Права в черзі
Вранці Олександр Петрович прокидався рано, ще до будильника на старенькому мобільному. Будильник усе одно ставив, бо щеколи працював на заводі, боїтьсявипускати ранкову зміну. Тепер страху не було, а рука ввечері сама простягалася до телефону, ставила «сем нульнуль», і, лягаючи, відчував дивне спокійне передчуття завтрашнього сигналу.
Зазвичай він прокидався опятій тридцять. Лежав, слухав, як у підїзді дрижать двері, як сусід зверху, молодий, кихає на роботу, ридає важку коробку на підлогу. У кімнаті було холодно, з вікна дувало старі рами, склопакет так і не поставив, бо гроші бракувало. На підвіконні сумно стояла чашка з сухим слідом вчорашнього чаю. «Треба б вимити», подумав він і перевернувся на інший бік, ще хвилинку витягуючи момент підйому.
Квартиру отримав у обмін на колишню дружину Зою ще в девяностих. Дві кімнати, кухня, крихітний коридор. Усе давно знайоме до найдрібніших плям на лінолеумі. У спальні стояв старий сервант з посудом, фотками й кількома документами. Документи тримав у стороні трудова книжка, копії наказів, довідки. Дивився на них і відчував втому.
Піднявся, надів теплий халат і пішов на кухню. Увімкнув газ, поставив чайник. На підвіконні теснили горщики з квітами, які колись полюбляла Овста. Тепер лише поливав їх за розкладом, який сам придумав, і іноді розмовляв, коли в квартирі ставало надто тихо.
Онук Діма обіцяв прийти ввечері, допомогти з телефоном і принести нові фото правнуки на флешці. Діма завжди говорив швидко, вкидаючи англійські слівця, які Олександр Петрович не розумів, але кивав, щоб не виглядати зовсім відсталим. Син Андрій жив у сусідньому районі, працював в автосервісі, приїжджав у вихідні, приносив продукти і завжди поспішав.
Пенсія Олександра Петровича ледьдостатня. Комунальні, ліки, їжа. Іноді, коли вдавалось заощадити, купував оселедець і шматок ковбаси. На літо відкладавав трохи, щоб їхати на дачу, яка вже давно більше нагадувала зарослий сад, ніж місце відпочинку. Але там стояв старий будиночок, і коли він приїжджав, відчував, що ще щось може зробити власними руками.
Вважав себе неконфліктним. Весь час уникав сварок, не вимагав зайвого. На заводі, де пробув понад тридцять років, його цінували за те, що не ліз у склоки і завжди виконував план. Коли настав час оформляти пенсію, він зібрав, що просили, підписав, що дали, і пішов додому, не вчитуючись. «Що дадуть, то дадуть», казав тоді він Зої. «Нам з тобою багато не треба».
Зої вже шість років не було, і іноді він ловив себе на думці, що розмовляє порожнім стільцем навпроти. Особливо ввечері, коли вмикав телевізор і сів обідати. Стілець стояв на місці, і він не смів його переставляти чи забирати.
Того дня, коли все почалось, він пішов до поліклініки забрати результати аналізів. Зимою його схопило серце, лікар виписав таблеточки і сказав періодично здаватИ кров. У реєстратурі, як завжди, була черга. Люди стояли, сиділи на жорстких стільцях, хтось шепотів недобрі слова, хтось смиренно дивився в підлогу.
Олександр Петрович зайняв місце біля стіни і став чекати. Перед ним дві жінки жваво обговорювали щось; спочатку він не прислухався, а потім одне слово його спритло.
Перерахували пенсію, говорила одна в в’язаній шапці, поправляючи пакет. Уявляєш, на дві тисячі гривень більше стало. А то не врахували весь стаж.
Та ну, недовірливо відповіла інша. Вони самі це перерахували?
Яка там самостійність. Син їй в інтернеті щось знайшов, якісь зміни. Пішли, заяву написали, в архів запит зробили. Виявилось, що роботу в колгоспі не врахували. Тепер доплачують.
Олександр Петрович підняв голову. «Стаж», «колгосп», «архів» слова йому знайомі. Він згадав, як у молодості кілька років працював у будівельному тресті в іншому місті, поки не повернувся до заводу. Коли оформляв пенсію, сказали, що документів немає, архів згорів, і він, пожал плечами, підписав згоду.
Ну, якщо так, то так, подумав тоді. Живемо і так.
Жінки продовжували говорити, переходячи на інші теми, а в його голові трималося «на дві тисячі більше». Дві тисячі це ліки на місяць. Або комунальні в зимку. Або, якщо дуже старатись, поїздка на дачу навесні.
Виходячи з поліклініки, сніг скрипів під ногами, на зупинці зібралася натовп. Сів у маршрутку, притиснувшись до вікна, і раптом почав в умі підраховувати місячні витрати. Скільки на таблетки, скільки на їжу. І як ці дві тисячі могли б трохи все зрушити.
Дурниця, відштовхнув себе. Скільки я ще повинен бігати по інстанціях. Нерви тільки тріпають.
Дому поставив чай, сів за стіл. По телебаченню йшло ток-шоу про тарифи, а він не слухав. Очі самі упали на сервант, на нижню полицю, де лежали папки.
Трішки посидів, потім піднявся, підйшов до серванту і відкрив дверцю. Папка з написом «Документи» була зверху. Витягнув її, поклав на стіл і відкрив. Жовтуваті листи, акуратно прошиті. Трудова книжка, копії наказів, довідки про заробітну плату. Переглядав знайомі назви цехів, ділянок, прізвища керівників.
Там же була папірець, виданий при оформленні пенсії. «Стаж робочий стількито років, страховий стількито». Проляг пальцем по рядкам, намагаючись згадати, де саме пропали роки в будівельному тресті. Знайшов запис про переведення, а далі пусто.
Вечором прийшов Діма, скинув куртку, гучно чихнув і зайшов на кухню.
Дід, привіт. Як ти?
Та нормально, пожал плечами Олександр Петрович. Слухай, Діма, а ти в інтернеті можеш подивитися про пенсію, про перерахунок?
Діма підняв брови здивовано.
Що це?
Олександр Петрович розповів про розмову в черзі, про колгосп, про архів. Діма вислухав, почухав потилицю.
В принципі так, зараз багато чого можна онлайн подати. Потрібно на сайті «Дія» шукати. Або в пенсійному фонді йти. Але вони люблять відсилати.
А якщо документів немає? спитав Олександр Петрович. У мене ж той будівельний трест, все залишилось. Казали, архів згорів.
Якщо архів згорів, то важче, чесно сказав онук. Але можна запити писати. Спочатку в архів міста, де ти працював, потім кудись ще. Я можу допомогти. Тільки не швидко.
Олександр Петрович кивнув. У серці боролися два почуття. Одне шепотіло: «Не тримай, живи спокійно». Інше тихо кликало: «Чому ти мовчиш? Ти ж працював».
Коли Діма пішов, він довго сидів за столом, дивлячись на розкриту трудову книжку. Нарешті акуратно склав папери назад, але не сховав їх у сервант, а залишив на стільці поруч, ніби завтра вони знову знадобляться.
Через два дні він їхав у пенсійний фонд. Вранці, натягнувши вовняні шкарпетки і найкращий светр, довго обирав, які саме папери взяти. У підсумку запхав у старий портфель усе, що стосувалось роботи: трудову, довідки, навіть пожовклий лист із будівельного тресту, де дякували за сумлінну працю.
У пенсійному фонді було людно. Внутрішнє тепло, запах пилу і дешевого кави з автомата. На стінах вивіски, біля електронного терміналу стояли люди, не розуміючи, куди натискати. Олександр Петрович постояв, прислухався, побачив, як молода жінка з дитиною набирає номер, і обережно підійшов.
Дівчино, підкажете, будь ласка, як тут талончик взяти?
Вона швидко натиснула пару кнопок, витягнула з щілини терміналу листок і простягла.
Ось, вам до спеціаліста з пенсій. Номер сто тридцять другий.
Подякував, сів на вільний стілець. На табло мигали цифри, голос монотонно кликало людей до вікон. Час тягнувся повільно. Він спостерігав інших відвідувачів: хтось нервово листки листав, хтось шепотів з супроводжувачами. У їхніх очах була однаковою суміш втоми й надії.
Коли на табло загорівся його номер, він підвівся і підйшов до потрібного вікна. За склом сиділа жінка близько сорока пяти, у окулярах, з акуратно зібраними волоссям. На бейджику було імя та посада. Вона кивнула.
Доброго дня. Ваш талончик.
Він простяг листок.
Чем можу допомогти?
Я поставив портфель на підвіконня, відкрив. Хочу дізнатись про перерахунок пенсії. Мені сказали, що, можливо, стаж не весь врахували.
Вона злегка зітхнула, взяла паспорт і почала щось вводити в компютер.
Прізвище, імя, по батькові, дата народження Добре. Пенсія у вас призначена в 2006 році. Стаж такийто, коефіцієнт такийто. Що саме вас не влаштовує?
Слово «не влаштовує» задурило його, та він проковтнув.
Я працював ще до заводу, у будівельному тресті в іншому місті. Коли оформляв пенсію, сказали, що документів немає, архів згорів. А тут показав трудову. Запис є. Можна якось врахувати?
Вона простягла руку.
Дайте трудову.
Він передав. Вона переглянула, знайшла потрібне.
Є запис. Але без підтверджуючих документів не можемо включити цей період у стаж. Вам це пояснювали?
Пояснювали, кивнув він. Але сказали, що можна запросити в архів.
Вона знову зітхнула, голос став гучнішим.
Запити в архів це ваше право. Але ми їх не робимо. Ви повинні самі звертатися до архіву того міста, де працювали. Якщо отримаєте довідку про реальну роботу, приходьте, розглянемо.
А якщо архів нічого не залишив?
Тоді, на жаль, ми нічого не можемо зробити. Є затверджений порядок.
Він відчув, як у грудях піднімається знайоме смирення. Знову думав сказати «ну добре» і піти. Але в цей раз почув голос Діми: «Твоє право».
А заяву на перерахунок можна написати? спитав він, здивований власною твердістю.
Жінка підняла брову.
Можете написати. Але без нових документів рішення буде відмовне. Хочете дам бланк.
Дайте, сказав.
Вона дала лист і ручку, показала, куди вписувати. Він повільно писав, рука тремтіла. У графі «Причина звернення» написав: «Прошу врахувати період роботи у будівельному тресті та перерахувати пенсію».
Підписав, поставив дату, жінка забрала заяву, поставила печатку.
Відповідь прийде поштою протягом місяця. І, як я вже сказала, треба звертатися в архів. Адресу можете знайти в інтернеті чи довіднику.
Він кивнув, подякував і вийшов. На вулиці було світло, холодно, але свіже. Стоячи біля входу, він намагався зрозуміти, що відчуває. З одного боку втома від черги, сухий голос за склом. З іншого дивне відчуття, ніби зробив щось важливе, хоч і лише написав заяву.
Вечором подзвонив Андрій.
Андрюш, я до пенсійного ходив, почав він, намагаючись говорити спокійно. Заявку написав на перерахунок.
На іншому кінці повисла пауза.
Папе, а це треба? нарешті сказав син. Нервы собі мотати. Там все одно нічого не добєшся. Вони лише обіцяють.
Мені сказали, можна в архів запросити. Можуть щось знайти.
Хто там що шукає, зітхнув Андрій. Папе, краще здоровя бережи. Я допоможу, якщо треба. Додамо.
Слова «я допоможу»Врешті-решт Олександр зрозумів, що найцінніше не сума грошей, а відчуття, що його праця нарешті має голос і гідність.
