Ні одна з бабусь не може під’їхати забрати нашого сина з дитячого садка. Тепер доводиться щомісяця втрачати цілих кілька тисяч гривень на оплату догляду.
Я така злюсь! Сьогодні знову поругалася з мамою, а навіть не хочу дзвонити тещі.
У нас, схоже, є щастя у нас є по дві бабусі, моя і тещина
Але щастя тут трохи перебільшено, бо вони зовсім не «бабусі». Обидві живуть всього сотню метрів від нашого садка у Києві, і обидві вперто відмовляються підїжджати забрати хлопчика. Я могла б сама, та мій робочий день закінчується о 18:00, і вчасно підїхати не встигаю. Чоловік теж не завжди може, бо працює в заводі у змінному графіку. Тому нам довелося шукати няню, а це ще одна витрата, яка сильно підриває сімейний бюджет. І все це, хоча ж у нас є бабусі!
Моя мама працює до 16:00, і кожного разу, коли повертається додому, проїжджає повз наш садок. Її особисте життя зараз на першому місці вона розлучилася зі справжнім батьком і хоче жити самостійно, тому після роботи хоче розслабитися, зробити маску на обличчя, щоб виглядати молодшою. У вихідні вона планує різні розваги: кіно, виставки, зустрічі з подругами.
Її син вона бере лише дуже рідко, головно у вихідні. Вона стверджує, що внук порушує її розпорядок, бо постійно бігає по квартирі і заважає її медитації. Мама любить радити мені, як виховувати дитину, але одночасно категорично відмовляється брати участь у цьому.
Теща це зовсім інша історія. Галина Гончар ніколи не працювала, усе життя була домогосподаркою. У неї четверо дітей, різниця у віці між ними менше трьох років, а мій чоловік найстарший. Здається, вона ідеальна, щоб допомогти, проте вона каже, що вже має достатньо справ зі своїми дітьми, а також величезний обсяг домашньої роботи: готувати, прибирати, прати, годувати сімю і потім ще прибирати після всіх. Час і бажання займатися внуком у неї просто немає. При цьому її молодші сини 18річний і 21річний вже самостійні, самі собі на все поділяться.
Якось теща навіть взяла нашого сина і була в гнівовій атасі. Вона стверджувала, що не мала часу нічого робити, коли забирала внука з садка, а її чоловіки лише втомлені і голодні прийшли з роботи. Пізніше вона сказала, що я “вільна” і повинна сама доглядати дитину, бо не може розраховувати на її допомогу. Вона чітко дала зрозуміти, що більше на неї розраховувати не варто.
Витрати на догляд за Максимом ламають наш сімейний бюджет. Я злішаю на лицемірність бабусь, які щороку під час свят (Новий рік, Різдво) збираються з внуком, обіймаються, розповідають, як його дуже люблять, і сперечаються, хто який подарунок купив. А нам потрібна не їхня розмова про подарунки, а реальна допомога.
Тож сьогодні я мусила зателефонувати мамі і буквально благати її, щоб вона підїхала забрати сина, бо грошей на няню просто нема.
Ми вже не можемо очікувати жодної допомоги від наших батьків, ні фінансової, ні практичної. Теща теж не хоче фінансово підтримати каже, що чоловік їй витрачає всі гроші на їжу, бо вони часто харчуються поза домом.
Уявити, як ми виберемося з такої ситуації, важко. Усі наші зароблені гривні йдуть на їжу, одяг, побутові потреби, а ще треба платити няню. Як довести бабусям, що нам справді потрібна їхня допомога?
Тепер я просто сподіваюся, що хтось підкаже, як вийти з цього кола. Сподіваюся, ти зрозумієш і підтримаєш мене. Спасибо, друже.
