Не йди, мамо. Родинна історія Народна мудрість каже: людину відразу не впізнаєш. Але Тамара Василівна була впевнена: вона людей бачить наскрізь! Її донька Міла рік тому вийшла заміж. Тамара Василівна мріяла, щоб донька зустріла достойного хлопця, народила онуків. А вона, бабуся, буде берегинею великої родини, як і раніше. Руслан виявився розумним та, відповідно, не бідним. Це явно його тішило. Та жити почали окремо — у Руслана своя квартира, і в маминих порадах молода сім’я, здається, не потребувала! Він, на думку Тамари Василівни, мав поганий вплив на Мілу! Така ситуація зовсім не відповідала планам мами. Руслан почав її неабияк дратувати. — Мамо, ти не розумієш, Руслан із дитбудинку. Він сам усього досягнув — сильний, добрий… — засмучувалася Міла. Та Тамара Василівна лише зітхала й вишукувала у зятеві нові недоліки. Тепер він здавався їй зовсім не тим, ким прикидався! Мама вважала своїм обов’язком — показати доньці справжнє обличчя Руслана, поки не пізно! Без освіти, впертий, інтересів ніяких! Вихідні — весь час біля телевізора, ще й скаржиться, що втомився! І от з такою людиною її донька захотіла прожити життя? Не може бути! Ще подякує мама! А коли підуть онуки — чому навчить їх такий батько? Тамара Василівна була розчарована. І Руслан, відчуваючи це, почав уникати тещі. Спілкувалися рідше, а Тамара Василівна й поготів перестала навідуватись. Батько Міли, чоловік лагідної вдачі, зайняв нейтральну позицію. Якось пізно ввечері Міла зателефонувала мамі — схвильовано: — Мамо, я не казала, але я на два дні у відрядженні. А Руслан на будівництві застудився, прийшов раніше додому, зле почувався. Дзвоню — не відповідає. — Міло, навіщо ти мені це розповідаєш? — різко перепитала Тамара Василівна, — ви ж самі собі на умі, ми з татом вам, здається, й не потрібні! Як я себе почуваю — нікого не хвилює! І дзвониш мені серед ночі через Руслана? Ти в своєму розумі? — Мамо… — Мілин голос затремтів, — просто боляче, що ти не віриш у мої почуття. Вважаєш Руслана негідним, а він хороший! Хіба ти думаєш, твоя дочка могла б покохати погану людину? Тамара Василівна мовчала. — Мамо, прошу тебе, в тебе ж є ключ, зайди до нас — мені здається, з Русланом щось сталося! — Добре, лише заради тебе, — і Тамара Василівна пішла будити чоловіка. Двері зятевої квартири не відчиняли, і вона відчинила своїм ключем. Увійшли — темно. — Може, його й немає? — припустив чоловік, але Тамара Василівна вже відчувала неспокій доньки. Вона зайшла до кімнати — і злякалася. Руслан лежав на дивані у чудній позі. У нього пекла гарячка! Лікар швидкої допомоги привів хлопця до тями. — Не турбуйтесь, у вашого сина ускладнення після застуди. Багато працює, видно? — Так, працює… — кивнула вона. — Все буде добре. Доглядайте за температурою, дзвоніть, якщо що. Руслан заснув, а Тамара Василівна сіла в крісло біля нього — з розгубленістю: ось вона, поряд із нелюбим зятем. Руслан спав — блідий, волосся злиплося від гарячки. І раптом їй стало його шкода. У сні він здавався молодшим, обличчя — м’якшим. — Мамо… — крізь сон прошепотів Руслан і взяв її за руку, — не йди, мамо. Тамара Василівна оторопіла, але руку не забрала. Вона так і просиділа поряд до ранку. На світанку зателефонувала Міла: — Мамо, вибач, я скоро сама приїду, думаю, все минеться. — Авжеж, минеться — вже минуло, — усміхнулася Тамара Василівна, — ми тебе чекаємо, в нас все добре. ***** Коли народився перший онук, Тамара Василівна одразу ж запропонувала свою допомогу. Руслан із вдячністю поцілував їй руку: — От бачиш, Міло, а ти казала, мама не схоче допомагати. А Тамара Василівна з гордістю носила по квартирі маленького Тимура: — Ось так, Тимчику, пощастило тобі — у тебе найкращі батьки і не менш чудова бабуся з дідусем! Ти справді щасливий хлопчик! Виходить, правду каже приказка — людину одразу не пізнаєш. І тільки любов допоможе розібратися у всьому.

Знаєш, в нас кажуть: людину одразу не впізнаєш, як горіх не розкусиш із першого разу.

Але Ганна Павлівна була іншої думки переконана, що вона вже точно всіх навколо розуміє на раз-два!

Її донька, Соломія, рік тому вийшла заміж.

Ганна Павлівна так мріяла побачити порядного чоловіка біля доньки, дітей чекала мріяла бабуся бути головною у великій родині, як колись і її мама.

Павло чоловік Соломії був хлопець розумний, і справді достатньо заробляв. Видно він цим пишався. Проте жили вони окремо, у Павла була своя квартира, і, схоже, поради її були їм непотрібні.

От саме це і нервувало Ганну Павлівну більше всього.

Мамо, ти не розумієш, Павло виріс у дитбудинку. Він сам пробився, впертий і добрий він дуже, переживала Соломія.

Ганна Павлівна тільки губи зціпить і вкотре шукає у Павлові мінуси.

Він вже зовсім не здавався їй таким, яким був на початку, коли тільки зустрівся з донькою! І вона відчула, що просто мусить відкрити очі на зятя, доки не пізно.

Освіти толком нема, впертий, цікавиться тільки телевізором і вихідними тупо лежить на дивані втомився, бачте!

І це той чоловік, за якого її Соломія хоче прожити життя? Не дочекається! От подякує їй ще.

А дітки підуть, її онуки чому такого батька навчаться!?

Розчарування Ганни Павлівни не знало меж. Павло це, звісно, відчував і намагався рідше бачитися.

Спілкувались вони все рідше, а до них додому Ганна Павлівна взагалі перестала заходити.

Батько Соломії, чоловік спокійний і добрий, знаючи характер дружини, ховався осторонь.

Та якось пізно увечері Соломія дзвонить їй, така вся схвильована:

Мамо, я не казала, я на два дні у відрядженні. А Павло на роботі застудився, рано прийшов, казав, що погано почувається. Дзвоню, а слухавку не бере.

Соломіє, навіщо ти мені це розповідаєш? роздратувалась Ганна Павлівна, Он живете самі собою, ні до мене, ні до батька діла нема! Як я себе почуваю нікому не цікаво! І йому стало зле ти мені серед ночі дзвониш? Ти взагалі серйозно?

Мамо… голос затремтів, було чутно, як вона переживає, вибач, мені просто боляче, що ти не хочеш зрозуміти, як ми любимо одне одного. Думаєш, Павло ничимний а це не так! Хіба я, твоя донька, могла б закохатися в поганого чоловіка? Ти мені не віриш?

Ганна Павлівна мовчала.

Мамо, дуже тебе прошу, у тебе ж є ключ від нашої квартири. Будь ласка, зайди. Мені здається, з Павлом щось сталося! Прошу тебе, мамо!

Добре, тільки для тебе, і Ганна Павлівна розбудила чоловіка.

Дзвінок у двері ніхто не відкриває, тоді Ганна Павлівна відмикає своїм ключем.

Зайшли з чоловіком темрява, може і справді нікого нема?

Може, він кудись пішов? припустив чоловік, але Ганна Павлівна подивилася різко. Їй передалось доньчине хвилювання.

Зайшла до кімнати і мало не зомліла: Павло на дивані, якийсь дивний, обличчя гаряче.

Швидка приїхала, лікар хлопця до тями привів:

Не хвилюйтеся, у сина ускладнення після застуди. На ногах переніс, видно, багато працює? по-доброму спитав лікар.

Так, працює, кивнула вона.

Головне слідкуйте за температурою, якщо щось дзвоніть.

Павло заснув, а Ганна Павлівна сіла поруч, сама не своя: ось вона біля того зятя, якого так не любила.

Лежить блідий, волосся волога до чола прилипло, аж раптом шкода його стало. Уві сні він і виглядав молодше, щось ніжне було в обличчі.

Мамо, раптом прошепотів Павло, напівпритомний, і взяв її за руку, не йди, мамо.

Ганна Павлівна аж заніміла, але руки з його руки не вирвала.

Так і просиділа цілу ніч біля нього.

Ще не розвиднілося дзвонить Соломія:

Мамо, прости, я приїду сама, не треба більше турбуватись, все вже, думаю, минеться.

Звичайно минеться, вже все минуло, усміхнулась Ганна Павлівна, ми чекаємо тебе, у нас уже все добре.

*****

Коли зявився перший онук, Ганна Павлівна відразу кинулась допомагати.

Павло з вдячністю поцілував її руку:

Бачиш, Соломіє, а ти казала: мама не захоче нам допомагати.

А Ганна Павлівна гордо носила маленького Марка по квартирі і говорила йому:

От, Марчику, пощастило ж тобі! У тебе найкращі батьки, і бабуся з дідусем теж. Ти щасливчик!

Виходить, правда у приказці: людину відразу не впізнаєш не розкусиш з першого разу.

А розібратися у всьому допоможе тільки любов.