Мене звати Андрій. Мені 65 років. Я одружений, але, треба ж такому статися, на старості закохався в іншу жінку. Моїй дружині Ганнусі 62 роки. У нас дорослий син, який вже давно одружений і має своїх бешкетників-онуків, що щоразу перевертають мою оселю догори дриґом.
Коли син виріс і збудував власне гніздечко, я став помічати, що ми з Ганнусею перетворилися майже на сусідів у спільній квартирі вітаємось, дискутуємо над ціною картоплі, а про ніжність лише згадки у старих листах.
Як на пенсію вийшли, мені присіло в голову: «Куплю хату у селі, розведу картоплю, посію кріп!» А дружина моя, людина міська, дивилась, як на божевільного: мовляв, мені телевізор і книжка важливіші за ті ваші буряки та кури. Але ж я ж відомий впертий булава, переконав Ганнусю, і ми купили невеличку хату на Полтавщині. Влітку переїхали рай для мене: город, яблуні, свіже повітря! А Ганнуся тільки зітхала й норовила втекти до міста, ще й бурчала, що город то катастрофа для спини. Я копаюся в грядках, худну на очах, а вона знай: «Дай мені щось солоденьке і вімкни серіал». Зрештою все тягнув на собі.
Вже як осінь закінчилася, повернулись до міста. Ганнуся від щастя повеселішала, стала навіть борщі рідше переварювати. А я? Мене тягнуло назад у село, на мої бурякові простори. Спакував свої нехитрі речі й подався туди. Ганнуся махнула рукою й кинула: «Дивись мені, обід не пропусти». Тепер бачимося рідко, хіба по телефону сварки ділимо.
І ось у селі моєму я зустрів Лесю ладна, весела, років 60. Спершу не звертала на мене уваги: може, думала, що я ще Київ не забув. А потім якось подружилися. Зараз в нас усе добре хто б подумав! Хочу розлучитися, але що скаже мій син? Ой, боюся більше, ніж подорожчання долара. Поки що Ганнусі кажу казочки з серії «я господарюю у хаті». Насправді ж з Лесею разом садимо помідори й пємо компот під яблунею.
Ганнуся ще нічого не знає. І я сам не знаю, чи казати їй, що хочу все скінчити по-людськи. Отак і живу: і порада б не завадила, і підказки не будуть зайвіПару тижнів я жив на дві хати, поки одного вечора не схаменувся. Стояв посеред саду сонце вже сідало, на помідорах роса, Леся щось гумористичне переповідала а мені раптом стало ясно: ховаючись, я зраджую не тільки Ганнусю, а й себе. Не молодий вже, час рахуватися з сумлінням.
Наступного дня подзвонив Ганнусі. Кілька хвилин мовчав, а вона:
Ти що, картоплю прокопав глибше, ніж треба?
Ганнусю кажу я. Нам, мабуть, час серйозно поговорити.
Вона приїхала в село у хустці, з пиріжками і суворим поглядом. Я зізнався чесно, про все про Лесю, про те, як мені тут добре, що від самотності й рутинної тиші я ніби згасав, а тут знову відчув себе живим. Думав, буде грім і блискавки. А вона, уявіть, тільки вдихнула глибше і довго мовчала.
Життя коротке, Андрію, зітхнула вона, і очі її заблищали. Якби ж ти сказав раніше
З цього вечора ми вже не були сусідами. Ганнуся повернулась до міста, а я лишився з Лесею в нашому полуничному раю. Але кожної неділі ми зідзвонюємось із Ганнусею: вона про нові книжки, я про врожай, іноді навіть разом згадуємо, як молодими були, і сміємося до сліз.
Я зрозумів: кохання буває різним, життя теж. Головне чесність із собою та з тими, кого колись любив. І тоді навіть осінь пахне яблуками, і совість спить тихо між солодких снів під старою яблунею.
