13 листопада 2025 року
Сьогодні знову роздумував про те, як змінився наш спосіб спілкування. Колись, коли листоноша перестав підніматися на підїзди і почав залишати газети і листи внизу, моя мама, Ганна Михайлівна, спершу була в роздратуванні, а потім змирилася. Тепер її ранок розпочинався зі сходу по сходах, тримаючися за холодні перила, і погляду в старий зелений скриньку зі схибленою дверцятком.
Скринька була ще з восьмидесятих, облуплена, з вигнутим номером «12». При відкритті скрипіла, і Ганна Михайлівна щоразу думала, що колись вона повністю відвалиться, і тоді вона вже ніколи не знайде листи Віри.
Листи приходили нерегулярно іноді через тиждень, іноді через місяць. Але приходили. Тесний конверт, акуратний схилений почерк, легкий аромат дешевого парфуму. Мама піднімалась назад, ставила чайник на плиту, сідала за стіл і розривала конверт по шву, аби не порвати папір.
Віра жила у Львові, за майже тисячу кілометрів від нашого будинку в Києві. Колись вони ділили одну кімнату в гуртожитку медичного інституту, зубрили анатомію і ділили одну банку тушкованого мяса. Після того Віра одружилася, а Ганна Михайлівна залишилася працювати в поліклініці, одружилася пізно і народила донечку. Дочок вона назвала Оленою, а внука Сергієм. Вони розійшлися географічно, проте нитка між ними залишилася тонкою, проте міцною.
У листах Віра розповідала про дачі, про сусідку, що знову посадила не ті помідори, про сина, який ще не рішенням залишити постійну сварку з незадоволеною дружиною, про тиск, що «скаче, як козел», і про нові таблетки, які йому виписали. Між рядками завжди відчувалася колишня Віра смішлива, вперта, з легкою іронією.
Моя мати відповідала ввечері, коли в квартирі ставало тихо. Донька жила окремо, внук приїжджає на вихідні. У буднях лише тикання годинника, гул ліфта за стіною і звук її ручки, що шурхотить по папері. Вона розповідала про поліклініку, де ще підробляла терапевтом на півставки, про сусідів, які постійно сваряться через паркування, про Сергія, який став «айтішником» і нічого толком не пояснює.
Ганна Михайлівна любила ритуал: брати чистий лист, вирівнювати його, уявно окреслювати день, тиждень, вибирати, що розповісти Вірі, а що залишити при собі. Лист був маленьким вечірнім підсумком. Вона писала повільно, вникаючи в кожне слово, ніби чула, як Віра читає.
Одного разу Сергій прийшов до неї з коробкою в руках.
Бабусю, сказав він, дістаючи новий телефон, вже час залишити вашу кнопку і перейти в XXI століття.
А я що, в XIX живу? відповіла Ганна Михайлівна, але взяла телефон. Тонкий, важкий, скляний. Їй було страшно навіть тримати його, бо здавалося, що одразу зламає і Сергій втратить стипендію.
Тут все просто. Подивісь. Сергій провів по екрану, і він засяяв яскравими квадратиками. Це мессенджер. Можеш писати, голосом, картинками, миттєво.
А пошта чим погана? усміхнулася Ганна Михайлівна, в очах зажурила цікавість.
Пошта хороша, коли отримуєш листівку з Сочі. А тут ти можеш спілкуватись з Верою щодня.
Сергій вже знав про Віру, адже мама іноді читала йому уривки її листів. Хлопець посміхнувся і сказав: «Класна у тебе подруга». Тоді він вирішив, що треба і Віру порадувати.
Тільки Віра цим Ганна Михайлівна підбирала слово, телефоном не користується. У неї старенький кнопковий.
А внуки у неї є?
Є внучка. Віка. Студентка.
Тоді розберемося. Пишете листа, просите Віку допомогти, а я все налаштую.
Він поставив телефон на стіл, підключив до розетки, ввів кілька даних. Ганна Михайлівна спостерігала, як екран світиться, як біжать смужки завантаження. Відчувала себе одночасно дурною і схвильною.
Вечором вона сіла за стіл, як завжди. Але тепер поруч з листом лежав новий телефон, мовчки показуючи час і погоду. Ганна Михайлівна вивела адресу Віри, а в кінці додала: «Віра, Сергій мені купив новий телефон, сказав, що можна листи через нього надсилати. Якщо у тебе буде Віка, нехай теж погляне. Може, і ми навчимося. Хоч я вже стара кішка».
Вона усміхнулася, перечитала, запечатала конверт і наступного дня опустила його в великий поштовий ящик підїзду не в свій зелений, а в загальний.
Відповідь прийшла через два тижні. Віра писала: «Ти, звичайно, відстаєш, а я ще далі. Віка сміється, каже, що все можна. Приїхала на вихідні, показала мені на телефоні, як це робиться. Тож, Аннушка, вражай. Віка сказала, що коли я приїду в її місто, вона все налаштує. А то й сама приїде. Уявляєш, я буду писати повідомлення, як молодь».
Ганна Михайлівна засміялася. У листі відчувався той самий азарт Віри, з яким вона колись вчилася їхати на мотоциклі колишнього чоловіка.
Через місяць Сергій прийшов знову, сів поруч і терпеливо показував, куди клацати.
Ось, сказав він, це чат. Спочатку я додам себе, потренуємось.
Він ввів кілька фраз, телефон тихо звонив, екран спалахнув, Ганна Михайлівна здригнулася.
Не бійтеся. Це просто сповіщення. Натискайте сюди.
Вона натиснула, побачила слова: «Привіт, бабусю! Це тренування». Підписала порожня стрічка.
Сюди пишіть відповідь, сказав Сергій. Натискаєте на ці літери.
Пальці її дрожали. Вона повільно ввела: «Привіт. Бачу». Помилково вийшло «Бачу», а замість «бачу» «виху». Сергій розсміявся, виправив.
До вечора вона вже могла сама відкрити чат, написати коротку фразу, відправити. Голосові повідомлення лякали, та Сергій сказав, що це потім.
Віра з’явилася в мессенджері на початку осені. На екрані нове повідомлення від незнайомого номера: «Аннушка, це я. Віра. Віка налаштувала. Привіт з нашого болота».
Ганна Михайлівна довго дивилась на ці слова. Здавалося, Віра стала дуже близько не кілометрами листа, а за стіною.
Вона ввела: «Віра! Я тебе бачу. Точніше, читаю. Як ти?» і відправила, затамувавши подих.
Відповідь прийшла через хвилину. Не тиждень, а хвилина.
«Жива ще. Тиск шалений, та я його не боюся. Ти як? Сергій тебе мучить своїм прогресом?»
Вона засміялася, написала про Сергія, про поліклініку, про сусідку, що знову свариться з управлінською компанією. Пальці плутали, іноді букви виходили дивно, та Віра все розуміла. Час від часу Віра ставила в кінець фрази жовтий смайлик.
Це смайлик, пояснив Сергій, поглянувши через плече. Типу посміхається.
Ганна Михайлівна кивнула. Вирішила смайликами не користуватися, бо це чужа мова. Однак коли Віра надсилала особливо колку жарт, рука сама тяглася до маленької рожі.
Переписка пішла бойко. Вранці Ганна Михайлівна перевіряла телефон, як раніше перевіряла скриньку. Вдень, під час прийомів, підкрадалася до екрану, щоб прочитати нове повідомлення. Ввечері вони могли обмінятися десятком коротких рядків.
Швидкість спілкування була дивна радісна і тривожна одночасно. Те, що раніше тяглося на сторінки і тижні, тепер вміщалося у пару рядків. Не встигла Ганна Михайлівна подумати, як уже відправила.
Одного разу Віра написала: «Уявляєш, мій сусід по дачі підкладає. Старий козак, але очі ще бігають. Приніс вчора яблука і каже, що будемо разом чай пити. А я йому: тиск, не можу нервуватись».
Ганна Михайлівна нахмурилася, згадала, як Віра скаржилася на самотність, і як вона язвито говорила про вдовців, що «шукають безкоштовну няню».
Вона ввела: «Слідкуй, щоб не сів тобі на шию. Після не розвяжеш». Відправила, навіть не прочитавши.
Відповідь прийшла майже миттєво: «Дякую, що так високо думаєш про всіх чоловіків за 70. Я, до речі, сама розберуся».
Ганна Михайлівна відчула, як щось коло живиться. Хоч хотіла написати: «Я просто переживаю», та зупинилась. Екран світив останнє повідомлення Віри без смайлика.
Вечором прийшло ще одне: «І взагалі, ти ніби радієш, що у мене нічого не вийде. Щоб я в старості листувалась і ні куди не підходила».
Вона відклала телефон, пішла на кухню, налила собі чай. У голові шуміло. Радіти? Вона, що кожного разу, коли Віра писала про хвороби, не спала половину ночі, уявляючи найгірше.
Повернулася до столу, сіла, відкрила чат. Пальці дрожали. Написала: «Ти не права. Я за тебе боюсь. Я знаю, як вони люблять, щоб їх годували, а потім йдуть до іншого. Я їх бачила на роботі». Натиснула «відправити».
Відповіді не було. Ні через хвилину, ні через годину. Телефон тихо вібрував від інших сповіщень, а від Віри мовчання.
Уночі Ганна Михайлівна кілька разів прокидалася, вмикала екран, дивилась на порожній чат. Вранці пішла в поліклініку, думки поверталися до цих слів. Дивилася, як інші сповіщення мерехтять, а Віри ні.
Через день Сергій написав: «Бабусю, як справи? Не забула телефон?» Вона коротко відповіла: «Все нормально, на роботі. Пізніше подзвоню».
Від Віри все ще нічого.
Третій день Ганна Михайлівна не витримала і набрала номер Віри. Довгі гудки, нікого в трубці. Повернулася, знову подзвонила та ж тиша.
«Може, у дачі, звязок немає», намагалася заспокоїти себе. Але тривога лише зростала.
Вечором, коли вже майже вирішувала написати довге вибачення, зявилося нове сповіщення голосове.
Вона обережно натиснула трикутник. Спершу пролунав шорох, потім голос Віки, внучки Віри.
Доброго дня, Ганно Михайлівно. Це Віка. Бабуся в лікарні, у неї був напад. Зараз у реанімації, але вже краще. Я знайшла ваш номер у її телефоні. Вона просила передати, що не сердиться, і що напише, коли зможе. Пробачте, що так, записом. Я зараз між відділеннями, не можу говорити.
Голос задрімав, запис урвався. Ганна Михайлівна сиділа нерухомо, доки голос Віки не стих. Потім взяла стару папку з конвертами, вийняла чистий лист і піднялася до столу. Рука сама виписала: «Дорога Віро»
Вона писала довго, детально. Про те,Так я зрозуміла, що справжня дружба переживе будьякі зміни часу та технологій.
