Квітка, а ми ж домовились. Дід чекає.
Олена стояла у дверях кімнати доньки, стискаючи сумку з ласощами для діда. Банки з варенням глухо звякнули, коли вона переступила поріг.
Квітка відклала ноутбук, потерла переносицю. Очі слізли від довгих нотаток, а в скронях втислись втома.
Мам, не можу. Заліки на носі. Хоча б один день просто полежати.
Полежати вона збиралась, суворо відповіла Олена. У діда тиск підскакує, він один у нашому селі, а ти хочеш лише полежати. Егоїстка ти, Квітка.
З коридору донеслися тяжкі кроки. Сергій зявився за спиною жінки, вже в дорожній куртці.
Що знову? він оглянув кімнату, заваляну підручниками і роздруківками.
Ось, твоя донька відмовляється їхати до діда. Втомилася, бачиш.
Сергій нахмурився. Рідко втручався в сварки дружини з дочкою, та цього разу в його звичному спокої щось змінювалось.
Квітка, це вже перебір. Дід наш не молодіє. Ми його місяць не бачили.
Квітка схилилася на спинку стільця. У грудях кипіло роздратування, та вона намагалася стриматися.
Татку, я розумію. Але я ледве на ногах стою. Дозвольте мені приїхати наступними вихідними, одна, на цілий день. Посидіти з ним, поговорити спокійно.
Знову ти за себе! підвищила голос Олена. Наступні вихідні, наступний місяць, наступний рік! А дід тим часом один! Сімдесят два роки людині, а онучка лінива від компютера!
Мам, досить вже.
Ні, не досить! Ти взагалі про когонебудь, окрім себе, думаєш? Ми з татом працюємо, як прокляті, а ти навіть на один день до діда не можеш поїхати!
Квітка піджала губи. Внутрішнє опір здавалося безглуздою небажаною поїздкою, яку вона сама не могла пояснити. Втома так, звісно. Але було ще щось інше: мутне передчуття, що сьогодні треба залишитись вдома.
Я не їхав, твердо сказала вона. Вибачте.
Сергій похитав головою.
Тоді сиди тут, відпочивай. Тільки потім не дивуйся, що дід перестане називати тебе улюбленою онучкою.
Сергійку, не починай, Олена схопила чоловіка за рукав. Поїхали вже. З нею нічого не вдасться.
Вони вийшли, гучно захлопнувши вхідні двері. Квітка довго сиділа нерухомо, слухаючи, як стихають їх кроки на сходах, як заводиться машина у дворі. Потім зітхнула і простяглась до ноутбука.
Тиша огорнула квартиру мяким коконом. Квітка розкрила вікна настеж весняний повітря, тепле і свіже, впустилося в кімнату разом з далечним гулом міста. Вона заварила чай, сіла за компютер і нарешті розслабилась.
Годинник показував початок третьої, коли Квітка прокинулась. Вона простяглася, хрускнувши хребетами, і зібралася піти на кухню за печивом, коли в ноздри прорізав дивний запах.
Спочатку вона не звернула увагу сусіди готували, вулицею линув аромат шашликів. Але запах став густішим, різкішим. Не шашлик, не готування. Щось горіло.
Квітка піднялась і попрямувала до балкона. Кожним кроком запах посилювався. Гіркий, різкий, з хімічним привкусом синтетики. Вона розкрила двері і застигла.
Диван горів, заповнюючи кімнату чорним димом.
Ні, ні, ні!
Квітка кинулась до дивану. На оббивці лежав окурок ще не догоріла сигарета з оранжевим тлінням. Хтось з балкона кинував, і вітер заніс його прямо в квартиру.
Квітка помчалась на кухню.
Руки тремтіли, коли вона дістає з шафи каструлю. Вода з крану текла надто повільно, нестерпно поволі. Квітка не чекала, доки вона наповниться до краю, схопила важку посудину і побігла назад.
Перша каструля залила тліючу пляму, та поролон у середині продовжував диміти. Квітка знову кинулась на кухню. Друга каструля. Третя. Вода хлестала по дивану, заливала підлогу, стікала до плінтусів.
Лише після четвертої каструлі дим почав розсіюватись. Квітка стояла посеред руйнувань, важко дихаючи, мокра по лікті. Диван перетворився на масу обгорілої тканини й розмоченого поролону. У квартирі вісив запах горілої синтетики.
Вона сіла на мокрий підлогу, притиснувши коліна до грудей. Адреналін спав, і охопила дрож. Пізній страх пробіг по спині, коли вона зрозуміла, що могло статися. Якби вона виїхала з батьками. Якби квартира залишилась порожньою. Якби її носа не уловив запах вчасно.
Дім би згорів. Їх дім. З усіма речами, документами, спогадами.
Квітка схопила телефон і подзвонила мамі.
Мам, її голос розірвався.
Квітка? Що сталося?
Мам, у нас був пожежа. Точніше, вона почалася. Я погасила, але диван зник.
Тиша висіла на лінії. Потім голос Олени прозвучав:
Ти жива? Квітка, ти жива?
Так, так, я в порядку. Окурок з балкона залетів, я не одразу помітила, та встигла все залити водою. Пожежних не викликала, сама впоралась.
Ми їдемо. Голос Сергія прорвався з боку, явно захопивши телефон у дружини. Сиди вдома, ні куди не йди. Ми вже в дорозі.
Звязок розірвався.
Квітка залишилась сидіти на підлозі, дивлячись на те, що ще годину тому був їх диван. Старий, здавлений, з потертою оббивкою та рідний. Мама купила його, коли Квітці було дванадцять. На ньому переглядали фільми під одним пледом, на ньому Квітка плакала від першої розчарованої любові, на ньому тато дрімав після роботи.
Тепер залишилась лише димна купа.
Через годину в замку задзвонили ключі. Двері розчинилися, і в коридор влетіла Олена, розпущена, з червоними очима.
Квітка!
Вона помчалась по коридору, влетіла в вітальню і застигла, ніби вкопана. Погляд упав на диван, на калюжі води, на чорні сліди копотя на стіні. Потім кинулась до доньки, що сиділа на підлокітнику крісла.
Господи
Олена підбігла до Квітки і обіймала її. Тісно, до скрипу, втискуючись. Від матері пахло духмяними ароматами, потом і ще чимось страхом.
Прости мене, прошепотіла Олена, торкаючись волосся доньки. Прости за все, що я вранці виговорила. Егоїстка, безвідповідальна Господи, яка я дурна.
Квітка мовчки обіймала маму у відповідь. Слова застрягали глибоко, не желаючи вийти назовні.
Сергій зайшов за нею. Повільно обійшов кімнату, оцінюючи збитки. Погладив обвуглену стіну, присів біля дивана, пальцем відчув розплавлений поролон.
Добре погасила, сказав він нарешті. Грамотно. Водою, одразу багато.
Я не думала. Просто в автоматі діяла.
Правильно все зробила. Головне не розгубилася.
Він піднявся і теж підходив до доньки, поклав важку руку їй на плече.
Молодець, Квітко. Справді. Ти наш дім врятувала.
Олена відступила, витираючи очі тильною стороною долоні. Макіяж розмазався по щоках, та вона цього не помічала.
Ти розумієш, що було б, якби ти їхала? спитала вона дрожким голосом. Квартира стояла б порожня. Вікна відкриті. Вогонь би все зруйнував
Мам, я розумію.
Ні, послухай. Ми б повернулись а тут попіл. Або увесь підїзд би захопив. У Петрових внизу діти, ти уявляєш?
Сергій обійняв дружину за плечі.
Лене, досить. Не сталося і не сталося. Нічого не треба переживати.
Але Олена не могла зупинитися. Сльози текли по її обличчю, і вона не намагалася їх стримати.
Я вранці на тебе кричала. Ееґоїстку називала. А ти ти нас спасла. Усіх нас.
Мам, що ти? Квітка незручно погладила мати по руці. Я ж не знала, що так вийде. Просто була втома і хотіла залишитись.
Ось у чому справа! Олена схопила доньку за плечі, зайшовши в очі. Ти не знала. Але щось всередині тебе знало. Інтуїція, передчуття, назви, як хочеш. Але воно залишило тебе тут. І нас усіх врятувало.
Сергій хмикнув, хоча без звичної скептики.
Мати, звісно, перекидає з містикою. Але в чомусь вона права. Ти вранці вперлася і, слава Богу, вперлася.
Вони провели решту дня в дивному оцепенінні. Сергій виніс останки дивана на смітник, Квітка мила підлогу, Олена витирала стіни від копотя. Працювали мовчки, час від часу обмінюючись короткими фразами.
До вечора квартира виглядала майже нормально. Лише порожнє місце нагадувало про те, що сталося світлий прямокутник на підлозі там, де стояв диван.
Вони вечеряли на кухні, підсунувши стільці до маленького столика. Олена приготувала макарони з сосисками швидко, бездумно.
Знаєш, Квітко, сказала вона, помішуючи чай. Скажу тобі одну важливу річ.
Квітка підняла погляд від тарілки.
Слухай свою інтуїцію. Завжди. Навіть якщо здається дурницею, навіть якщо всі навколо кажуть, що ти не права. Якщо щось всередині підказує не сперечайся з цим.
Сергій кивнув, довбуючи сосиску.
Це так. Я все життя жив логікою, підрахунками. А буває щось щелкає в голові, і ти просто знаєш, що треба робити.
Сьогодні це «щось» наш дім зберегло, додала Олена.
Квітка опустила погляд у тарілку, ховаючи незручну посмішку. Вона не звикла до таких слів від матері. Зазвичай між ними бризкало, кидало, натягалося до дзвону. А зараз
Тепер сталося щось інше. Щось важливе. Можливо, страх, можливо, усвідомлення, наскільки близько вони були до катастрофи. Але між трьома людьми раптом виникло нове крихке, поки, але справжнє.
У наступні вихідні підемо до діда, сказала Квітка. Всі разом. Розкажемо йому ну, не все. А то його серце не витримає.
Точно, Олена з сумним усмішком. Скажемо, що диван зламався. Придбали новий.
А я на балкон винесу відро води, додав Сергій.
Вони засміялися нервово, скидаючи напругу довгого дня.
За вікном темніло. Місто розпалювало вогні, і десь далеко завила сирена можливо, швидка, можливо, пожежна. Квітка прислухалася до звуку і згоріла від холоду.
Сьогодні вона дізналася щось важливе. Не лише про інтуїцію і передчуття. Про себе. Про те, що можна діяти, коли треба. Не розпливатися, не панікувати, а робТепер, коли всі разом, ми знаємо, що найголовніше слухати своє серце і бути поруч, коли це потрібне.
