6 червня 2024 року
Часто люди забирають дітей із дитячих будинків, а я вирішила забрати бабусю з будинку для літніх людей.
Жоден з моїх друзів чи сусідів не підтримав мого рішення. Всі тикали на мене пальцями й казали: “Складні часи, а ти ще й таку людину додому взяла!” Але я впевнена, навіть знаю, що чиню правильно.
Колись ми жили у квартирі в Києві впятьох: я, мої дві доньки та моя мама. На жаль, вісім місяців тому мами не стало, і нас залишилося троє. За цей час ми з доньками зрозуміли, що маємо стільки енергії й тепла, якими хочеться поділитися.
У мене була близька подруга зі школи, яку життя не склалося щасливо: замість того, щоб створити сімю чи будувати карєру, вона у тридцять років запила. Найгірше вона пропивала мамину пенсію. Коли мама перестала давати гроші, подруга віддала її у пансіонат для людей похилого віку, а квартиру продала й усе пропила.
Я знала її маму ще з дитинства, як і вона мене. Раз на місяць ми з моїми дівчатами відвідували її, приносили гостинці вареники, домашнє згущене молоко, часом солодощі. Коли я поділилася ідеєю забрати бабусю до нас, обидві доньки відгукнулися з радістю, а молодша, Володимира, якій зараз чотири з половиною, закричала: “У нас знову буде бабуся!”
Навіть уявити важко було, наскільки бабуся зрадіє! Вона так довго плакала від радості, що я змушена була її заспокоювати. Минуло майже два місяці, як ми живемо разом, і всі ми стали їй рідними, а вона нам.
Не можу зрозуміти, звідки у нашої Галини Степанівни, якій під вісімдесят, стільки сил. Щоранку о шостій вона вже на ногах, і ми з доньками прокидаємося від чудового аромату свіжих млинців або налисників.






