Ключ у руці
Дощ глухо барабанив у вікно хрущовки, ніби хтось весь вечір виводив ритм часу до кінця. Я, Михайло, сидів на краю старого продавленого ліжка, зігнутий, прагнучи стати меншим, ніким для власної долі.
Мої великі, колись сильні руки, звиклі тримати станок чи лопату, тепер безпорадно лежали на колінах. Пальці час до часу стискалися в наївній спробі вхопитися за якусь невидиму опору. Я дивився не просто у стіну на пожовклих шпалерах ніби відбилась карта моїх невдаваних маршрутів: з поліклініки до приватної діагностики. Погляд мій тьмянів, як погаслий кінокадр, застиглий на одному місці.
Ще один лікар, ще одне поблажливе: «Михайле Васильовичу, а що ви хочете з таким віком». Сердитися не було сили. Злість потребує енергії, а її не залишилось тільки втома.
Біль у спині став для мене не просто симптомом фоном для кожного руху, білим шумом безсилля, що перекривав усе інше.
Я чемно виконував усе, що призначали: пив пігулки, розтирався мазями, лежав на холодних кушетках фізкабінету, почуваючись поламаним механізмом на пункті прийому металолому.
І увесь цей час чекав. Мовчки, болісно вірив у те, що хтось, чи то держава, чи мудрий професор, колись кине мені рятівне коло, вирве з безпросвітного болота.
Я вдивлявся у горизонт власного життя, а бачив лише сіру завісу дощу за вікном. Воля, яку мав колись, коли міг вирішити будь-яку проблему вдома чи на заводі, тепер звелася до одного терпіти й марно сподіватися на диво ззовні.
Сім’я колись була, але розчинилася, як весняна роса. Час проминув непомітно. Спершу поїхала донька розумниця Леська у Київ за кращою долею. Я не був проти, для єдиної дитини хотілося кращого. «Тату, я вам допоможу, тільки на ноги стану», казала вона, дзвонячи ввечері. Та це не мало вже значення.
Потім відійшла жінка. Не до магазину, а назавжди. Раїса змарніла швидко безжальний рак забрав її. Я лишився не тільки з поламаною спиною, а й із глухим докором самому собі: я живу, а вона, опора моя, зникла.
Я піклувався про неї до кінця як міг. Поки кашель не став захриплим, а в очах її не з’явився отой особливий, тьмяний блиск. Останнє, що вона сказала, уже в лікарні, стискаючи мою долоню: «Тримайся, Міш…» Я не витримав. Зламався остаточно.
Леська телефонувала, кликала в Київ, у свою орендовану квартиру, благала. Але нащо я їй там, чужий у чужому домі? Ніколи не хотів бути тягарем. А вона назад не поверталася.
Тепер мене провідувала тільки Валя, молодша сестра Раїси. Раз на тиждень, мов за розкладом, приносила бульйон у пластиковому контейнері, гречку чи макарони з котлетою і нову пачку знеболювальних.
Як ти, Мішо? питала, стягаючи пальто. Я кивав: Та нічого Вона мовчки прибирала в кухні-малютці, ніби порядок у речах зможе навести порядок у моєму житті. Потім ішла, лишаючи по собі солодкуватий слід чужих парфумів і відчуття обов’язку, який поспіхом відбула.
Я вдячний. І до дна самотній. Це була клітка з власного безсилля, горя і тихої люті на світ.
Якось, особливо похмурого вечора, мій погляд втупився в ключ на підлозі. Мабуть, випав із кишені, коли востаннє повертався з поліклініки.
Звичайний ключ. Немає в ньому нічого особливого. Я довго розглядав його, наче вперше побачив: просто метал, який мовчки лежить і чекає.
Враз пригадав діда, Петра Івановича, яскраво, ніби хтось клацнув вимикачем у глухій памяті. Дід, із порожнім рукавом, заправленим за пояс, сідав на табурет і якось примудрявся шнурки зав’язувати однією рукою, за допомогою зігнутої виделки. Повільно, зосереджено, а коли вдавалося здобутком блищали очі.
Дивись, Михасю, казав він переможно, інструмент завжди поряд. Інколи це не ключ чи молоток, а те, що іншим видається мотлохом. Треба вміти розгледіти союзника.
Я, ще хлопчиськом, думав, стареча вигадка, казка для втіхи. Дід був героєм, а герої можуть усе. А я, міряв себе, і мої битви спини чи самотності не місце для героїзму.
Та тепер, дивлячись на ключ, відчув не втіху, а докір. Дід не чекав допомоги. Взяв, що було виделку і переміг. Не біль, не втрату, а власну безпорадність.
А що взяв я? Тільки чекання, гірке та пасивне, жмуток у куточку, біля порога чужої милості. Від цієї думки щось здригнулося в мені.
І цей ключ Він став знаком, мовчазною вказівкою. Я піднявся спершу зі стогоном, за який було соромно навіть перед порожньою квартирою.
Зробив два шоркаючі кроки, витягся. Сустави хруснули, мов розбите шкло. Підняв ключ, спробував розігнутися, і знайомий удар болю розрізав поперек. Стиснув зуби, чекаючи, поки мине. Проте замість повернутися в ліжко, повільно рушив до стіни.
Не думаючи, не аналізуючи, став до неї спиною. Приклав тупий край ключа до шпалер на рівні найдошкульнішої точки. Обережно, майже несміливо, почав навалюватися всім тілом.
Жодної цілі «промяти» чи «розмасажувати». Це не була процедура. Просто тупий тиск болю на біль, реальності на реальність.
Я відчув, як щось у тілі піддалося болісно, але глухо полегшало. Зсунув ключ вище. Потім нижче. Повторив.
Кожен рух повільний, уважний, ніби визнаєш умови цієї небажаної угоди зі своїм тілом. Це не лікування, а перемовини. І переговорник старий ключ.
Було смішно: ключ не ліки. Але наступного вечора, коли біль повернувся, повторив ще раз. І ще. Шукав ті точки, де тиск давав не нову хвилю болю, а глухе полегшення, немов зсередини розтискались лещата.
Потім став використовувати і дверний косяк, мяко витягуючись. Склянка води на тумбочці нагадувала: треба просто пити воду. Безкоштовно.
Я перестав чекати, склавши руки. Використовував, що було: ключ, косяк, підлогу для мінімальної розтяжки, власну впертість. Завів зошит не про біль, а про маленькі «перемоги ключа»: «Сьогодні простояв біля плити на сім хвилин».
Поставив на підвіконня три порожні банки з-під горошку. Насипав землею з клумби під вікнами. У кожну встромив по декілька цибулин. То не город, то три банки життя, за які тепер відповідаєш.
Минув місяць. На прийомі лікар, дивлячись на нові рентгени, підняв брови:
Є зміни. Займались?
Так, спокійно кажу. Використовував підручні речі.
Про ключ не розказав. Не зрозумів би. Але я знав: порятунок не приплив на кораблі. Він просто лежав на підлозі, поки я втуплено чекав, коли хтось освітить моє життя з нової лампочки.
Одного разу серед середи, коли Валя зайшла з супом, вона стала на порозі. На вікні, у банках, зеленіла молода цибуля. В кімнаті пахло не ліками й вогкістю, а чимось новим, надією.
Ти… це що? прошепотіла вона, дивлячись, як я стою впевнено біля підвіконня.
Я, якраз поливав сходи з кухлика, обернувся.
Город, спокійно сказав. І після паузи додав: Хочеш, дам тобі на суп? Свою, свіжу.
Того вечора Валя лишилася довше. Ми пили чай, і я, не скаржачись на здоров’я, розказав, як піднімаюсь сходами до квартири тепер ще на проліт вище щодня.
Порятунок не прийшов у вигляді лікаря з чарівним еліксиром. Він причаївся у формі ключа, косяка, порожньої банки й звичайних бетонних сходів.
Він не забрав ані біль, ані втрату, ані роки. Дав у руки ті маленькі інструменти не для перемоги у війні, а для щоденних дрібних битв.
І коли перестаєш чекати золотої драбини з неба і помічаєш звичайну, бетонну під ногами, то підйом по ній і є життя. Повільно, з опорою, крок за кроком. Але вгору.
А на підвіконні, в трьох старих банках, пишно ріс соковитий лук. І то був найчудовіший город у світі.
