— Поки ми продаватимемо квартиру, поживи поки в будинку для літніх людей, — сказала донька Людмила вийшла заміж доволі пізно: довго не щастило, і сорокарічна жінка вже не сподівалася зустріти, за її мірками, гідного чоловіка. Сорокап’ятирічний Едуард виявився ще тим «принцом» — кілька разів одружений, мав трьох дітей, яким за рішенням суду віддав власну квартиру. Тож Людмилі, після кількох місяців життя по найманих квартирах, довелося привести чоловіка до своєї мами — шістдесятирічної Марії Андріївни. Едік тільки переступив поріг і відразу перекривився, всією своєю зовнішністю показуючи, що йому не до вподоби запах у квартирі. — Пахне старістю якоюсь, — пробурчав він із осудом. — Треба добре провітрити. Марія Андріївна почула ці слова, але вдавала, що нічого не чула. — Де ми будемо жити? — тяжко зітхнув Едік, якому явно не подобалася нова домівка. Людмила метушливо взялася влаштовувати чоловіку комфорт, відвела маму вбік. — Мамо, ми з Едіком займемо твою кімнату, — тихо промовила донька, — а ти поки поживеш у маленькій. У той же день Марію Андріївну цинічно та безцеремонно переселили в маленьке приміщення, яке ледве годилося для життя. Речі довелося перевозити самій, бо зять навіть пальцем не поворушив, щоб допомогти. З цього дня в жінки почалося важке життя: Едік був незадоволений всім — їжею, прибиранням, кольором шпалер. Найбільше його дратував запах — він вважав, що в квартирі пахне старістю, від якої у нього «алергія». Як тільки Людмила з’являлася на порозі, він навмисно закашлювався. — Так більше не можна жити! Потрібно щось вирішувати! — заявив Людмилі розлючений чоловік. — У нас немає грошей винаймати квартиру, — розгублено розвела руками жінка. — Відправ кудись маму, — пробурчав він, скривившись. — Неможливо дихати. — Куди ж я її подіну? — Не знаю, вигадуй! Все одно після її смерті квартира дістатиметься тобі. Просто пришвидшимо цей процес, — спокійно відказав Едік. — Та якось незручно… — Я не розумію, хто тобі дорожчий: вона чи я? Я ж тебе, у сорок років, прихистив. Кому б ти ще була потрібна, стара діва, — тиснув Едік, знаючи, куди бити. — Якщо піду, знову залишишся сама й навряд чи знайдеш когось. Людмила кинула косий погляд на чоловіка й пішла до матері у тісну комірчину. — Мамусю, тобі ж тут, мабуть, не подобається? — делікатно почала розмову дочка. — Ви мою кімнату звільнили? — схвильовано спитала мама. — Ні, у нас інша пропозиція. Ти ж все одно цю квартиру мені залишиш? — з надією спитала Людмила. — Звичайно. — То давай не будемо тягнути! Я хочу цю продати й купити іншу, у кращому будинку. — Може, цю підремонтуємо? — Треба брати щось більше. — А я куди, доню? — вуста Марії Андріївни затремтіли. — А ти поки поживеш у будинку для літніх людей, — радісно повідомила мама, — але це тимчасово. Потім ми тебе обов’язково заберемо. — Справді? — з надією перепитала жінка. — Авжеж, усе оформимо, зробимо ремонт — і заберемо, — Люда взяла маму за руку. Марії Андріївні не залишилось нічого іншого, як повірити донці й переписати квартиру. Після того, як усе було оформлено, Едік, потираючи руки, сказав: — Пакуй мамині речі! Веземо її у будинок для літніх людей. — Уже? — розгублено спитала Людмила, яку гризла совість. — Чого тягнути? Навіть її пенсія мені не потрібна. Від неї тільки проблеми. Своє життя твоя мати вже прожила, хай нам дасть пожити, — діловито відказав Едік. — Але ж ми ще не продали квартиру? — Роби, що сказав, або залишишся сама, — категорично вимовив він. Через два дні речі Марії Андріївни разом із нею завантажили й повезли до будинку для літніх людей. В дорозі жінка нишком витирала сльози: серце відчувало недобре. Едік не поїхав — сказав, що провітрить квартиру. Маму швидко оформили у будинок для літніх людей, а Люда, ледве попрощавшись, пішла геть. — Доню, ти точно по мене повернешся? — з надією спитала мама на прощання. — Звичайно, мамо, — Люда відвела очі. Вона знала, Едік нізащо не дозволить забрати маму в нову квартиру. Заволодівши квартирою, пара миттєво її продала й купила іншу. Причому Едік записав житло на себе, сказавши, що Люді не можна довіряти. Через пару місяців Люда хотіла заговорити про маму, але чоловік агресивно обірвав її: — Тільки попробуй ще раз згадати про неї — вижену! — пригрозив Едуард, якому не подобались розмови про Марію Андріївну. Люда змовчала, знаючи, що це не жарти. Більше про маму не говорила. Декілька разів хотіла навідатися до мами, але, уявивши її заплакану, не наважувалася. П’ять років Марія Андріївна щодня чекала, що донька повернеться по неї. Але так і не дочекалася. Від туги й самотності вона пішла у вічність. Люда дізналася про це лише за рік, коли Едік виставив її з квартири, і вона згадала про маму. Провину, яка з’їдала жінку, вона вирішила спокутати в монастирі — так і пішла відмолювати свій гріх.

Поки ми продаємо квартиру, поживи в будинку для літніх людей, промовила донька.

Леся вийшла заміж надто пізно. Доля довго з неї жартувала, і вже під сорок жінка давно втратила надію зустріти, як їй здавалося, гідного чоловіка.

Сорокапятирічний Євген, той ще «принц», усім своїм виглядом доводив, що не з простих: декілька разів був одружений, мав трьох дітей, яким, згідно з рішенням суду, залишив свою квартиру.

Тож після кількох місяців блукань знімними квартирами, Лесі довелося привести чоловіка у двокімнатну квартиру до шістдесятирічної мами, Марії Яківни.

Євген тільки-но переступив поріг, зморщив носа, його обличчя відразу спотворила гримаса відрази.

Пахне старістю чи чимось подібним, з пересердям кинув чоловік. Треба б добре провітрити.

Марія Яківна чудово почула слова зятя, але удавала, що це до неї не стосується.

А де ми тут будемо жити? видихнув Євген, явно не в захваті від нового помешкання.

Леся одразу заходилася метушитись, щоб догодити чоловікові, й тихенько відвела маму вбік.

Мамо, ми з Євгеном займемо твою кімнату, шепнула дочка, а ти поживи поки у меншій.

Марію Яківну безцеремонно переселили в крихітну комірчину, яку важко було назвати кімнатою.

Речі переставляла сама зять навіть пальцем не поворухнув, щоб допомогти.

Від того дня жінка опинилася в неволі. Євгену не подобалось нічого: їжа не така, пил всюди, навіть шпалери дратували.

Та найбільше його нервував запах. Неможливо дихати, не раз казав, це стара хата, я від цієї затхлості захворію!

Одразу, як Леся переступала через поріг, він демонстративно закочував очі та кашляв.

Так жити не можна! заявив дружині. Мусимо щось вирішити!

У нас зараз немає грошей знімати житло, зніяковіла Леся.

Відправ маму кудись, незадоволено скривився Євген. Тут задихнутись можна.

Куди? розгублено перепитала жінка.

Не знаю, придумай, пробурчав чоловік. Все одно квартира після неї твоя стане. Треба це просто пришвидшити! процидив крізь зуби. Поговори з нею.

І що саме сказати? схвильовано тихо спитала Леся.

Думай! Хіба тобі не ясно, що мені важливіша ти, ніж вона? Я ж тебе в сорок років «підняв», кому б ти іще була потрібна , стара діва, вдарив у найболючіше чоловік. Піду я зостанешся самотою, більше ніхто такої, як ти, не захоче.

Леся з болем зиркнула на чоловіка і, важко зітхнувши, покрокувала в комірчину до матері.

Мамо, може, тобі незручно тут? обережно почала вона.

А мою кімнату звільнили? з надією у голосі перепитала Марія Яківна.

Ні, мам, у нас трохи інша ідея Ти ж все одно мені колись квартиру запишеш? з надією в очах ледь чутно промовила Леся.

Звісно, доню.

То навіщо чекати? Можна її вже зараз продати, а купити нову, в гарному будинку.

Може, зробимо ремонт тут? зі смутком обізвалась мати.

Та ні, треба щось побільше…

А куди я, доню? губи Марії Яківни тремтіли.

Мамо, поки що поживеш у будинку для літніх людей Це зовсім ненадовго, клянусь, потім тебе заберемо, як все зробимо, з удаваним ентузіазмом виголосила Леся, стискаючи материнську долоню.

Марія Яківна, не маючи сил сперечатись, затремтіла, та з вірою підписала потрібні документи.

Коли все було оформлено, Євген, потираючи руки, сказав:

Збирай її речі! Повеземо в пансіонат.

Уже? злякано здригнулася Леся сумління стискало гірше лещат.

А що тягнути? Вона навіть зі своєю пенсією непотрібна. Проблем гора, користі нуль. Нехай дасть молодим пожити! діловито заявив Євген.

А квартира ще не продана…

Я сказав роби! Інакше залишишся сама, рішуче відрізав чоловік.

Через два дні валізи Марії Яківни разом з нею відвезли в районний будинок для літніх людей.

Дорогою вона крадькома витирала сльози. Холод пробирав серце: воно знало доччина обіцянка порожня.

Євген навіть не поїхав із ними: мовляв, він «вивітрюватиме» з хати старий запах.

Оформлення тривало недовго, Леся поспіхом обійняла маму, не зумівши подивитися їй в очі.

Доню, ти ж мене звідси забереш? крізь сльози спитала старенька.

Обовязково, мамо, Леся опустила погляд у підлогу.

В глибині серця вона знала, що Євген ніколи не дозволить взяти Марію Яківну до нової квартири.

Оформивши квартиру на себе, подружжя швидко її продало й купило нове помешкання в Києві. Євген зажадав переоформити все на своє імя, пояснивши це зневажливо: Тобі не можна довіряти нічого.

Леся згодом наважилась завести розмову про матір. Реакція чоловіка була неочікувано жорсткою:

Ще хоч раз про неї заговориш вижену! провів рукою перед лицем дружини Євген.

Леся змовкла, міцно стискаючи зуби. Тепер розмов про маму не було.

Часом таємно збиралася поїхати до Марії Яківни, та кожного разу, уявивши сльози матері, ламала себе й лишалась вдома.

Марія Яківна чекала. Пять років щодня дивилася у двері, сподіваючись, що Леся таки повернеться по неї.

Та так і не дочекалася: від самотності і туги її серце зупинилося.

Леся дізналася про смерть матері лише через рік тоді, коли Євген вигнав її з квартири, і вона вперше згадала про своє справжнє коріння.

Провина задавила Лесю так, що вона пішла до монастиря, прагнучи хоч якось спокутувати свій тяжкий гріх.