Брат мого чоловіка попросив посидіти в моїй квартирі, доки вони роблять ремонт я сказала ні.
Передай, будь ласка, оселедець під шубою, попросив Сергій, широко посміхаючись і розвязуючи ремінець на штанах. Оце мамина кухня, а не моя Олена. Вона лише магазинні вареники варити вміє.
Олена, дружина Сергія, сиділа навпроти, кинула в нього гарячий погляд, проте мовчала, лише гучно звонила виделкою по тарілці. За столом у квартирі свекрiви, Надії Петрівни, панувала типова недільна сімейна атмосфера: шум, стільки посуду, телебачення на фоні і важкий аромат смаженого мяса.
Ольга підвела салатницю ближче до Дмітру, стараючись не зачепити його ліктем. Він сидів мовчки, схилившись у тарілку, і підозріло жувало шматок хліба. Ольга знала цей його погляд бігучий, винний. Зазвичай він так виглядав, коли забував оплатити інтернет чи випадково подряпав бампер авто.
До речі, Діма, Оля, Сергій навантажив собі величезну порцію салату і, не відкладуючи, продовжив. Ми з мамою і Оленою посовещувалися і вирішили: настав час великий ремонт. У нашій трешці жити неможливо, труби текуть, проводка іскрить, а шпалери ще від попередніх господарів висять. Бригада приїде з наступного понеділка.
Молодці, ввічливо кивнула Ольга, роблячи ковток компоту. Ремонт хороша справа, хоч і витратна. Вітаю.
Ось і я кажу! Сергій махнув виделкою. Масштабне діло. Стіни зноситимемо, підлогу заливатимемо. Дітям тут жити не можна. Пил, бруд, цемент. Тому будемо жити у вас.
Ольга задихнулася компотом, закашлялася, Дмитро панічно похлопав її по спині, а за столом панувала тиша, порушувана лише чавкотом Сергія.
Пробач, я не зрозуміла? Ольга витерла губи серветкою і подивилась прямо в очі Олені. У нас? Де це? У нашій двокімнатній квартирі, де ми з Дімітом часом і боками тиснемось?
Не у вашій, відмахнувся Сергій, ніби від мух. Навіщо нам тіснитися? У тебе ж є та квартира, бабусина. «Однушка» на вулиці Миру. Вона стоїть порожня. Ось туди ми й підїдемо на тричотири місяці, поки основний бруд не приберуть.
Ольга повільно поклала серветку на стіл. Квартира на вулиці Миру була її особистою, до шлюбу належало. Вона успадкувала її від бабусі в занедбаному стані. Ольга три роки вкладає в неї кожну вільну копійку, робила ремонт сама, у вихідні, здирала старі газети зі стін, фарбувала, відновлювала паркет. Тиждень тому вона нарешті завершила облаштування, купила новий диван, повісила штори і готувалась здати житло, щоб швидше погасити автокредит.
Сергію, голос Ольги став холодний, мов лід. Квартира на вулиці Миру не порожня. Вона готова до здачі. Я вже розмістила оголошення, і на вівторок заплановані перегляди.
Ой, ти ж скасуєш свої перегляди! втрутилася Надія Петрівна, підкидаючи синові ще одну порцію. Родичі ж просять. Не чужі люди. Тобі ж грошей мало? Усі гроші не заробиш, а брат брат. Куди їм з двома дітьми, на вокзал?
Навіщо на вокзал? здивувалась Ольга. Є орендна квартира. На добу, на місяць. Ринок нерухомості великий.
Ти ціни бачила?! визукнула Олена, яка досі мовчала. За клоповник на околиці тридцять тисяч гривень просять! А нам ще будівельні матеріали купувати, бригаду платити. Бюджет наш розписаний до копійки. Ми не можемо витрачати на оренду, коли квартира родичів стоїть порожньою!
Ольга перевела погляд на чоловіка. Дмитро стискався, намагаючись стати невидимим.
Діма? кликнула вона. Ти знав про цей «план»?
Дмитро почервонів до кореня волосся і пробурмотав, не піднімаючи очей:
Оль, вони просили Я сказав, що обговоримо. Я не обіцяв! Просто справді складно. Дітям школа, садок, район зручний. Може, пустимо? Не чужі ж.
У Ольги всередині все закипіло. Означало, що вони вже обговорили все за її спиною, розподілили її майно, вирішили свої фінансові проблеми за її рахунок і поставили її перед фактом за тарілкою оселедця під шубою.
Отже, Ольга випрямила спину. Обговорювати тут нічого немає. Квартира здається. Мені потрібні гроші, щоб погасити автокредит. Це двадцять пять тисяч гривень на місяць. Якщо ти, Сергію, готовий орендувати її за ринковою ціною будь ласка. Знижку родичам зроблю, заставу не розриватиму.
Сергій перестав жувати і поглянув на неї з щирим обуренням.
Ти що, братові гроші брати будеш? Совісті немає? Ми ж ремонт робимо! Нам допомога потрібна, а не твої вимоги!
А мені треба кредит сплачувати. Мій банк не цікавиться вашим ремонтом.
Оля! Надія Петрівна грохнула каструлю. Як тобі не соромно! Я тебе, як доньку, прийняла, а ти? Яка ж ти меркантильна! У Світлани і Сергія двоє дітей, твоїх племінників! Їм комфорт потрібен! А ти свою халупу жалієш. Що з нею станеться? Поживуть і підуть.
Надіє Петрівно, моя «халупа», як ви сказали, має свіжий дизайнерський ремонт, нову техніку і білий диван. Я знаю, як поводяться ваші внуки. Минулого Різдва, коли ми святкували у вас, закінчилося розбитим телевізором і розмалованими шпалерами в коридорі. Хто за це платив? Ніхто. «То ж діти». Я не пустю їх у квартиру, в яку вклала душу і мільйон гривень.
Ой, мільйон вона вклала! Сергій вскочив зі стільця. Діма, ти чуєш? Твоя дружина ставить тканини і дивани вище рідної крові! Ти чоловік чи хто? Скажи їй!
Дмитро жалобно поглянув на дружину.
Оля, може може, вони акуратно будуть. Олена подивиться. Справді важко відмовити. Мама розчарується.
Ольга піднялася зі стільця, схопила сумку.
Мені незручно спати на стелі, Діма. А розпоряджатися своїм майном мені дуже зручно. Розмова завершена. Квартира не благодійний фонд. Дякую за обід, Надіє Петрівно. Було дуже смачно, та апетит загас.
Вона вийшла з квартири під крики свекрiви і бурмотіння Олени. Дмитро вибіг за нею через хвилину, коли вона вже дзвонила в ліфт.
Оля, зачекай! Не можна так різко! Вони образилися!
Хай образуються. Діма, сядь у машину. Або залишайся тут і дискутуй, який я монстр.
Всю дорогу додому вони їхали мовчки. Дмитро дихав важко, Ольга кипіла. Вечором, коли емоції трохи вляглися, чоловік ще раз спробував домовитися.
Оля, я розумію, ти переживаєш за ремонт. Але можемо скласти договір. Вписати, що якщо щось зламають замінять.
Ольга засміялася, та сміх вийшов гірким.
Діма, ти себе чуєш? Який договір? У твого брата влітку сніг не попросиш. Він мені пять тисяч, які займав на день народження друга два роки тому, досі не повернув. «Забув». А тут ремонт, техніка. Вони за тиждень квартиру знищать, потім скажуть: «Ми свої, вибачте, грошей немає, все пішло на цемент». Я залишуся з зруйнованою квартирою і без грошей. Ні, тема закрита.
Наступний тиждень пройшов у стані холодної війни. Свекрiва телефонувала щодня, то плакала, то погрожувала інфарктом, то стигнала. Олена писала в месенджери лайливі речі про «зажравшихся киян», хоча сама десять років жила в Києві. Сергій обрав тактику ігнорування, сподіваючись, що брат притисне вперте жінку.
У вівторок Оля показала квартиру молодій парі ітишникам. Хлопці були в захваті від світлого інтерєру, швидкого інтернету і відсутності бабусиних килимів. Вони підписали договір одразу, внесли заставу і оплату за перший місяць. Оля зітхнула з полегшенням. Тепер у неї був «залізний» аргумент: «Квартира здана, живуть люди».
У середу ввечері, коли Оля повернулася з роботи, вона застала будинок у дивному вигляді. У передпокої стояли дві великі клітчасті сумки, а на кухні сиділи Дмитро і Сергій. На столі напівпорожня пляшка горілки.
О, господине господарка! Сергій вже був підвпливом. Ми з братом святкуємо нове життя.
Оля запитально подивилася на чоловіка. Дмитро виглядав винним, проте рішучим алкоголь надав йому хибної відваги.
Оля, ми тут поговорили почав він, заплутаною мовою. Сергій пояснив ситуацію. У них там справді краї. Бригада завтра стіни ламати починає. Їм реально ніде не сховатися. Я дав йому ключі.
У Олі всередині все розбилося. Світ на мить покотився.
Які ключі? тихо спитала вона.
Від твоєї квартири. Запасні, що лежали у моїй тумбочці. Не злишся. Вони лише речі завезуть, а самі поки у тещі перепочинять кілька днів, доки там влаштуються. Я сказав, що з квартирантами ти все владнаєш. Скасування я заплачу штраф потім.
Оля переглянула Сергія. Той усміхався, розкидаючися на стільці. Він переміг. Він вигнув брата, знехтував її думкою і тепер сидів у її кухні, святкуючи тріумф.
Віддай ключі, сказала Оля, простягнувши руку до Сергія.
Не віддам, розсміявся він. Вони вже у Олени. Вона їде туди, підлоги мити, штори вішати. А то у тебе там все біле, марке. Діти ж.
Що?! Оля відчула, як кров приливає до обличчя. Олена зараз у моїй квартирі?
Так. Речі розбирає. Ми вже пару коробок відвезли. Діма допоміг.
Оля повільно обернулася до чоловіка.
Ти відвіз їхні речі в мою квартиру? Знаючи, що я її здала? Знаючи, що завтра рано будуть заїжджати орендарі?
Оля, орендарі почекають! Дмитро спробував схопити її за руку, та вона відштовхнулася. Знайдуть іншу. А це брат! У нього сімя!
Оля діставала телефон. Рука дрожала, проте вона набрала номер.
Алло, поліція? Хочу заявити про незаконне проникнення в житло. Так, у мене є документи на власність. Ключі викрадено. Адреса
Сергій подав горло горілкою. Дмитро вскочив, перекинувши стілець.
Що ти робиш?! закричав він. Яка поліція? Це ж Олена!
Мені все одно, хто це, Оля говорила в слухавку, не відводячи очей від чоловіка. Я зараз прийду з розїзником. Виселіть чужих.
Вона повісила трубку і поглянула на родичів.
У вас є півгодини, щоб подзвонити Олені і сказати їй, щоб вона звідти вийшла разом зі своїми валізами. Якщо коли я приїду з поліцією, вона буде там я подам заяву про крадіжку ключів і влом. І повір, Сергію, я це зроблю. А ти, Діма
Вона замовкла, дивлячись на людину, з якою прожила пять років. Тепер він здавався чужим, жалюгідним і відразливим.
І збирай свої речі. І можеш їхати до мами, до брата, на вокзал мені все одно. У моїй квартирі ти більше не живеш.
Оля, ти з розуму зїла?! Сергій вскочив, стискаючи кулаки. Ти родину руйнуєш через бетон! Я тобі лице набю!
Тільки спробуй, Оля крокнула йому назустріч. У той момент у ній прокинулась така ярість, що Сергій інстинктивно відступив. Я подам на тебе в суд. Я знищу тебе юридично. У мене топові адвокати на роботі. Я зроблю твоєВідтоді я живу спокійно, знаючи, що справедливість нарешті відновилася.
