Перший запис у щоденнику
Ранок розпочався, як завжди. Олександр Сергійович прокинувся за хвилину до сигналу будильника так вже було багато років. Кілька секунд лежав, дивився в стелю, слухав шурхіт води у ванні моя дружина вже піднялася. У кімнаті було прохолодно, штори наполовину опущені, через них проникав сірий світлий промінь.
Потягнув телефон, перевірив пошту, месенджери, календар. Ніяких несподіванок. О дев’ятій планерка, о одинадцятій зустріч з банком, потім обід з потенційним партнером. Усе під контролем.
На кухні пахло кавою і підсмаженим хлібом. Дружина у халаті, з розпущеним у безладному пучок волосся, вже виймала з тостера шматочки. На столі лежала розкладена газета, поруч моя улюблена чашка.
Ти сьогодні пізно? запитала вона, не обертаючись.
Не знаю, я наливав собі каву. Залежить від банку. Якщо підпишемо, буду о восьмій.
Вона кивнула, сіла навпроти, листала новини в телефоні. Розмова не завязувалась, але це вже давно не здавалося дивним. Ми живемо поруч, не заважаючи одне одному, як дві паралельні лінії. Зовні все виглядає благополучно: квартира в центрі Києва, дача, авто, відпустки за розкладом.
Я їв, майже не відчуваючи смаку. Думки вже були в офісі. Потрібно було ще раз переглянути цифри, щоб банк не мав приводу торгуватись. Мені подобалось, коли все йде за схемою, без сюрпризів.
Тільки один епізод не вписувався в акуратну картину мого життя те, про що я ретельно не думав. Більше двадцяти років тому, коли я працював у маленькій конторі на околиці, коли зарплату затримували, а оренду офісу доводилось сплачувати готівкою в конвертах. Тоді з партнером ми вклали схему з фіктивними договорами. Сума за сьогоднішніми мірками смішна, а тоді здавалася спасінням. Один бухгалтер постраждав сильніше за інших. Я вважав це збігом обставин, а не моєю провиною.
Відштовхнув спогад, взяв ще одну ковток кави і подивився на годинник.
Йду, сказав я, піднімаючись.
Дружина кивнула, не відриваючись від телефону.
У дворі вже гулали машини, хтось поспішає, сигналить. Водій чекав біля під’їзду, як завжди вчасно. Сів на заднє сидіння, автоматично перевірив, чи на місці портфель з документами.
Офіс знаходився в бізнесцентрі «Авангард», скляній вежі, де колись орендував крихку кімнату, а тепер займав майже половину поверху. У прийомній секретарка піднялась назустріч.
Доброго ранку, Олександре Сергійовичу. Курєр щось приніс, залишила на вашому столі.
Від кого?
Не сказала. Просто передала і пішла.
Кивнув, пройшов до кабінету. Простора кімната, панорамні вікна, масивний стіл, на стіні ретельно відібрані дипломи та сертифікати. Все мало говорити про стабільність і успіх.
На столі, поверх акуратної стопки документів, лежав конверт. Плотний, білий, без зворотної адреси. На ньому лише моє імя та прізвище, чітким, трохи старомодним почерком.
Взяв конверт, повертів у руках. Папір був шорсткий, дорогий. Ніяких логотипів. Від цього простого предмета раптом виникло відчуття чогось недоречного в моєму гладкому, розрахованому дні.
Знову реклама, пробурмотав я, хоча розумів, що це не схоже на рекламну розсилку.
Секретарка зазирнула у двері.
Каву принести?
Так, дякую, відповів я і, дочекавшись, коли вона підете, акуратно розірвав край конверта.
Усередині був один листок. Чорні букви, надруковані на принтері, без підпису.
«Памятаєте, як у девятнадцятому році у маленькому офісі на третьому поверсі ви підписали три договори на фіктивні послуги? Тоді сказали, що ніхто не постраждає. Але один чоловік залишився без роботи, а потім і без житла. Він досі живе.
Ви звикли вважати, що все під контролем. Але минуле не зникає. Воно лише чекає, коли ви розслабитесь.
Якщо хочете, щоб ваші партнери та сімя не дізналися подробиць, будьте готові до розмови.
Скоро я звяжусь з вами».
У мене пересохло у роті. Перечитав текст ще раз, відчуваючи, як всередині піднімається неприємна тяжкість. Слова були занадто конкретними. Не загальні натяки, а чіткі деталі.
Сів у крісло, лист дрогнув у руках. Серце билось швидше, ніж зазвичай. У памяті виник той маленький офіс, облуплена фарба на стінах, старий стіл, за яким ми з партнером сиділи до ночі, вигадуючи, як вибратись.
Тоді я дійсно сказав, що ніхто не постраждає. І справді був бухгалтер, тихий чоловік середнього віку, який одного дня просто не зявився на роботі. Пізніше ходили чутки, що його звільнили, що у нього були борги. Я не вдавався в деталі. Тоді я вже навчався не озиратися.
Поклав лист на стіл, поруч із конвертом, і закрив очі. Хто міг написати це зараз, через стільки років?
У двері постукали.
Олександре Сергійовичу, готові до планерки? заглянув фінансовий директор, високий чоловік з акуратною стрижкою. Люди вже зібралися.
Машинально закрив лист папкою.
Так, іду, сказав я, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
На планерці говорив звичні слова, робив нотатки, кивнув, слухаючи доповіді. Але думки поверталися до конверту на столі. Хтось копався в моєму минулому. Хтось знав занадто багато.
Після засідання повернувся до кабінету, знову взяв лист. На обороті було порожньо. Ні підпису, ні контакту. Тільки обіцянка, що «скоро звяжеться».
Дістав телефон, переглянув список контактів. Старий партнер? Ми не спілкувалися вже десять років. Можливо, він образився, що я перейшов у власний бізнес, а він залишився на других ролях. Але звідки ж деталі про того бухгалтера? Партнер не вникав у кадрові історії.
Або хтось з нинішніх співробітників знайшов старі документи? Як вони дізналися про офіс на третьому поверсі і про той рік?
Піднявся, обійшов кабінет. У голові крутилося безліч варіантів. Пізвонити партнеру? Запитати прямо? Але що сказати? «Ти мені лист прислав, так?» Звучить смішно. А якщо це не він?
Телефон на столі завібрував. Повідомлення в месенджері від дружини: «Ти сьогодні точно пізно? Потрібно зрозуміти, готувати чи вечерю». Я уставився в екран, не одразу зрозумівши, як відповісти. Все навколо стало крихким. Дім, офіс, звичні маршрути. Здавалось, що одне легке рухання і все розсиплеться.
Буду старатись раніше, написав я і прибрав телефон.
Увесь день пройшов під знаком невидимої загрози. Зустріч з банком, обід з партнером, обговорення нових проектів все це я робив автоматично, ніби за відпрацьованим сценарієм. А в середині чекало, коли «хтось» зявиться.
Проте нічого не дзвонило. Не приходило ні листів, ні повідомлень. Тільки ввечері, коли я вже збирався йти, секретарка заглянула в кабінет.
Олександре Сергійовичу, вам дзвонили з невідомого номера. Казали, що перетелефонують пізніше.
Не представились?
Ні. Голос вона замялася. Чоловічий, спокійний. Сказав, що це особисте питання.
Кивнув, відчувши, як у грудях знову стискається.
У машині по дорозі додому дивився у вікно, не помічав вечірнього Києва. Фари, вивіски, люди на зупинках все зливалося. Водій щось казав про затори, а я лише кивав.
Дома мене зустріла тиша. Дружина залишила записку на столі: «Пішла до подруги, не чекай». Поруч стояла тарілка з накритою плівкою їжею. Не став її розігрівати, налив собі горілку, сів у вітальні і ввімкнув телевізор, не вибираючи канал. Картинка мерехтіла, але я її не бачив.
Телефон лежав поруч на столі. Кожного разу, коли екран загорявся від нового сповіщення, я вздрагував. Приходили лише робочі листи і реклама.
Уночі довго не міг заснути. У голові виникали обличчя. Бухгалтер, чиє імя я не міг згадати. Партнер, який тоді настоював, що це єдиний вихід. Дівчина з суміжного відділу, що колись дивилась на мене з надією, а потім зникла, коли офіс закрили. Все це було так далеко, ніби чужим життям. І раптом хтось потягнув за нитку.
Наступного дня лист вже не здавався сном. Він лежав у ящику столу, акуратно складений. Взяв його, знову прочитав. Нічого нового не виникло.
О 12:00 зєднався невідомий номер.
Так, сказав я, відчуваючи, як у середині все напружується.
Олександре Сергійовичу, добрий день, голос був спокійний, без акценту. Припускаю, ви отримали мій лист.
Хто це?
Це не важливо. Важливо, що я знаю те, про що ви волієте мовчати. І що я можу розповісти про це тим, хто вам дорогий. Або тим, від кого залежить ваш бізнес.
Зжала кулаки в підлогу.
Якщо ви думаєте, що можете мене шантажувати, почав я, та голос дрогнув.
Я нічого не «думаю». Я знаю. Я знаю про фіктивні договори, про того, хто залишився без роботи і без житла. Знаю, як ви потім підняли карєру, а він підмінявся випадковими підробітками. Ваша біографія дуже показова.
Чого ви хочете?
Розмови. Сьогодні о сьомій, кафе на куті вашої вулиці. Ви знаєте, про яке місце йдеться. Приїдете сам. І не кажіть ні партнерам, ні дружині. Ви ж розумієте, як швидко інформація поширюється.
Звязок розірвався. Я ще кілька секунд тримав телефон у вусі, слухаючи порожнечу.
Кафе на куті нашої вулиці було маленьким, з вітриною, за якою ввечері сиділи матері з дітьми та пенсіонери з газетами. Я дійсно знав це місце іноді ходили туди з дружиною у вихідні.
Годинник показував півтретьої. До зустрічі залишалося кілька годин, сповнених очікування.
Робота перестала існувати. Я сидів у кабінеті, дивився у вікно, де по склі повільно сповзали краплі. У голові крутилося безліч варіантів. Не йти? Ігнорувати? Але лист вже у мене. Значить, у того, хто дзвонив, є копії документів або якісь докази.
Звернутись до поліції? Сказати, що мене шантажують? Тоді доведеться розповідати, що саме стало приводом. І все одно не ясно, чим це закінчиться. Поліція навряд чи кинується захищати мою репутацію.
Попросив фінансового директора, коротко сказав, що треба вирушити за особистими справами. Він кивнув, не задаючи питань. У нашому світі поважали чужі «особисті справи», доки вони не заважали загальному результату.
У машині по дорозі додому я помітив, що всередині всіх, хто підходив, щось знає. Здавалось, кожен, хто повертає голову в мій бік, щось розуміє. Водій запитав, чи потрібно кудись заїхати, я лише поклав головою.
Дома довго стояв біля вікна, дивився на вулицю. Кафе було видно з нашої кухні, через два будинки. За склом сиділи люди, хтось сміявся, хтось грав у телефон. Все виглядало спокійно.
Дружина зайшла на кухню, подивилась на мене з легким здивуванням.
Ти рано. Щось сталося?
Відчув, як у середині піднімається роздратування. Хотілося сказати, що все в порядку, що я просто втомився. Але слова застрягли.
У мене зустріч внизу, сказав я. У кафе. По роботі.
Внизу? вона підняла брови. У вас ж є переговорні.
Люди так попросили. Їм зручніше.
Вона ще секунду дивилася, потім пожала плечима.
Гаразд. Я ввечері до сестри, у неї день народження. Ти підеш?
Не знаю, відВін підняв телефон, натиснув «виклик» і зрозумів, що більше немає шляху назад.
