– Навіть не варто казати, що в усьому цьому винна тільки я! – Сестра мого хлопця ридає. – Я й уявити собі не могла, що таке трапиться! Тепер не знаю, що робити далі й як не втратити гідність та зібрати всю цю ситуацію до купи. Сестра мого хлопця кілька років тому вийшла заміж. Після весілля вирішили, що молодята житимуть у квартирі мами чоловіка. Її батьки мають простору трикімнатну квартиру, і син у них лише один. – Одну кімнату залишаю собі, а решта – ваша! – сказала свекруха. – Ми ж усі люди культурні, думаю, житимемо дружно. – Якщо щось піде не так, ми завжди зможемо з’їхати! – відповів чоловік своїй дружині. – Не бачу нічого поганого, якщо спробувати жити разом із мамою. Якщо ж не зійдемося характерами – підшукаємо окреме житло. Так і сталося. Сумісне життя виявилося неабияким випробуванням: і невістка, і свекруха старалися, але з кожним днем дедалі гірше виходило знаходити спільну мову. Напруга зростала, сварки ставали частішими. – Ти ж казав, якщо не зможемо жити разом — з’їжджаємо! – плакала дружина. – Нічого критичного, – поблажливо посміхалась свекруха, – через дрібниці не варто речі збирати. Рівно через рік після весілля дружина завагітніла й народила здорового сина. Поповнення у родині припало на той час, коли свекруха звільнилася з роботи та не могла знайти нову, адже роботодавці не надто охоче брали людей передпенсійного віку. Ні вона, ні невістка не могли вийти з дому, тож мусіли 24 години бути майже віч-на-віч. Атмосфера з кожним днем ставала все гіршою. Чоловік лише знизував плечима, слухав скарги й не втручався — він був єдиний годувальник родини. – Ми не можемо залишити маму одну — у неї немає засобів для існування. Я не можу кинути її напризволяще, а знімати квартиру й утримувати маму не потягну. Коли мама влаштується на роботу – ми знайдемо окреме житло. Але терпіння дружини вичерпалось. Вона зібрала речі та забрала сина до своєї мами. На прощання сказала чоловікові, що більше ніколи не переступить поріг його маминої квартири. Якщо він цінує родину – хай щось вигадує. Вона була впевнена, що коханий кине все й спробує її повернути. Але сильно помилилася. Минуло вже понад три місяці, відколи жінка з дитиною переїхала до мами, а чоловік навіть не намагається повернути її назад. Живе з мамою, спілкується з дружиною й сином лише онлайн, у гості їздить на вихідних. Чоловікові добре: опіка й увага двох жінок, мама співчуває синові, а дитиною особливо опікуватись не треба. Вигідно! І свекруха все влаштовує — вона нічого не втратила! Тільки молодій жінці в такій ситуації не до щастя, хоча вона щиро кохає чоловіка й розуміє, що він чинить неправильно. – А чого ти очікувала, коли пішла? – питає чоловік. – Можеш повернутись, якщо захочеш. Схоже, дружина не збирається ні залишати маму, ні орендувати квартиру — перебуваючи у відпустці по догляду за дитиною, вона просто не має такої можливості. Невже це дійсно кінець їхньої родини? Як ви гадаєте, чи є в неї хоча б маленький шанс повернутися до хати свекрухи й вийти з цієї ситуації з гідністю?

Навіть не треба говорити, що вся ця ситуація моя провина! ридає сестра мого хлопця. Я й гадки не мала, що таке може статися! І зараз я зовсім не розумію, що робити далі. Я навіть не знаю, як все владнати так, щоб не втратити гідність.

Сестра мого хлопця вийшла заміж кілька років тому.

Після весілля вирішили, що молодята житимуть у матері чоловіка. Її свекруха має велику трикімнатну квартиру у Києві й виховувала лише одного сина.

Я залишаю собі одну кімнату, а решта ваш простір! сказала свекруха. Ми всі виховані люди, впевнена, ми порозуміємося й добре уживатимемося разом.

Ми будь-коли можемо зїхати! тоді заспокоїв свою дружину чоловік. Я не бачу нічого поганого в тому, щоб спробувати жити під одним дахом із мамою. Якщо не вийде – винаймемо квартиру.

І справді виявилося, що жити разом не так просто. І невістка, і свекруха намагалися ладнати, та з кожним днем ставало все важче. Накопичена образа то й діло виривалася назовні, конфлікти ставали дедалі частішими.

Ти сам казав, що якщо не зживаємося зїжджаємо! плакала дружина.
То що, вже не зживаємося? вдоволено запитувала свекруха. Це дрібниці, не варто через це валізи пакувати й бігти.

Рівно через рік після весілля дружина завагітніла й народила здорового сина.

Поява онука співпала з тим, що свекруха залишила стару роботу й поки не влаштувалася кудись ще ніхто не хотів брати її на роботу передпенсійного віку. Відтак, невістка та свекруха цілі дні й ночі сиділи разом, уділяти часу на роботу або інші справи не вдавалося. Напруга в оселі зростала.

Чоловік лише знизував плечима й слухав скарги він був єдиний годувальник у сімї.

Зараз ми обоє не можемо залишити маму саму: у неї навіть немає за що жити. Не можу її кинути напризволяще й окремо винаймати квартиру теж не тягну. Коли мама знайде роботу ми зїдемо!

Та в дружини терпець урвався. Вона спакувала речі й речі сина і перебралася до своєї мами. На прощання попередила чоловіка, що в помешканні його матері більше ногою не буде й якщо сімя для нього щось значить хай щось вигадує.

Вона була певна, що коханий бігом захоче повернути її та сина. Але ж вона дуже помилилась.

Вже минуло понад три місяці з того часу, як вона живе у мами, а чоловік не зробив жодної спроби повернути її додому. Він мешкає з мамою, спілкується з дружиною й дитиною по відеозвязку коли повертається з роботи, навідує їх на вихідних у будинку тещі.

Зараз чоловік отримує турботу одразу від двох жінок, до того ж, бабуся щиро доглядає за внуком, якого лишила сердита невістка, а більше чоловік про дитину не дбає. Він ніби вийшов переможцем із цієї ситуації! А свекруха, напевно, теж задоволена нічого, по суті, не втратила!

Однак жінка від подібного становища не щаслива. Вона дуже кохає свого чоловіка, хоч і розуміє, що він не чинить правильно.

А чого ти чекала, коли йшла? питає чоловік. Можеш повертатися, коли захочеш.

Схоже, у тієї жінки й немає великого вибору залишити маму й окремо орендувати квартиру вона не здатна. Дівчина, яка знаходиться у декреті, і так ледве зводить кінці з кінцями на одну зарплату.

Чи це і є кінець родини?

Як вважаєте, чи має вона бодай маленький шанс повернутися в дім свекрухи й зберегти гідність?