Лишатись людиною
Грудень у Львові стояв пронизливий, вогкий, з вітром, що ніс помережений дощем сніг і змушував закутуватись ще глибше. Вокзал на Привокзальній виглядав, ніби застиг у часі, незважаючи на рух. Усюдисущі протяги, запах розчинної кави з буфету впереміш із дезінфекцією, аромат втоми й старіння усе це здавалося невід’ємною частиною цього місця. Скляні двері то й справа розчинялись, впускаючи хвилю морозного львівського повітря й людей з обвітреними щоками, червоних від холоду.
Далека від світу тутешніх очікувань, Соломія квапилась через похмурий зал, час від часу звіряючись із великим старим годинником на стіні. Вона потрапила сюди вимушено: коротке відрядження в Івано-Франківськ завершилось раніше, й додому, в простору квартиру на Печерську, їй треба було дістатись через пересадку у Львові. Саме цей вокзал став першою зупинкою, й найсумнішою з них.
Автобус на Київ мав вирушити лише під вечір. Тож Соломія проводила тут цілих три години, відчуваючи, як холодний стан цієї зали просочує навіть підкладку її дорогого пальта. Тут вона не була вже десятиліття, і все здавалось їй зменшеним, потускнілим, чужим до болю надто далеким від її нового життя.
Її підбори чітко вистукували по плитці. Вона виглядала, наче би випадково загубилась у натовпі: розкішна пальтова тканина, ідеальна зачіска усе ще тримається, попри довгу дорогу, шкіряна сумка через плече. Її погляд, що давно звик зважати та відбирати, ковзав поверх зали: продавчиня, нудячи біля кіоску з телефоном у руках, літнє подружжя, котре мовчки ділило окраєць хліба, чоловік у вицвілому зимовому піджаку, що втупився кудись у порожнечу.
Вона відчувала на собі погляди не ворожі, радше сухі й байдуже-спостережливі: чужа. Вона сама визнавала це подумки. Залишалось лише пережити це місце й час, як поганий сон. Уже завтра її чекав світлий, теплий Київ, без цієї нестерпної, аж до кісток, провінційної туги.
Саме коли Соломія обирала, де можна присісти, її шлях несподівано перервав чоловік.
На вигляд йому було під шістдесят, а може й трохи більше. Суворе обличчя з типовими рисами заходу. На ньому поношена, проте старанно зашита куртка й шапка-вушанка, знята в приміщенні та стиснута в руках. Він не став їй навпроти, просто матеріалізувався з сірого повітря вокзалу.
Перепрошую… Дівчино… Не підкажете, де тут можна води напитися?
Голос його був плоский, трохи глухий, але наповнений якоюсь добротою, майже покірною.
Соломія машинально махнула рукою в напрямку кіоску, за склом якого красувались ряди пляшок.
Там, у кіоску, кинула вона, йдучи далі, відчувши у собі злості крихітний укол: «напитися», ще й «дівчино» замість звичного офіційного звернення. Лінь було самому пошукати? На видноті ж усе.
Він подякував тихо: Щиро дякую… і одразу завмер. Стояв, опустивши голову, як не наважуючись зробити кілька простих кроків. І ця глибока розгубленість, ця безпомічність приклеїлись до неї. Соломія вже збиралась пройти мимо, але раптом упіймала себе на том, що вдивляється в нього.
Вона побачила не одежу й навіть не вік. А піт на високах, що повз по щоках, не дивлячись на холод, пальці, які конвульсивно стискають шапку, дивну блідість губ, мутний погляд, впертий у підлогу, так, ніби нічого довкола не існувало.
Вона завмерла. Уся її поспішність, роздратування, відчуття зверхності розсипались на порох, так швидко, як тріскає лід під каблуком. Жодної миті на роздуми: спрацював інстинкт.
Вам зле? спитала вона, здивувавши сама себе лагідністю власного голосу: без жодної сталі, невластивої для неї лагідності. І вже не обминала його, а зробила крок назустріч.
Гадаю, тиск… Паморочиться… прошепотів він, і повіки його тремтіли, наче вартувало надлюдських зусиль просто втриматись.
Соломія хапає його під лікоть лагідно, але впевнено.
Сідайте. Ось тут, не стійте, голос її м’який, та наказовий. Вона веде його до лавки, на яку саме збиралась приземлитись сама.
Саджає, стає навпроти на корточки
Обіпріться на спинку, дихайте спокійно, не поспішайте.
Швидко підхопившись, Соломія рушає до кіоску, повертається мало не бігом несе пляшку «Моршинської» й пластиковий стаканчик.
От, маленькими ковтками.
Іншою рукою з кишені виймає свіжий носовичок, промокає його лоба, навіть не задумуючись, як це виглядає. Вся її сутність тут, поряд, поряд із його частим подихом, слабким пульсом, який вона схопила на його худому зап’ясті.
Люди, поможіть! її голос розрізає вокзальне завмирання не крик, а наказ, запал до дії. Людині зле! Викличте швидку!
В залі, де досі панувала інертність, усе оживає. Літня пара незграбно поспішає з валідолом, чоловік із кутка прудко бере телефон і телефонує у «103». Продавчиня з кіоску навстіж виходить до зали. Підтягуються й інші ті, що здавалися просто декорацією. Тепер вони не тло, а спільнота, що зрослась навколо однієї, спільної біди.
Соломія, не відпускаючи його крижаної долоні, говорить тихо, втішним голосом, шепоче: «Все минається. Ви тут не самі». Зараз вона не бізнес-леді, не франтівська столична штучка. Просто людина, що опинилась поруч. Цього раптово виявилось досить. Навіть із надлишком.
В ту мить, коли зала завмерла, звук сирени врізається в простір різкий, короткий. Двері навстіж, і до холу увірвались двоє в синіх куртках зі знаком червоного хреста.
Прихід швидкої діє, мов граната з димовою завісою: люди розступаються, дають простір. Всі сходяться до проходу, місце очищене від юрби, сповнене тривожного спокою.
Що сталось? питає медсестра, опускаючись долу коло лавки. Її рухи впевнені, стримані, досвідчені.
Соломія говорить виразно, майже діловито, але без жодної жорсткості:
Чоловік скаржився на запаморочення, слабість і пітливість. Напоїла водою, дали валідол. Тиск, каже. Стан стабільний.
Другий медик швидко накладає тонометр, світить у зіниці. Пацієнт уже у змозі відповісти: прізвище, імя, скільки років, які ліки приймає.
Фельдшер кивнула Соломії:
Молодець, вчасно підхопили, воду правильно. Заберемо в приймальне, все перевірять, крапельницю поставимо.
Вони допомагають йому підвестись. Той, хитаючись, іде, опершись на плечі медика, але ще озирається, шукає її серед натовпу. Його погляд знаходить Соломію.
Бог Вам сторицею віддячить, доню, хрипко каже він, і в очах його нестримна вдячність, від якої тягне в грудях.
Соломія лиш криво всміхається й злегка киває: слова потонули в невимовній порожнечі, де ще хвилину тому вирувала хвиля адреналіну. Вона спостерігає, як його ведуть до білої карети швидкої. Мороз ковзає з вулиці до зали. Хтось із пасажирів упевнено буркнув: Зачиняйте! Протяги!
Двері грюкнули, сирену чутно вже на віддалі. Вокзал знову повільно просочується тією ж повільною знемогою повертаючись до буденного очікування. Люди розсипаються по лавках, у рухах знову та сама звична втомлена ритміка.
Соломія стоїть на місці. Долоня здавленого ремінця сумки пече бордовими смугами. Волосся збите, пальто зігнулось, низ запачкався від підлоги.
Вона неквапно йде до вбиральні, вмивається льодяною водою. Дивиться у тріснуте дзеркало: розмазана туш, утомлені очі, густі пасма. Обличчя, яке вона давно не бачила в собі: без блиску, але живе, із тривогою, співчуттям і виснаженням.
Втерши сльози паперовим рушничком, не глянувши знову у дзеркало, вона повільно вертається в залу. До автобуса ще понад годину.
В тому самому кіоску купила пляшку «Моршинської» вже для себе. Випила ковток. Вода була прохолодною, нічим не особливою. Та зараз вона мала надважливу цінність: це був не просто напій, а звичайний місточок справжній контакт, коли одна людина перестає бути чужим або обставиною, а перетворюється на когось справжнього.
Обличчя продавчині, перехожих, пари літніх людей усі червоні, вкладені у сьогочасне хвилювання і здавались Соломії найвідвертішими, чистими. Живими.
Вона довго дивиться на себе у брудне скло, уже не поверхове відображення. Це не ідеал, не картинка, а людина, яка тепер знає, як відгукнутись на чиєсь мовчання впустити в себе чужий біль.
Сівши на лавку, вона стоїть поруч із пляшкою води. Зала повертає собі невидиму повільність, але десь у цьому калейдоскопі змінилось щось важливе. Вона вже бачить світ інакше: як продавчиня принесла гарячий чай бабі з ціпком, як чоловік допоміг молодій матері занести візок. Ці дрібниці складали новий малюнок не сірий, а тихий, із законом взаємодопомоги.
Соломія дістає смартфон. У месенджері спливає повідомлення із роботи: щось про невідповідність у звіті. Ще нещодавно це здавалось важливим. Зараз вона лише пише коротко: «Відкладіть на завтра. Вирішимо», та вимикає звук.
Сьогодні вона згадала просту, засвоєну дитинством маски потрібні світу: професіонала, благополуччя, недосяжності. Їх варто вдягати. Але чи не страшніше, якщо шкіра під ними забуває, як дихати?
Сьогодні, в цьому холодному заводі очікування, її маска дала тріщину. І крізь неї вирвалось справжнє здатність злякатися за чиюсь долю, стати на коліна в чужому пилюці не думаючи про себе, бути просто дівчиною, яка допомогла, а не начальницею Соломією Мельник.
Лишатись людиною не значить зректись усіх масок. Це значить памятати, що під ними, й іноді як сьогодні дозволити цьому справжньому вибитись назовні. Хоч би просто для того, щоб простягнути руку.
