Коли мені виповнилося шістнадцять, я дізналася, що вагітна, і це був Роман хлопець, якого я дуже кохала. Ми зналися в класі в Києві вже рік, і саме тоді сталося наше чуттєве «заповітне» відкриття. Після новини про вагітність ми злякалися і не розповіли батькам. Коли ж мій батько та мати дізналися про це, їхня злість була такою ж сильною, як зимовий вітер над Дніпром.
У нашій родині завжди казали, що ми зразкові. Я була єдиною донькою, гарно вчилася у національній гімназії, а Роман також відзначався у школі. Батьки мріяли, що ми підуть у кращі університети, отримаємо дипломи та побудуємо успішну карєру. Дитина, на їхню думку, могла зірвати ці плани.
Тож моя мати, Ганна, змусила мене зробити аборт. На той час ще було дозволено, і все пройшло без ускладнень. Після цього ми повернулися до звичайного життя: продовжували навчання, потім вступили до університету, а через рік одружилися. Батьки мене не заважали, і я знову відчула радість, коли дізналася, що знову вагітна.
У шостому місяці під час пологів я почала сильно кровоточити. Хлопчик народився крихітним всього півтора кілограма, і, на жаль, через три години уже був безпідставно покинув наш світ. Лікарі не змогли зупинити кровотечу, і довелося видалити матку. Тепер я вже ніколи не стану мамою.
Моя мати прийшла до мене в лікарню, розкаялася, що приняла мене до аборту багато років тому. Однак її слова не зняли болю. Минуле не можна повернути, а його помилки не виправити. Тепер я розумію, що жорсткість і втручання в чужу долю можуть залишити незгладимі рани.
Хоча я не знала, чи зможе наш шлюб витримати цю втрату, я навчаюся приймати свій шлях і не кидати кинутись у розпач. Життя вчить: іноді наші рішення, навіть найкращі за наміром, несуть тяжкі наслідки, і лише приймаючи їх і працюючи над собою, ми можемо знайти мир у серці.
