Родичі зявилися лише тоді, коли я збудував будинок на березі моря.
Народився я в крихітному селі на Полтавщині. Мені двадцять два роки. Батьки Олександр і Ольга покинули цей світ зовсім недавно, тож я без вагань залишив рідну землю. Поховання батька і матері пройшли скромно: майже ніхто з родини не прийшов, хоч у батька й матері було чимало братів і сестер.
Коли церемонія скінчилася, усі родичі зголосилися до справ термінових. Хай їх Бог охороняє! Після похорону зрозумів, що краще їхати з далекого місця, бо спогади ранили надто гостро.
У моїй рідній громаді справи йшли не за планом ще зі шкільних років, коли мене безжально дражнили однокласники. Після університету й першої роботи я став вічним «молодим підлеглим», який лише розганяє каву і підтирає підлогу. Тож, подумавши, вирішив спробувати щастя в іншому куточку світу. Продав старий будинок батьків, скочив у потяг і вирушив на південь, у Одеську область, де придбав крихітний ділянку і збудував будинок площею сто пятдесят квадратних метрів.
Коли будівництво завершилось, зняв декілька фоток і розсипав їх по соцмережах. Під час будівництва дзвонив до родичів і консультувався з ними, а вони лише кивали, ніби нічого не знаючи. Порада жодна не прийшла.
Літом зявились дзвінки: «Відправляємося на море, поселимося у твоєму будинку». Можу погодитися а навіщо?
Після поховання батьків родичі не встигли приїхати, а грошової підтримки не було вони говорили, що ледь в змозі звязувати кінець з кінцем. Тепер же вони прилітають до мене на відпочинок, і це, чесно кажучи, не зовсім «дешевий» відпочинок.
Тим же літом зрозумів, що, здається, у мене багато родичів, усі їхньо мене люблять і дуже сумують. Навіть колишні однокласники тепер пишуть, хвилюються, вшановують і просять завітати.
Мені набридла їхня гіпокритичність. У соцмережах написав, що це моє «невинне марення», потім вклав фото старої хати і заявив, що втратив усі гроші на батьківському будинку, тому можу дозволити собі лише цю хату. Додав, що не можу дочекатися візитів і, можливо, допомоги в ремонті. Після цього родичі й друзі знову зникли, поскаржившись на «термінові справи», а насправді були бідні, як миші в церкві.
Тепер я думаю: чому люди такі двулічні, а світ жорстокий? Я розкладаюся на сонці на пляжі, планую розмістити фото на своєму сайті, але вирішив не махати червоною хусткою перед биком, аби не викликати заздрість. Можливо, наступного року покажу справжнє фото будинку і подивлюсь, що чути про мою родину.
