Діти приїхали в гості та назвали мене поганою господинею.
Було це ще тоді, коли я готувала щось смачне на кожне родинне свято власноруч. За день до мого іменинного столу я взялася за приготування страв. Попросила чоловіка почистити буряк, моркву, і дрібно нарізати овочі для салатів, поки я сама смажила мясо і майструвала закуски. Мені здавалося, що я накрила щедрий, духмяний стіл, яким зможу порадувати і нагодувати всю велику родину. Вранці в день народження ми з чоловіком ще сходили на базар і купили улюблений торт щойно спечений і такий, що обовязково сподобається онукам.
Першим до нас приїхав син із невісткою та онуком, потім найстарша донька з двома дітками, а вже за нею середня донька разом із чоловіком і дітьми. Усі розсілися за столом, ложки й виделки дзвеніли, один поперед одного хвалили страви та пригощалися. Схоже, ніхто не голодував кожному дісталося і салатів, і гарячого, і закусок. Онуки так наїлися, що залишили на шпалерах сліди від брудних рученят, а старші накидали крихт і плям на святкову скатертину. Під час чаювання найстарша донька промовила:
От мало ти для нас на стіл поставила… Все зїли а що далі?
Її слова глибоко мене зачепили. Хоча це й був, може, жарт, і всі засміялися, мені стало прикро. Я ж завжди стараюся щось дітям згодувати у дорогу, а готувати стільки на таку гомінку родину важко. У мене ж і сковорідки невеликі, і піч одна, а жити на одну пенсію не розгуляєшся!
Не переймайся, козачко, тихо сказав чоловік, коли ми забрали торт на кухню. Раз усе смакувало значить, мало здалося. Краще б рецепти в тебе взяли нехай самі готують, якщо хочеться більше. А взагалі, наступного разу нехай щось і з собою привезуть. Їх же ціла купа, а ми тільки вдвох.
Так було колись. І досі згадую ті сімейні застілля зі змішаним почуттям тепла та легкого смутку, як це буває по-нашому, по-українськи.
