«Не смій чіпати речі моєї мами!» — сказав чоловік — Це одяг мами. Чому ти їх зібрала? — прозвучало від чоловіка, і голос його став чужим. — Викинемо. Навіщо вони нам, Славо? Півшафи займають, а мені треба місце для зимових ковдр і подушок, у нас і так усе валяється де завгодно. Оля з діловим виглядом продовжила знімати з вішалок скромні кофтини, спідниці й легкі сукні покійної свекрухи. Валентина Іванівна завжди дбала про свої речі — і цього ж навчила сина. У Олі ж постійно панував безлад: вранці вона порпалася в шафах у пошуках кофтинки, жалілася, що нема чого вдягти, а потім довго відпарювала зімʼяті речі — ті виглядали так, ніби їх пережував бик. Минуло лише три тижні, відколи Слава проводжав маму в останню путь. Вона потребувала лікування й спокою, та рак четвертої стадії не давав часу. Слава забрав маму до себе, вона згасла всього за місяць. І нині, повернувшись після роботи, він побачив її речі, скинуті в коридорі, наче непотріб, — і заціпенів від обурення. Невже це все? Ось так просто — викинути й забути про маму? — Що ти так дивишся на мене, як Шевченко на москаля? — відступила Оля вбік. — Не смій чіпати ці речі, — прошипів крізь зуби Слава, і кров прилила до обличчя так, що руки й ноги на мить оніміли. — Та навіщо нам цей мотлох! — роздратовано загарчала Оля, — Музей хочеш вдома зробити? Мами твоєї вже нема, змирися! Краще б ти так дбав про неї, поки була жива, частіше провідував — тоді б, може, і знав, як їй було зле! Слава здригнувся від цих слів, наче хтось вдарив його батогом. — Іди, поки я не зробив чогось непоправного, — важко видихнув він. Оля пирхнула: — Та будь ласка. Псих… Усі, хто мав іншу думку, для Олі одразу ставали “психами”. Не знімаючи взуття, Слава підійшов до шафи в коридорі, розчинив верхні дверцята, і, ставши на табурет, дістав одну з клітчастих сумок — таких назбиралося штук сім після переїзду. Він акуратно склав у неї всі речі Валентини Іванівни. На самий верх поклав мамину куртку та взуття. Все це час біля нього крутився їхній трирічний синок, кидаючи до сумки іграшкового трактора. Наприкінці Слава знайшов у шухляді ключ і поклав у кишеню. — Татку, ти куди? Слава гірко посміхнувся, беручи ручку дверей. — Скоро повернуся, синочку, йди до мами. — Стій! — схвилювалася Оля у дверях вітальні, — Ти їдеш? Куди? А вечеря? — Мене вже наситив твій «догляд» за мамою. — Не видумуй, з чого ти завівся? Роздягайся, куди зібрався так пізно? Слава, не озираючись, вийшов за двері з сумкою. Він завів машину й рушив трасою Київської окружної. Не думав про дорогу — усе інше відійшло на задній план: проекти з роботи, плани на відпустку, навіть улюблені гумористичні пабліки у ВК. Одну-єдину думку методично прокручував розум, і все життя тепер здавалося лише її тлом: найцінніше — це діти, дружина… і мама. Він звинувачував себе за її смерть — недогледів, не прийшов, коли треба, все відкладав. А вона ж не хотіла турбувати, бути тягарем, і тому він рідше дзвонив, ще рідше приїздив. Пройшовши третину шляху, Слава зупинився в придорожній їдальні, швидко перекусив — і рушив далі майже не зупиняючись. Лише раз помітив захід сонця: сірий купол неба пронизали червоні тріщини, і ніби сонце чіплялося останніми променями за обрій, так не бажаючи зникати. Вже в цілковитій темряві він дістався рідного села, заблукав на неасфальтованих вуличках і під’їхав до материного будинку, де минули його дитинство й юність. Вночі було темно, як у копанці. Слава довго возився з замком, світив телефоном — п’ять пропущених від дружини. Він вирішив нікому не дзвонити сьогодні. Дихала ночами відцвітаюча черемха, пахло солодко і хмільно, приманюючи метеликів. У вікні будинку тьмяно відбилися зорі. Слава зайшов у передпокій, і в повітрі запахло старими меблями й сирістю — дім потребував тепла, щоб не вкривався пліснявою. На комоді — мамина гребінка та скромна косметика, на вішалці — прозорий пакет з макаронами “вигідна ціна”, а у вітальні виділявся новий диван — це Слава купив для мами разом із телевізором. Холодильник на кухні був порожній, лише нагадував: тут вже ніхто не живе. Мамині туфлі стояли біля порогу — сині, з червоними зайцями. Слава подарував їй їх вісім років тому. Він застиг, дивлячись на них, і довго не міг зрушити з місця. «Здрастуй, мамо, ти чекала мене?» Ні, у цьому домі його вже ніхто не чекав. Слава сів на край її ліжка. Колись ця кімната була його, а менший брат спав біля стіни. Замість дитячого столу під вікном тепер стояла мамина швейна машинка, а другу ліжко замінив шафа для її власних речей. В цілковитій тиші Слава довго дивився на шафу — і здавалось, перед ним стоїть мамин привид. Він стис голову руками, зігнувся й почав ридати. Ридав через те, що не встиг відповісти їй нічого на прощання, коли вона тримала його за руку. Тисячі невимовлених слів душили горло. Вона прошепотіла: «Не треба, Славо, не дивись так… Я була щаслива». А він так хотів — подякувати за дитинство, затишок, любов, за фундамент, на якому стоїть; за те місце, куди завжди можна повернутися, що б не сталося. Але він мовчав… Бо підбирати тепер слова так складно; у пострадянському світі важко казати просто і щиро — усе здається пафосним чи застарілим, а XXI століття більше вміє в цинізм та жарти. Слава заснув не роздягаючись, щоб не розладнати акуратно застелене ліжко. Сон був на диво міцний. Уранці, як завжди, прокинувся о сьомій. Вийшов по сумку до машини, насолоджувався співом птахів і весняним повітрям. Як же добре, що дитинство пройшло не в кам’яних джунглях! Він розтягнувся, забрав сумку до кімнати — і по одній діставав мамині речі, розвішуючи по шафі, як вона сама любила. Її взуття розставляв внизу. Коли все було готово — на крок відійшов: чи все схоже на порядок, як у мами? Доторкнувся до нарядів, відчув її запах… Надовго завмер. А далі — взяв телефон: — Доброго дня, Степане Артемовичу. Я сьогодні не прийду. Важлива сімейна справа. Як без мене? Дякую. І дружині відписав: «Вибач, що зірвався. Буду ввечері. Цілую». В саду цвіли нарциси й розпускалися тюльпани. Слава зібрав з них скромний букет — вирішив розділити на три: на цвинтарі його чекала мама, тато й брат. В магазині купив молока, булку й шоколадку. — О, Славко! Знову ти? — здивувалася продавчиня тьотя Іра. — До мами приїхав, — відвів погляд Слава. — Ясно. А бринзи свіжої не хочеш? Твоя мама завжди брала. — Давайте… А у вас як, тьоть Ір? — Ой, не питай… Син знову допився. На цвинтарі Слава поділив цукерку і бринзу біля могил. Всі троє — брат, тато і мама — ніби посміхалися з фоток. З ними він розмовляв у думках: згадував риболовлю з батьком, дитячі пустощі з братом, мамині гучні поклики із двору… Як хотів би він, щоб зараз вона покликала його востаннє. Легенько погладив новий горбок на маминій могилі. «Мамо, пробач мені… Чому ж так порожньо без тебе? Скільки всього хотів сказати… Які ви були у мене хороші… Як же вдячний я вам… Як у вас це виходило? А ми з Олею — егоїсти… Дякую за все». Пора було йти. Слава йшов польовою стежкою, жував молоденьку траву. На вулиці зустрів Сергія, сина тітки Іри — той уже був добряче напідпитку, зовсім опустився. — О, Славон! Знову в нас? — мовив Сергій. — До своїх приїхав. А ти все п’єш? — Звичайно, нині ж свято! — Яке? Сергій дістав із кишені відривний календарик: — Всесвітній день черепахи! От! — М-м, — посміхнувся Слава. — Сергій, бережи свою маму. Вона у тебе золота і не вічна. Запам’ятай. І пішов, не озираючись. Той лиш пробурмотів у слід: — Ну, бувай, Слав… — Прощавай, — тихо відповів Слава.

Ці речі власність моєї мами. Для чого ти їх склала? раптово, незнайомим для неї тоном, запитав я.

Треба позбутись. Нащо вони нам, Іване? Півшафи зайняли, а мені потрібно місце хочу переставити сюди зимові ковдри і запасні подушки. У нас і так бардак, все валяється де прийдеться.

Катерина з надмірною практичністю скидала з вішаків скромні кофтинки, спідниці і сукні моєї покійної мами, Ганни Федорівни. Вона завжди старанно розвішувала свої речі, а мене з дитинства вчила акуратності. Катерина ж у шафах постійно мала гармидер: щоранку рилася у полицях, шукаючи улюблену кофту чи блузку, бурчала, що вдягнути зовсім нічого, а потім довго відпарювала зімяті речі; ті виглядали так, ніби їх корова пережувала.

Пройшло всього три тижні, як я поховав маму. Ганні Федорівні треба було лікування, та, по правді, вже було запізно рак четвертої стадії давався взнаки безжально швидко. Я забрав її до себе, щоб вона не лишалася сама. Прожила в нашій квартирі місяць, і пішла тихо. І ось, повертаючись додому після роботи, я побачив мамині речі розкидані посеред коридору, як сміття. Мене всколихнуло невже ось так просто: викинули і все? Мами наче не було?

Що ти на мене витріщився, як Коцюбинський на сонце? Катерина відступила набік.

Не смій торкатися цих речей, прошепотів я крізь зуби, відчуваючи, як у скронях калатає кров, аж руки й ноги на мить оніміли.

Та для чого тобі цей мотлох! розлютувалась Катерина, Може, хочеш тут музей улаштувати? Твоєї мами вже нема, треба це прийняти! Краще б ти турбувався про неї, коли вона ще була жива частіше телефонував чи відвідував, тоді й знав би, наскільки їй було погано!

Солодко боляче впялися у мене її слова.

Іди, поки я не зробив чогось, за що потім пожалкую, ледве прошепотів я, збираючи сили.

Катерина скривилася:

Та будь ласка. Нервовий…

У Катерини всі, хто мав свою думку, одразу ставали «нервовими».

Не знімаючи черевиків, я пішов до шафи, дістав з верхньої полиці одну з величезних синьо-жовтих баулів, яких у нас після переїзду залишилось добрий десяток. Почав складати мамині речі, не навалюючи абияк, а ретельно складаючи кожну річ у рівненький прямокутник. Зверху поклав мамину куртку і кульок з її взуттям. Поруч крутився наш трирічний син Назарко, він намагався допомогти і, зрештою, кинув до сумки свій тракторик. Закриваючи сумку, я швидко пошарив у тумбі при вході і поклав до кишені ключ.

Тату, ти куди?

Я мимоволі усміхнувся, беруся за дверну ручку.

Зараз повернуся, синку, іди до мами.

Почекай! переполошилася Катерина, вийшовши у двері вітальні, Ти кудись їдеш? А як же вечеря?

Дякую, я вже ситий твоїм ставленням до моєї мами.

Та з чого це ти завівся? Знімай куртку, куди ти в таку пору?

Я не озираючись вийшов у підїзд із сумкою. Заліз до авто, виїхав із двору на проспект Перемоги й погнав у бік Окружної. Гуркіт машин, світлофорів і миготливі вогники міста зливалися в один монотонний шум. І все, що не стосувалося мами робота, відпустка, смішні меми стало неважливим, згоріло на вогнищі гіркої справедливості. З усіх звичних клопотів у голові залишалося найголовніше сімя, діти… і мама. Я корив себе: замало піклувався, забігався, постійно кудись поспішав, а вона не турбувала мене, не тривожила А я дзвонив усе рідше.

Зупинився десь у Малині біля забігайлівки, на швидку руку щось перекусив, далі їхав без зупинок понад три години. За вікном темніло, тільки небо на заході прорізали багряні промені мов сонце обіймалося з горизонтом, не бажаючи зникати з-під зору. Коли вїхав у рідне село під Бердичевом, було вже цілком темно. Помітив знайомі старі вулиці. Вийшов із машини біля маминого будинку того, де пройшло моє дитинство та юність.

Під ліхтарем нічого не видно. Я довго вовтузився із защіпкою на хвіртці, підсвічуючи собі телефоном. Пять пропущених від дружини не сьогодні. Телефон вимкнений. В повітрі пахло сухою черемхою у її квітів уночі світиться білизна. У вікнах будинку мутні відбитки нічного неба. Я вставив ключ у двері, навпомацки увімкнув плече світло.

Біля порогу стояли мамині вязані домашні капці, у яких вона ходила по городу. Поруч з дверима до кімнат легкі сині тапки із вишитими маками, моє дарування вісім років тому. Я застиг, надовго запамятавши це. Потім нарешті вставив ключ у наступну замкову шпарину.

Привіт, мамо, ти чекала мене?

Але в цьому домі мене більше ніхто не чекав.

Пахло старими меблями, вогкістю, наче з льоху. Мамин дім завжди потребував уваги топити, провітрювати, інакше заводилася цвіль. На комоді гребінець, проста косметика і пакунок макаронів з цінником з АТБ. У вітальні ще зовсім новий диван, який ми купили з телевізором для мами. Відчинені дверцята на кухні навіювали сум. Ліжко, подушки під вязаним покривалом Я сів на край у цьому ліжку колись спав я. Тепер тут жили тільки спогади. Мамин шифоньєр, на тому місці колись був мій письмовий стіл, а вздовж стіни стояло два ліжка.

Я сидів у тиші перед шафою, очілинівшись, немов побачив привида. Опустив голову, взявся руками за волосся, нахилився. Непритомно ліг на подушки й захлипав…

Я плакав за те, що не встиг нічого сказати. В останній день, коли вона стиснула мою руку я був мовчазний, не міг навіть вимовити просте дякую, хоча хотів. Дякувати за дитинство, за любов, за спокій, за фундамент, на якому я стою, за острівець захищеності… Хотів, а не зміг всі слова здавалися чужими, пафосними, старомодними. Новий час лишився голим на щирість, навчився лиш глузувати й бути байдужим.

Я вимкнув світло, ліг на те саме ліжко в одязі, стараючись не помяти покривало. Вкрився вовняною ковдрою з крісла. Спав так міцно і солодко, аж здивувався. Вранці, як звично, прокинувся о сьомій. Он воно тіло завжди знає, коли час збиратися до праці.

Я вийшов до авто забрати сумку. Берези за парканом у соковитому листі стояли шеренгою, мов молоденькі дружини весни. Прозорим вітром тягнуло з села. Я розімявся, повернувся в дім, поніс сумку до маминого шифоньєра.

Акуратно, річ за річчю, складав мамині сукні та блузки, взуття розташував унизу. Коли все виглядало як слід, відійшов подивитися так, мамо, по-твоєму. Ти усміхаєшся з моїх спогадів тепла, лагідна, така знайома… Я обійняв мамино вбрання, вдихнув той самий запах. Не знав, що далі з цим робити. Нарешті згадав про роботу і потягнувся до телефону.

Доброго ранку, Степане Артемовичу. Я сьогодні не зможу прийти маю невідкладні сімейні справи. Без мене впораєтеся? Дякую.

Дружині написав: «Вибач, що накричав. Буду ввечері. Цілую».

Вийшов у сад. Уздовж стежки цвіли нарциси, розпускалися перші тюльпани, ландыші під кущами агрусу. Я зібрав той дивний букет вирішив на кладовище нести три маленьких. Адже там на мене чекали троє: брат, тато й мама. По дорозі зайшов у магазин за молоком і булкою, прихопив ще й плитку шоколаду.

О, Іване! Що ти тут знову? здивувалася продавчиня тітка Раїса.

До мами заїхав, відповів я стиха.

Ой, розумію. А бринзи не хочеш? Свіжа, тільки вчора привезли, твоя мама завжди брала

Я подивився вона не з насмішкою, просто відкрита людина.

Та дайте вже. А ви як, тітко Раїсо?

Ех… зітхнула, краще не питай. Мій Сергійко ще гірше, все пє.

Снідав я просто на могилах. Букети нарциси, ландыші, тюльпани лежали поруч. Мій брат помер першим, впав з даху, перливав шифер двадцять літ тільки було. Потім, пять років тому, не стало батька. Тепер і мама. Розклав шоколадку, мамі відламав ще й трохи бринзи. Вони мовчки всміхались з фотографій. Я думками говорив із ними.

Згадував дитячі витівки з братом, як удосвіта ходили з татом на щуку й ляща. Тато розмашисто закидав вудку, як справжній ковбой.

А мама? Бувало, крикне на ціле село: «Іва-а-ане! Їстииии!» Голос такий, що аж у сосновому лісі чути. Я аж червонів тоді. Якби вона так покликала зараз…

Я провів рукою по тимчасовому хрестику на маминій могилі. Ось вона та чорна земля, свіжа, ще не осіла. Мамо, вибачай Не догледів тебе. Та ніби жили окремо, вже дорослі, а без тебе порожньо. Стільки хочу сказати зараз і тобі, й тату. Які ж ви у мене були… найкращі! Не знаю, як ви все зуміли, а ми з Катею егоїсти. Я, я, мені, моє Дякую вам за все. І тобі, брате, дякую.

Час було йти. Я йшов польовою стежкою, колупав молоду траву, жував її ніжні стебла. На першій же вулиці побачив Сергія, сина Раїси. Вже добре напідпитку, неживий погляд.

О, Іване, знову тут? невнятно бурмотів Сергій.

За своїми заїхав. А ти що, все пєш?

Ато. Святкую.

І що ж за свято?

Сергій витяг із шортів календарик, перегорнув аркуш.

Міжнародний день черепахи! гордо зачитав.

Ну, бувай, Сергію. І памятай, маму свою бережи. Вона в тебе золота і не вічна. Не забувай.

Пішов далі, залишивши приятеля в нерозумінні. Той буркнув услід:

Гаразд. Давай. Щасти, Іване.

*І ось, коли ідеш додому через знайомий березовий гай, розумієш: головне цінувати близьких поки вони поруч. Бо потім не допоможуть ні слова, ні спогади, ні вибачення. Вся сіль українського щастя берегти простих своїх, знайомих з дитинства запахів і лагідних дотиків. Життя це не нагромадження речей, а тепло, яке залишаєш у серцях.*Я повертався до мого покинутого будинку, і серце билося вже трохи легше: не від болю, а від спокійного усвідомлення я зберіг мамині речі, її тепло. Коли зайшов усередину, світло вивершило на стінах плями, наче від тіней тих, хто тут був. Я ще раз розчинив шафу: доторкнувся долонею до сукні, вдихнув повітря і непомітно посміхнувся крізь сльози. Усередині стало тихо і добре. Минуле не має ображати, воно має додавати сили.

Я не знав, що буде з Катериною і нашим майбутнім, але тепер уже напевно не дозволю стерти спогади, не дозволю чужій байдужості топтати свою память. Усі ці речі не музей, не крамольний хлам. Це ниточка до рідної оселі, до самого себе. Я візьму їх із собою, коли повертатимусь до міста, і покажу синові Назаркові: «Ось, синку, це твоя бабуся Ганна. І кожна ця сукня наче обійми від неї».

Віднині я частіше дзвонитиму Раїсі, запропоную допомогу Сергію, триматиму біля серця те, що не купиш за гроші. Повертаючись із села, з маминим теплом у сумці, я вже знав: усе мине залишиться тільки любов. Та, яку передають крізь покоління, у старих речах, у сміху сина, у терпкому голосі дружини, у кожній дрібниці, об яку спотикаються буденні дні.

Я обернувся востаннє до старої хати, де більше не чекали, і пошепки сказав, як тоді в дитинстві:
Мамо, я тут. І завжди памятаю.

І невидимий дотик огорнув мене як весняний промінь через відкрите вікно.