Нещодавно я прийшла до своєї невістки, а в будинку уже хазяйнувала чужа жінка — прибирала замість неї Я завжди казала синові, що фінансовий стан його майбутньої дружини для нас не має значення, тому він щасливо одружився з Марією, яка ніколи не мала грошей і виросла в достатку. Після весілля діти переїхали в будинок, який ми з чоловіком купили для них і повністю відремонтували. Зараз ми допомагаємо їм: підвозимо продукти, підтримуємо фінансово. Невістка не працює, бо народила мені онука, а син має просту роботу з невисокою зарплатою. Можете уявити мій шок, коли я зайшла до свого будинку, а там незнайома жінка прибирає замість моєї невістки. Виявляється, вона найняла хатню робітницю, а сама нічого не робить! Як їй не соромно? Звідки на це гроші? Я вигнала чужу жінку з будинку — це ж, у кінці кінців, наш дім і все фінансується з нашої кишені! Де б син і невістка взяли кошти на таку розкіш? Я вирішила дочекатися невістки з онуком, і як тільки вони повернулись, сказала їй усе. Вона відповіла: — Мамо, я під час декретної відпустки стала блогеркою, у мене гарна зарплата, і хатня помічниця мені справді необхідна — я багато працюю! Це що таке — блогерка? Це справжня робота? Невже на цьому можна заробити? Не хочу, щоб чужі люди прибирали мій дім! — Якщо у тебе стільки грошей — плати мені, я прибиратиму, а чужим тут не місце! Невістка лише промимрила щось і пішла годувати онука. Я дочекалась сина, щоб поділитися останніми новинами, а він сказав: — Мамо, я все знаю про хатню робітницю. Марія дуже старається, а після роботи я хочу бути з сином, мене все влаштовує. Я не розумію сучасну молодь! Як вони можуть собі це дозволити? Я побігла до чоловіка, а він мене заспокоїв: — Не втручайся в життя молодих! Вони вже дорослі, самі розберуться. Вже давно мене так не обурювало! Я впевнена, що чиню і кажу все правильно. А як ви думаєте?

Без категорії

Автор Гриценко ІванЧас читання 3 хв.Опубліковано 03.02.2026

Нещодавно я був у сватів, і побачив у домі невідому жінку, яка займалася прибиранням.

Я завжди казав своєму синові, що для нас зовсім не важливо, чи багата його майбутня наречена, ми цінуємо інші речі. Тож він щиро закохався і одружився з Марічкою, дівчиною, яка ніколи не знала розкошів і виросла у звичайній сільській родині.

Після весілля молоді переїхали до будинку, який ми їм з дружиною купили у передмісті Києва. Ми власноруч зробили там євроремонт, а тепер намагаємось їм допомогти грошима і привозимо продукти з села. Марічка зараз вдома, не працює, бо нещодавно народила нашого першого онука, а син має просту роботу з невеликою зарплатою.

Можете собі уявити, як я здивувався, коли зайшов до їхньої оселі і побачив сторонню жінку, яка поралась по господарству! Виявилося, що Марічка найняла хатню робітницю і майже нічого сама не робить. На які гроші вона може таке дозволити? Де її совість?

Я без вагань попросив ту жінку залишити наш дім. Як не крути, але це ж наш сімейний будинок! Чим вони платять прибиральниці? Мене цікавило, звідки в них на таке гроші. Вирішив дочекатися Марічки, бо вона була з онуком на прогулянці. Коли вони повернулись, я відразу підняв це питання. Але Марічка відповіла спокійно:

Мамо, я в декреті почала вести власний блог, тепер маю хороший дохід, і мені справді потрібна помічниця, бо весь час зайнята роботою онлайн!

Що таке блогер? Це хіба професія? На цьому ще й заробляють гроші? Я не хочу, щоб якісь чужі люди по моєму дому шастали.

Якщо в тебе вже стільки грошей, плати мені, я сама буду тобі прибирати, а чужі хай сюди не суються, сказала я різко.

Марічка тільки щось прошепотіла собі під ніс і пішла годувати малого. Я дочекалась сина, щоб повідомити йому про наші “новини”. Але він мені каже:

Мамо, я знав про прибиральницю. Марічка справді працює багато й постійно зайнята, і я хочу після роботи час з сином проводити, тож нічого поганого немає.

Чесно кажучи, я не розумію молодь. Звідки вони беруть ті гроші? Побігла до чоловіка, та знаєте, що він відповів?

Не треба втручатися в їхнє життя. Вони дорослі, самі розберуться!

Давно я так не злилася! Все ж таки, я впевнена, що чиню правильно і висловлюю правду. Як ви вважаєте?

– Ми трохи поживемо у вас, бо не маємо грошей на оренду власної квартири! – сказала мені моя подруга. Я – енергійна жінка, мені 65 років, але я досі люблю подорожувати та знайомитися з цікавими людьми. Зі світлим смутком згадую молодість: тоді можна було їздити на море, ходити з друзями в походи, сплавлятися річками й отримувати масу вражень за копійки. Але ті часи вже минули. Мені завжди подобалось знайомитися з людьми – на пляжі чи в театрі, багато з них залишалися друзями на роки. Якось я познайомилася з жінкою на ім’я Оксана – ми відпочивали в одному пансіонаті. Стали подругами, потім кілька років просто обмінювалися листівками на свята. І раптом отримую телеграму: “О третій ночі приїжджає потяг. Зустрінь мене на вокзалі!” Я не зрозуміла, від кого це, і нікуди з чоловіком не поїхала. Але о четвертій ранку пролунав дзвінок у двері – на порозі стояла Оксана, дві дівчини-підлітки, бабуся й чоловік із цілою горою речей. Ми з чоловіком були шоковані, але впустили їх. Оксана каже: — Чого не зустріла? Телеграму ж відправила! Ти не розумієш, як дорого таксі з вокзалу! — Вибач, я не знала, що це ти… — Ну, мала твій адресу, от ми й тут. Думала, писати листи й досить… Далі Оксана сказала, що старша дівчина вступила до університету, а вся сім’я приїхала підтримати. І заявила: — Ми поживемо у вас! На оренду грошей нема, а ви ж живете в центрі! Я була шокована – ми навіть не родичі. Чому я маю їх годувати й обслуговувати? Вони самі нічого не готували, я була за всіх. За три дні я просто попросила їх з’їхати, куди завгодно. Оксана влаштувала істерику, трощила посуд і кричала. Вони таки пішли, але поцупили мій халат, кілька рушників, і навіть великий казан із борщем десь зник. Не знаю, як їм це вдалося – казан просто випарувався! На цьому моя дружба з Оксаною закінчилась. І Слава Богу! Я більше її не бачила й не чула про неї. Тепер я набагато обережніше заводжу знайомства!

063

Залишатись Людиною Середина грудня у провінційному українському містечку була сирою та вітряною. Сніг ледь прикривав мерзлу землю, а автостанція з її вічними протягами скидалася на останній прихисток застиглого часу. Тут пахло кавою з буфету, антисептиком та в’яненням. Скляні двері гучно гриміли на вітрі, впускаючи хвилі холоду й людей із зашарілими від морозу обличчями. Маргарита поспішала через зону очікування, звіряючись із часом на вокзальному годиннику. Вона була тут транзитом — коротке відрядження до сусіднього міста закінчилося раніше, і тепер їй потрібно було дістатись додому з двома пересадками. Ця автостанція стала першою й найбільш похмурою з них. Квитки були на вечірній автобус, і Рита вбивала три години, відчуваючи, як туга й нудьга цього місця проникають навіть крізь підкладку дорогого пальта. Вперше за десять років вона поверталася в такі далекі краї, що тут все здавалось їй зменшеним, тьмяним, сповільненим і дуже далеким від її теперішнього столичного життя. Її каблуки різко цокали по плитці. Вона була тут чужою — розкішне пісочне пальто, ідеальна зачіска, яка трималася після дороги, шкіряна сумка на плечі. Погляд, привчений до вибіркового сприйняття, ковзнув по залі: буфетниця, що позіхала, старенька пара з хлібом, чоловік у стоптаній куртці з порожнім поглядом. Вона відчувала на собі погляди — не злі, а просто констатуючі: чужинка. І сама з цим погоджувалась. Треба було просто перечекати — пережити цей простір і час, як поганий сон. Уже вранці вона мала бути у затишній квартирі в великому місті, де немає цієї пронизливої провінційної туги. У ту ж мить, коли вона шукала місце для очікування, їй перегородив шлях чоловік. Літній дідусь, років шістдесят, може, трохи більше. Обличчя — вітряне й буденне. На ньому була стара, але ретельно зашита куртка і шапка-вушанка, яку він тримав у руці. Він не став на дорозі навмисне, а наче з’явився із сірого повітря. Заговорив тихим, рівним, трохи безбарвним голосом: — Перепрошую… Дівчино… Не підкажете, де тут можна води попити? Запит завис у повітрі так само недоречно, як і сама ситуація. Маргарита майже автоматично махнула рукою у бік буфету, де виднілися пляшки з водою. — Он там, у кіоску, — сказала вона й обійшла його. Дратівливий укол: “Попити води”. Ще й “дівчино”. Якісь архаїзми. Хіба складно самому побачити? Видно ж! Він кивнув і ледь чутно подякував, але не рухався з місця. Стояв з опущеною головою, ніби збирав сили перейти ці кілька кроків. Це розгублення і безпорадність перед найпростішою дією змусили Маргариту затримати погляд. Вона побачила не одяг і не вік — а крапельки поту на його скронях, блідість губ, тремтячу руку, скляний, зосереджений погляд у підлогу. В її душі щось здригнулося. Спішка, роздратування — все розтануло, ніби витікло крізь тріщину в її захисній оболонці. Не думаючи, вона спитала: — Вам зле? Чоловік підвів очі, повні радше сорому й розгубленості, аніж прохання. — Тиск щось… голова паморочиться… Далі все сталося на автоматі. Вона взяла його під лікоть — м’яко, але твердо. — Не стійте. Присядемо ось тут, — голос її став лагідним, але рішучим. Вона допомогла йому сісти, присіла навпроти на корточки, не зважаючи на свій вигляд. — Приспокійтесь, дихайте розмірено, не поспішайте. Побігла до буфету й принесла води. Потім дістала носову хустинку й витерла йому лоба. Усе її єство в цей момент було тут — біля цієї людини. — Люди, допоможіть! — її голос пройняв автостанцію. — Чоловіку зле! Викличте “швидку”! Автостанція пожвавішала: старенька жінка простягла валідол, хтось будь-як, але швидко набрав 103, навіть продавчиня вибігла з-за прилавка. Незнайомі люди, здавалося, скупчилися колом — не фоном, а громадою, що спільно переживала біду. Маргарита лишалась поряд, міцно тримаючи старечу долоню — вона вже не була ані успішною киянкою, ані сторонньою, а просто людиною, що опинилась поруч. Світ змінився, коли зайшли медики. Усе замовкло, дорога до скамейки очищалася, у медичного фельдшера в очах була і втому, й професійна увага. — Що трапилось? — спитала жінка з нашивкою “швидкої”, швидко оглядаючи дідуся. Маргарита докладно й чітко розповіла усе, що знала. — Реагували правильно. Зараз відвеземо в лікарню, — погодилась фельдшер. Чоловік, вже стоячи на ногах, подивився на Маргариту: — Дякую вам, доню… Ви мені життя, може, врятували… Вона лише кивнула — слів не знаходилось. І спостерігала, як його уводили у морозний вечір до білої “швидкої”. Зал знову повернувся до звичного існування, але щось у ньому змінилось. І в Маргарити — теж. Вона дивилася тепер на людей інакше: бачила продавчиню з чаєм, чоловіка, що допомагав мамі з коляскою. З дрібниць складалась мозаїка турботи — не сірості, а неголосної людяності. Вона купила собі пляшку води і зробила ковток. Та вода була найважливішою у світі. Бо стала простою, людською ниткою зв’язку. Маргарита вперше відчула себе справжньою. Тут, на цій задрипаній автостанції, з розтріпаним волоссям і в пом’ятому пальті. Бо залишатись людиною — це не відмовлятись від усіх масок. Це пам’ятати, що під ними. І, коли треба, дозволяти цим справжнім “я” звучати сильніше за роль. Залишатись Людиною — ось що важливо навіть на продувній українській автостанції.