Вперше Соломія помітила Андрія на роботі. Він прийшов на співбесіду у відділ постачання, а вона в той самий момент вбігла до відділу кадрів, аби підписати наказ.
Вбігла, щоб підписати документ, та, побачивши привабливого відвідувача, зупинилася.
«Ой, який же він гарний і самостійний промайнула думка в її голові, таких вже не знайти. Вона підслухала розмову. Ага У відділі постачання Значить, скоро познайомимося», прошепотіла вона.
Наступного дня незнайомець зайшов до їх бухгалтерії, привітався ввічливо, зацікавлено озирнувся навкруги. На Соломію його погляд затримався…
Вона, звісно, це помітила дивний холодок пробіг по всьому тілу. «Ще й дивиться Чи бачили ми таких», подумала вона з соромом.
Чи бачили, чи ні, історія мовчить, а ось, що Андрій відрізнявся від усіх її колишніх ухвалювачок, Соломія зрозуміла миттєво.
Андрій завжди відкрито дивився їй у очі, лагідно, уважно, не поспішаючи ні куди. Легко розвязував будь-які проблеми, навіть не чекаючи, коли його попросять. При цьому не навязувався. Умів залишатися непомітним, а ще вмів зявлятися саме в той момент, коли був особливо потрібний.
Все це залишило в Соломії незабутнє враження. Вона закохалася назавжди і безповоротно.
Що ще! Про такого чоловіка лише мріяти можна!
Через кілька місяців вони вже жили разом. Через півроку одружилися. Коли народився син точна копія Андрія, Соломія остаточно відчула, що таке щастя.
Ночами вона притискала його до себе і шепотіла:
Ти ж нікуди не підеш, правда? Тепер я тебе надто міцно привязала?
Я й так нікуди не планував йти, відповів він, целуючи її в висок.
***
Про те, що у Андрія є дочка від першого шлюбу, Соломія знала від самого початку. Питала про неї, та чоловік не поспішав розкривати деталі. Лише одного разу він проговорився:
Ми багато років не спілкувалися, у мене навіть контакту нема. Коли дочці було три, моя колишня Олена не хотіла, щоб ми контактували. А зараз Дарина вже підліток Тож Не будемо копати минуле.
Соломія пожала плечима:
Як забажаєш. Але, якщо колись захочеш її знайти скажи. Я підтримаю.
Він кивнув. Питань більше не було.
Чому? Андрій правий: у кожного є своє минуле
***
Одного разу чоловік прийшов додому зовсім не собою. Повільно, задумливо зняв куртку і, не поглянувши на Соломію, попрямував на кухню. Налив собі склянку води і так і стояв, тримаючи стакан у руці.
Андрійку, що сталося? тривожно спитала Соломія.
Він подивився винуватим поглядом і, ніби нарешті зібрався, сказав:
Я знайшов Олену в соцмережах. Написав, хотів дізнатися, як у них справи, як дочка. Виявилось, що Дарина хоче зі мною спілкуватися. Ми трохи поговорили по телефону
Соломія застигла. Вона неодноразово нагадувала Андрію про дочку, а тепер, почувши новину, розгубилася. Почула, як у ній щось розламалося.
Оце чудово! вигукнула вона, приховуючи незручність, я дуже рада за вас!
Андрій розплющився, йому це було так потрібно. А Соломія відчула, як з її життя впала важка хмара.
***
Спершу це були короткі дзвінки. Він заходив у кімнату і зачиняв двері, шепочучи: «Дарина соромиться».
Соломія залишалася одна на кухні, чула його мякий, лагідний голос той самий барвистий тембр, що раніше належав лише їй.
Потім з’явилася колишня дружина. Спочатку короткі повідомлення, потім все частіше.
Пальці Соломії самі тягнулися до телефону, коли він залишав його без нагляду. Вона читала ті листи, бачила фото незнайомої дівчини
Між рядками читалася гірка, солодка правда: «Ми тут, ми поруч, ми чекаємо»
Кожного разу, коли Андрій зникав з телефонем у іншу кімнату, вона переконувала себе: «Він розмовляє з дочкою, не уявляй нічого гіршого».
Але одного вечора, проходячи повз, вона почула ім’я.
Олена
З того моменту її «пекло» отримало чіткі обриси.
Соломія ненавиділа себе за те, що робила, та не могла зупинитися. Спостерігала, як він усміхається, гортаючи екран, як затримує подих, вирішуючи, що написати далі.
У кожному його погляді, жесті, слові вона бачила зрадництво. Вона майже впевнена, що живе в двох сім’ях.
Щодня вона розпалювала в собі вогонь ревнощів. Тепер усе її дратувало.
Ти мене зовсім не цінуєш?! вибухнула вона одного вечора, коли Андрій бездумно гортав стрічку в телефоні.
Соломіє, що сталося? підняв він очі, сповнені щирого нерозуміння.
Не прикидайся! прошипіла вона. Я все бачу! Ти знову з нею!
З ким «з нею»? здавалося, він справді не зрозумів, про що йдеться.
І це лише підливало вогню.
Кожен дзвінок його телефону був для неї ударом електроудару. Кожна затримка на роботі доказом зради.
Вона стала шпигуном у власній родині! Бо безмірно його кохала. До болю. До руйнувань.
А він ні слова не казав, ні пояснень не давав, ніби не бачив, не розумів, як вона страждає. Це було зовсім не про нього.
***
У підсумку вони часто сварилися, найчастіше без причини, через дрібниці, які раніше не зважали. З часом ті дрібниці переросли у «глобальну проблему».
Соломія кричала, що Андрій її не чує, що його погляд підказує, ніби її присутність йому важка. У її голові все частіше лунала думка, що стискає, лякає:
«Якщо щось станеться у нього є куди втекти. Там його люблять і чекають».
Колишньо вона вірила у свій шлюб. Тепер дім, який вона так любила, перестав бути надійним притулком.
Вночі вона лежала з відкритими очима і думала:
«А що, як колись він вирішить, що там головне? Що минуле важливіше теперішнього?».
Рано вранці вона гнала ці думки, докоряючи собі, переконуючи: «Ми ж сімя. Ні. Він такий».
Але чим більше вона себе запевнювала, тим сильніше боялася його вибору.
***
Одного разу Андрій залишив смартфон на кухні і пішов купати сина. Раптом на екрані спалахнуло сповіщення. Олена
Соломія не торкнулася телефону. Хоч пальці тремтіли, а серце стискалося від передчуття, вона не відчинила повідомлення. Боялася, що там може бути. Страхи вже стали буденні.
Чому ти така сьогодні? запитав Андрій пізніше, коли підкинув малюка в ліжечко.
Все нормально, відповіла вона надто швидко.
Він довго дивився на неї, ніби щось зрозумів, проте не став питати.
Вночі, коли він спав, Соломія тихо лежала поруч і слухала його рівний, теплий подих. І раптом задумалась, що саме цей подих можливо колись почує інша
Ця думка спекла її так сильно, що вона підскочила і пішла до кухні, сіла на табурет і стискала кулаки. Вперше в житті вона відчула себе замінною.
Несподівано до кухні зайшов Андрій. Вона підняла на нього очі, повні сліз:
Я боюся, що колись ти підеш
Він присів на коліна, взяв її руки в свої.
Куди йти? запитав він повільно, ніби вперше розуміючи.
Туди вона відвела погляд, до них.
Він замовк. У тиші прозвучала найстрашніша пауза ні сміху, ні протесту. Та коротка тиша була важчою за будьяку відповідь.
***
Наступної ночі він не прийшов, не подзвонив, не написав. Телефон був у «зоні без покриття». Соломія сиділа в темряві кухні і уявляла їх спільне життя, перегортала в голові тисячі щасливих сцен без неї.
До ранку її серце перетворилося на крижину. Вона сіла за ноутбук, пальці самі почали писати листа. Писала й плакала, не помічаючи сліз. Писала, мов людина, що тонеш у морі й хапає останню гіляку.
Писала про кохання, про ревнощі, про приниження. Просила одне «скажіть правду!». Натиснувши «Відправити», відчула дивне полегшення і порожнечу. Вона зробила свій хід. Тепер залишалося чекати відповіді
Цілий день вона не могла знайти спокою, чекала, уявляла, як підеш до нього, як скажеш, що все знаєш. Репетирувала розмову знову і знову, ходила по квартирі, доторкалася до речей, механічно годувала сина, а всередині була лише очікування.
Вона чекала вироку.
***
Він прийшов пізно, майже вночі, блідий, згорблений. Мовчки сів напроти.
Навіщо ти це зробила? його голос був тихий, втомлений.
Соломія задригнулася.
Що зробила?
Я прочитав твій лист. Ти все неправильно зрозуміла.
Не можеш! вигукнула вона, втрачаючи останні краплі самообладання, тоді поясни! Ти хочеш повернутись до них? Стара любов не ржавіє? Чому мовчиш? Не ховайся з телефоном! Не відводь очі! Як ти міг прочитати мій лист?! Що вона запропонувала?! Хочеш показати мою слабкість?!
Вона не відповість тобі, Соломіє, тихо сказав Андрій, я сам тобі відповім Усе буде добре, якщо ти, звісно, не зіпсуєш все сама.
Як цікаво, гірко усміхнулася вона, дуже зручно Гаразд, не говори нічого. Мені вже навіть не цікаво. Даремно я їй писала
Олена померла, видихнув він, сьогодні вночі. Я був з нею до кінця
Соломії здалося, що вона щось неправильно почула. Світ навколо затих.
У неї застигло дихання, у серці охолола холодна пустка.
Вона померла? прошепотіла вона, ніби боячись почути відповідь.
Андрій кивнув.
Виявилося, вона давно хвора, сказав він, дуже раділа, коли я зявився. Спочатку не зізналася, захотіла подивитися, як ми будемо спілкуватись. Тож вона не намагалася повернути мене, Соломіє. Вона хотіла лише одного щоб Дарина не залишилась сама.
Він важко зважив.
Тепер ти розумієш, чому все залежить від тебе? запитав Андрій, уважно дивлячись на дружину, Якщо скажеш «ні», я знайду, куди розмістити Дарину.
Ти про будинок для дітей? у голосі Соломії прозвучав жах.
Ні, звичайно ні. У Олени і в мене є родичі. Сподіваюся, хтось погодиться взяти її до себе. У будьякому випадку я не можу прийняти рішення без тебе
Соломія підскочила:
Не думай! крикнула вона так різко, що сама здивувалась силою свого голосу. Твоя дочка буде жити з нами! Зрозуміло? З нами!
Андрій затих, на мить закрив очі. Коли їх відкрив, в них стояли сльози:
Я знав ВірВони обійнялися, зрозумівши, що справжнє щастя це довіра, прощення й спільне будування майбутнього.
