Довгоочікувана внучка Наталя Михайлівна невтомно телефонувала синові, який знову пішов у рейс морем. Але зв’язку, як і раніше, не було. — Ох, і натворив ти мені справ, синочку! — схвильовано зітхала вона, знову набираючи знайомий номер. Та хоч дзвони не дзвони — зв’язок не з’явиться, поки Міша не дістанеться до найближчого порту. А це може бути ще не скоро. А тут таке! Наталя Михайлівна уже другу добу не може заснути — ось до чого призвела поведінка її сина! * * * Власне, ця історія почалася декілька років тому, коли Михайло й не думав працювати далекобійником по морю. Син уже був дорослим чоловіком, а з дівчатами якось не складалося — всі йому були, бачте, не такі! Наталя Михайлівна з болем у серці спостерігала, як одна за одною руйнуються його стосунки з гарними та порядними, на її погляд, дівчатами. — У тебе нестерпний характер! — обурювалась вона. — Все тобі не так! Яка жінка зможе відповідати твоїм вимогам?! — Не розумію твоїх докорів, мамо. Ти хочеш невістку — і тобі все одно, яка вона людина? — Та чому ж, не все одно! Мені головне, щоб вона тебе любила й була порядна! Син багатозначно мовчав, а Наталю Михайлівну це дратувало ще більше. Чого це раптом син, якого вона виростила й колись утішала, тепер вважає, що знає життя краще за неї? Хто з них старший, врешті-решт? — Ну чим тобі Настя не догодила?! — зривалася вона. — Я вже казав. — Ну, добре… — Настя була невдалим прикладом, однак Наталя Михайлівна не збиралася здаватися у цій суперечці. — Нехай, як ти кажеш, вона була з тобою нещирою. Але я все одно не розумію… — Мамо! Думаю, нам не варто обговорювати подробиці. Настя — не та людина, з якою я хочу провести життя. — А Катя? — І Катя теж, — спокійно відповідав син. — А Женя? Гарна ж дівчина була. Спокійна, домашня, турботлива, завжди питала, чи допомогти щось по хаті — господарська, значить. Хіба ні? — Так, мамо, ти права. Вона була дуже мила. Але потім з’ясувалося, що вона мене ніколи не кохала. — А ти її? — Мабуть, не кохав теж. — А Дарина? — Мамо! — Що “мамо”? Тобі ж неможливо догодити! Ти, як справжній Казанова! Може варто вже осісти, створити родину, дітей завести! — Давай закінчимо цю марну суперечку! — зрештою не витримував Михайло й ішов з дому. “Ну просто весь у батька — і принциповий, і впертий!” — з досадою думала Наталя Михайлівна. Минали роки. Дівчата навколо сина змінювалися, але мрія потішитися сином і поняньчити внуків усе не могла здійснитися. Згодом Михайло зовсім змінив професію — зустрів давнього друга, і той запросив його працювати на судно. Михайло погодився, а Наталя Михайлівна дарма намагалася відговорити: — Мам, та це ж класна пропозиція! Знаєш, скільки хлопці заробляють? У нас із тобою все буде! — Що мені твоя зарплата, якщо ти весь час у морі, а я тебе не бачу! Краще б родину завів! — Родину теж годувати треба! Коли діти з’являться, вже в рейси не підеш, доведеться виховувати. Тож зароблю зараз, поки вік дозволяє, а далі все налагодиться! Дійсно, Михайло багато заробляв. Після першого ж рейсу зробив ремонт у квартирі. Після другого — відкрив рахунок у банку і дав матері картку. — Щоб ти ні в чому собі не відмовляла! — Я й так не відмовляю! Але внуків немає, а час іде — я вже стара! — Та яка ти стара? Не сміши! До пенсії ще кілька років! — засміявся син. Грошей Наталя Михайлівна майже не витрачала: жила скромно, працювала у рідній аптеці, зарплати їй вистачало. “Хай буде на картці, як треба. Михайло все одно не перевіряє витрати. Потім здивується, яка в нього економна мама!” — подумала вона. Так вони й жили. Повертаючись з рейсів, Михайло намагався надолужити втрачений на морі час, гуляв із друзями, розважався, вечорами затримувався, зустрічався з дівчатами, з якими мати більше не знайомив. Коли Наталя Михайлівна дорікнула йому, почула лаконічну і неприємну відповідь: — Це щоб ти не переживала потім, що я з ними не одружився. Я одружуватися на таких не збираюся, мамо! Наталя Михайлівна образилась, особливо коли син її прозвав занадто довірливою. Так дослівно і сказав: — Ти дуже добре думаєш про людей, мамо. Занадто добра. Ти їх не знала, вони намагалися тобі здаватися хорошими, але насправді такими не були. Ця відверта відповідь довго не давала їй спокою, найбільше тому, що син прямо вказав на її рису характеру — довірливість. Бути доброю — це для Михайла виявилося недоліком. Говорив так, ніби мати — наївна і проста. Та коли Наталя Михайлівна випадково побачила його з дівчиною, в ній знову прокинулось бажання влаштувати долю свого непутящого сина. Вона без церемоній підійшла до пари — дорослий Михайло аж почервонів. Мами є мами — довелось знайомити. Мілена їй припала до душі. Висока, худенька, кучерява, мила й освічена. Побачивши таку чарівну дівчину поруч із сином, Наталя Михайлівна забула всі образи. “Може, дійсно йому не щастило раніше. Не зустрів би таку красуню, якби з кимось з минулих і залишився!” — думала вона. Роман сина з Міленою тривав весь відпустку, і та не раз бувала в гостях у Наталі Михайлівни. Жінка раділа: дівчина була розумною, цікавою, вміла підтримати розмову. Але коли Михайло вдруге зібрався у рейс, Мілена кудись зникла. — Ми з Міленою більше не спілкуємося! І тобі не слід теж, — коротко сказав син і поїхав. Наталя Михайлівна довго ламала голову, що сталося, але так і не дізналась нічого. * * * Минув рік. Син декілька разів повертався додому, проте питання про дівчину зустрічав коротко й холодно. — Господи, чим же ця не влаштувала? Ну в чому тут справа? — не витримала Наталя Михайлівна. — Мамо, це стосується лише мене. Не лізь у моє життя! Вона мало не розплакалась. — Але я ж за тебе турбуюсь! — Не треба! — рикнув син. — І з Міленою не бачся! І мене не діставай! Скоро Михайло знову поїхав у рейс. Наталя Михайлівна, довірливо й нещасно, вирішила жити далі. Одного дня у її аптеку зайшла дівчина купити дитяче харчування. Це була Мілена! Вона ніяково опустила очі й поправила шапку дитині, що сиділа у візочку. — Міленко! Як же я рада тебе бачити! Міша взагалі нічого про тебе не сказав, поїхав у рейс, а заборонив щось з’ясовувати! — зраділа Наталя Михайлівна. — Ось як? — сумно глянула Мілена. — Ну, що ж, хай так. Наталя Михайлівна знервувалася. — Скажи, доню, що між вами сталось? Я ж знаю Мішу: характер тяжкий. Може, він тебе образив? — Та байдуже… Я не тримаю зла. Ну, будемо йти, ще в магазин треба. — Приходь до мене, хоч на роботу, я ж по змінах працюю, поговоримо! Мілена й справді знову прийшла, й поступово Наталя Михайлівна розговорила її. Виявилося, Мілена завагітніла від Михайла, але він сказав, що дитина йому не потрібна — виховувати нема коли, відносин серйозних не планував, а потім зник. — Пішов у рейс, напевно, — знизала плечима Мілена. — Ну нічого, ми не будемо нав’язуватися. Удвох теж добре! Наталя Михайлівна мало не впала на коліна перед візочком, дивлячись на дитину: — Це що ж, моя онука? — Виходить, так, — тихо відповіла Мілена. — Аню звати. — Анечка… *** Більше Наталя Михайлівна не знаходила собі місця. Випитала у Мілени, що жити їм ніде — Мілена була з іншого міста, квартиру знімала, а з дитиною при нестабільному доході це важко. Подумувала повернутись до батьків. Від думки, що онука поїде й вона її не побачить, у Наталі Михайлівни стискалося серце. — Переїжджай до мене з Анютою! Це ж онука моя! Я у всьому допоможу, ти роботу знайдеш. Міша стільки грошей шле, що мені й не потрібно. А в Анюти все буде! — А Міша як на це? — Мені все одно! Натворив чортзна-що, кинув дитину, ще й матері не сказав! Я повинна якось виправити його провину! Як повернеться, сам з ним поговорю. Так вони й стали жити разом. Наталя Михайлівна не шкодувала ані грошей, ані часу на онуку. Попросила змін поменше, щоб більше бути з Анею. Мілена знайшла роботу, спокійно залишала доньку з бабусею, поверталася пізно, скаржилася на втому. — Цілий день на ногах, стільки покупців, і всі такі сварливі! — Нічого, ти відпочивай, а я Аню сама скупаю і спати укладу! Наближався приїзд Михайла. Наталя Михайлівна готувалась до серйозної розмови, а Мілена все більше нервувала. Матір це тільки підбадьорювало — таку крихку Мілену хотілося захистити, а про Аню й поготів. — Міша скоро повернеться, вижене нас. Навіщо я погодилась… Завтра почну шукати квартиру. — Ніхто нікого не вижене! От він повернеться, і я йому скажу своє! Ви лишайтесь! — Та вижене, Наталю Михайлівно… Треба на себе спиратись, а не на чиюсь доброту… Я краще до батьків. А з вами — зв’язок триматимемо завжди. — І не думай! У цій квартирі я господиня, кого хочу — того й пускаю! Нехай Міша лиш спробує щось сказати! Скільки Мілена не сперечалась, але Наталя Михайлівна залишила їх з онукою у себе. — Знаєш, що думаю, — якось сказала вона за вечерею, — треба оформити цю квартиру на Аню! Щоб потім не було питань. Бо Міша так і не одружиться, а онука має щось мати. Тим паче, що Міша батьком не записаний, — глянула на Мілену, та сором’язливо опустила очі. — Вибачте… Я думала… — Я все розумію. Але у разі чого довести складно, тому завтра підемо все оформлювати. — Не треба, Наталю Михайлівно. У моїх батьків теж є квартира… — І мови не може бути, я вже вирішила! — перебила її Наталя Михайлівна. Пішли до нотаріуса — як не сподівалися, а той відмовив: — Щоб оформити, син має виписатись із квартири. Наталя Михайлівна засмутилась, але до повернення Міши залишались дні. Мілена все більше нервувалася й часто десь пропадала. — Де ти так затримуєшся? — спитала одного вечора Наталя Михайлівна. Мілена розгублено відповіла: — Та… на роботі. Прошу дати аванс, а начальник сказав — без виконаної роботи не буде. — Для чого тобі аванс? Не вистачає? Мілена мовчала, переодягаючись. Наталя Михайлівна помітила, що частина речей складена у велику сумку. — Ти квартиру шукати зібралась? — Я мушу поїхати… Ось Міша повернеться… — Нікуди з онукою тебе не відпущу! І взагалі, користуйся карткою, код знаєш, купуй, що потрібно, а не працюй цілодобово. Анюта вже забуде, як мама виглядає! Якщо хочеш, щоб Миша тебе прийняв, мусиш бути й господинею. Мілена змовчала. Міша повертався через два дні. * * * Вранці у день приїзду сина Наталя Михайлівна першою справою заглянула до кімнати Мілени й Ані, щоб помилуватися. Медини не було, лише Аня солодко спала. “Що це? Куди вона зникла? Лиш шоста ранку. Ще так рано не виходила!” Наталя Михайлівна пішла на кухню, готувала улюблені страви сина, уявляла, як зустріне його з Анею на руках, і як примусить вибачитись перед Міленою. Раптом пролунав довгоочікуваний дзвінок у двері. Міша застиг у коридорі, побачивши матір із маленькою дівчинкою на руках: — Привіт, мамо. А це хто? Що я пропустив? — Сам добре знаєш! — Не розумію, — розгубився Міша, — розповідай, що тут відбулося. — Ось, знайшла свою онуку Аню! Ось такі пригоди! — Яку ще онуку? У мене хіба є брати чи сестри? — Не крути, Міша! Мілена мені все розповіла! Не так я тебе виховувала! — Мілена? Я просив із нею не спілкуватися. І взагалі, до чого тут вона й ця дитина? Роздратована, Наталя Михайлівна розповіла синові усе, виливши душу й докори. Міша схопився за голову: — Мамо! — вигукнув він. — Ну, назвеш мене знову наївною? Але я… — Це не моя дитина, мамо! Мілена тебе обдурила, а ти… Така вже ти довірлива. Їй лише гроші потрібні були. Що вона взяла? — Нічого! Ти просто… — Мамо! Перевір свої заощадження! Між тим, вона вже втекла з ними! — Вона на роботі! — вперто відповіла Наталя Михайлівна. Вони довго сперечалися, поки Міша не здався й погодився дочекатись повернення Мілени. Чекали аж до ночі. За цей час Наталя Михайлівна розповіла синові, як зустріла Мілену, як вони жили разом, і як вона хотіла переписати квартиру на Аню. Міша знову й знову терпляче наполягав, що їх просто ошукали. Але… — Я не вірю! Мілена — прекрасна дівчина… — Вона — шахрайка, судячи з усього. А ти повірила їй відразу! — Замовкни! Ось повернеться — поговориш, і тобі буде соромно! Я он з онукою ще трохи пограю. — Та не онука вона тобі! Мати сердито подивилась на сина. — Нарешті! — додав він, — треба зробити тест ДНК. — Ото й зробимо! — гордо відповіла Наталя Михайлівна й пішла до кімнати. Вечір, потім ніч, Мілена не з’являлась. І телефоном її не можна було знайти. Наталя Михайлівна звернулась за адресою “її роботи”. Прихопила Аню й пішла вказаною адресою. Там відповіли, що такої дівчини в них ніколи не було. Фото Мілени теж не впізнали. Злякана, Наталя Михайлівна кинулась додому перевіряти заощадження. Не було ні грошей, ні картки, ні деяких речей Мілени — тільки речі Ані. — Як так? Не вірю! Вона не могла залишити Аню й просто зникнути! — О, ще й не таке могла! — суворо відказав Міша. — Навіщо я з нею зв’язався! Мене ж хлопці попереджали. Федя розповідав, що вона й у нього гроші вкрала… Потім я привів її додому, а тут з’явилася вагітною — від кого невідомо. Казала — від мене. Але хлопці донесли, що бігала по інших. — Яка ж я дурна і наївна! — заплакала Наталя Михайлівна. — Чому ти не розповів мені цього? — Не хотів тобі настрій псувати. Ти ж завжди до людей із відкритим серцем… — Що ж тепер? — Заява у поліцію! Добре, що ти не встигла квартиру переписати! Була б зараз на вулиці. Заяву написали, але знайти Мілену не вдалося. Вона ніби розчинилась. Міша одразу заблокував картку, зняти багато не встигли. Карту пізніше знайшли на вокзалі. Поки тривали пошуки біологічної мами, Аню дозволили залишити у Наталі Михайлівни. Для цього довелось із роботи піти, але грошей сина вистачало. ДНК-тест показав, що Міша не її батько. Та Наталя Михайлівна вже так полюбила дівчинку, що не уявляла життя без неї. Порадившись із сином, вирішили ростити Аню як рідну. Мілену заочно позбавили батьківських прав. Знадобилися місяці, щоб оформити опікунство, — довелося й на роботу повернутися, і ясла знайти, та все залагодили. Рік потому Міша, повернувшись із рейсу, привів… дружину: — Мамо, знайомся — це Соня. Ми тепер разом житимемо. — А як же… — розгубилась Наталя Михайлівна, киваючи в бік дитячої. Але Соня усміхнулась: — Дуже приємно, Наталю Михайлівно! Міша мені все розповів, я захоплююсь вашим вчинком! Якщо дозволите, хочу брати участь у вихованні Ані. — Вона глянула на чоловіка. — Так, я завершую роботу в морі, і ми із Сонею удочеримо Аню. Тепер нам не відмовлять! Наталя Михайлівна сяяла від радості: — О Господи, яке щастя! Проходьте до столу, я наварила-напекла — будемо всі знайомитись ближче! Я щаслива! — та витерла сльозу радості.