Сьогодні записую в щоденник, бо здається, треба розвіяти власні думки.
Оксано, ти впевнена, що саме зараз час для дитинки? запитала я, відкладши чашку з кавою і подивилася на доньку Марину, що сиділа навпроти мене, ніби вже передбачала, що чує щось неприємне.
Мам, ми ж уже не вперше обговорюємо це, відповіла вона.
Тому і говоримо ще раз. Ви з Сергієм одружені лише рік. Він щойно піднявся по службі, а в твоїй компанії ти ще не досягла посади старшого менеджера. Щодня важко протягнути кінці з кінцями, і ось ще й дитина я закрутила очі, і Марина, з її підлітковим жестом, зрозуміла, що це не просто «відстань», а «ти нічого не розумієш».
У нас все добре, мамо. Сергій добре заробляє, ми справимося. І ще памятаєш ту прислівя про зайчика і лужок? сказала вона.
Так, я чувала казки про лужок, але дитина не плюшевий зайчик, її не поставиш на полицю, коли набридне. А «добре заробляє» це тільки коли є фінансова подушка. Добре коли не треба гадати, звідки брати гроші на підгузки і сумки, якщо хтось скоротить. я відвернулася до вікна, мовчки сигналізуючи кінець розмови.
Марина знала, що мовчання для неї це перемога у суперечці. Я зітхнула. Двадцять пять років, і вона досі сприймає будь-яку пораду як особисту образу.
Оксано, я ж не заборонила тобі нічого, ти ж вже доросла. Подумай лише, пару років і стабільність підросте, спробувала я.
Я сама знаю, коли мені варто мати дитину, відповіла вона, і в цих словах було стільки категоричності, що я лише покачала головою. Далі не варто було настоювати. Я вже зрозуміла, що іноді людям треба самостійно набивати свої «шишки», особливо коли це твої власні діти.
Через девять місяців Оксано подзвонила з пологового будинку в Києві.
Мам, дівчинка! Довжина 352 см! Вона така гарна, ти не уявляєш! її голос ледь не розтріскався від щастя, і я не згадала про наш колишній спір. Чому? Дитина вже народилася, здоровий і бажаний. Усе інше деталі, які з часом якось утрясуться чи ні?
Я вже щотижня їздила до них, приносячи фрукти і іноді готову їжу. Оксано в перші місяці ледь встигала прийняти душ, а тим паче стояти біля плити. Я допомагала, але лише в межах. Не втручалася з порадами, не коментувала, коли внуківку укладав у ліжечко о сьомій чи о десятій. Не збентежувалася, коли Оксано купувала дорогі органічні суміші замість звичайних.
Чужа сімя темрява, навіть якщо це сімя твоєї донечки.
Внучка росла, вчилась хватати розгойдувальники пухкими пальчиками. Я дивилась на неї і думала, як це дивне почуття любити когось так сильно і при цьому розуміти, що ти лише гість. Приємний, бажаний, проте все ж гість.
Оксано розквітала в материнстві, схудла, бо недосип і постійна метушня. Під очима зявились темні кола, проте вона посміхалася, як давно не посміхалася з шкільних часів. Я раділа за неї щиро.
Через півроку після народження внучки Оксано завітала до мене з обличчям, з якого одразу зрозуміло, що розмова буде незвичною.
Мам, у нас проблеми.
Я посадила доньку за кухонний стіл, поставила чайник. Оксано стиснула пальці і дивилась у порожнє столове дерево.
Не вистачає грошей. Взагалі.
На що саме?
На все. Комунальні послуги, підгузки, суміші, продукти. Ти ж знаєш, як зараз дорого!
Я памятала, як ще рік тому намагалася пояснити їй елементарну арифметику.
Сергій отримав підвищення?
Так, але все одно мало. Я маю працювати, мамо. Так ми не витримаємо.
Логічно.
Тільки куди девати Машу? У ясла до півтора років не беруть, я дзвонила всім у районі. А няня Оксано весело усміхнулася. Няня коштує так, що краще не працювати взагалі.
Я мовчки слухала, розуміючи, куди веде ця розмова, і це розуміння важко стискало мене всередині.
Мам, чи могла б ти посидіти з Машею, поки я на роботі?
Оксано, я працюю.
Але ти можеш звільнитися або взяти відпустку. У тебе ж є невикористані дні?
Я повільно покачала головою. Оксано дивилась на мене з такою надією, що на мить захотілося не розчаровувати її.
Ні, Оксано. Я не залишу роботу, щоб сидіти з твоєю дитиною.
Чому? Це ж твоя внучка, мамо!
В її голосі прозвучали вимоги, майже дитячі, як коли в магазині пятирічна Оксанка просила ляльку, а я казала, що зарплата ще не прийшла.
Бо у мене є своє життя, своя робота, свої плани.
Які плани, мамо? Тобі вже пятдесят пять!
Я не здригнулася від такої безвихідної критики. Дочці я давно вже стала лише «мамою», яка, за її уявленням, не повинна мати власних бажань.
Ось чому я не планую витрачати решту років на заміну підгузків.
Оксано різко відстала чашку, чай розбризкнувся по скатертю.
Ти егоїстка.
Можливо.
Ти жахлива мати!
І це теж можливо.
Я бачила, як у її очах збираються сльози то від гніву, то від обурення, то від усього одразу. Оксано ніколи не вміла програвати. У дитинстві вона кидала шашки в стіну, коли програвала.
Наступні кілька тижнів стали нескінченним повторенням того ж діалогу. Оксано приїжджала, дзвонила, писала повідомлення. І кожного разу я чула: «Ти погана мати. Ти погана бабуся. Як ти можеш? Я твоя донька. Маша твоя внучка».
Одного дня я не втрималася.
Скажи мені конкретно, у чому я тобі винна? Чому я стала поганою?
Оксано застигла на півслові, явно не очікувала такого повороту.
Ти відмовляєшся допомогти!
Це не вина, це мій вибір. А в чому я була поганою мамою, коли ти росла?
Ти ти задихалася вона. Ти завжди була на роботі!
Я була на роботі, бо годувала і одягала тебе. Памятаєш дитинство? Памятаєш, як ходила в кращий садок у місті? Як у тебе були сукні з «Дитячого світу», коли інші дівчата носили одяг старших сестер?
Оксано мовчала.
Памятаєш інститут? Платний, між іншим. Пять років я тягла цю навантаження, щоб у тебе був гідний диплом.
Мам
Памятаєш квартиру, яку я подарувала вам на весілля? Двокімнатну, у хорошому районі? Памятаєш машину?
Оксано почервоніла то від сорому, то від гніву.
Це інше.
Ні, це не інше. Як мати, я зробила для тебе все, що могла. Можливо, навіть більше, ніж треба.
А зараз, коли мені реально потрібна допомога, ти відмовляєш!
Я глибоко вдихнула.
Оксано, я попереджала тебе рік тому: «Почекай, підніміться на ноги». Ти відповіла, що сама знаєш, коли тобі варто мати дитину. Це був твій вибір.
І що тепер? Ти караєш мене за нього?
Ні. Просто не збираю платити за нього своїм життям.
Оксано підскочила зі стільця, в очах у неї блищали сльози, губи вигиналися в майже стриманих плачах.
Я ніколи не забуду, як ти поводилась!
Можливо. А можливо колись зрозумієш, коли сама станеш бабусею.
Донька пішла, навіть не попрощавшись.
Два місяці тиші. Я дзвонила Оксано відхиляла виклики. Писала повідомлення залишалися непрочитаними. Внучку я бачила лише на фото в соцмережах, бо Оксано не наважилася заблокувати мене там.
Я листала ці фотографії ввечері. Маленька Маша вчилася сидіти, потім повзати, посміхалася в камеру, тягнулася до іграшок. Розвивалася без мене.
Біль? Так. Але я не жалкую про своє рішення.
Думаю, як легко люди звикають до доброго. Як швидко прохання перетворюються у вимоги. Оксано завжди була такою: брала, приймала, вимагала. І доки я дала, все було добре. Досить сказати «ні» мати перетворюється на монстра.
Можливо, з часом донька зрозуміє, навчиться нести відповідальність за свої рішення, дозріє, хоча б до тридцяти років.
А я продовжую жити: ходжу на роботу, зустрічаюсь з подругами, планую літню відпустку і чекаю. Терпляво, без образ, без бажання помститися. Просто чекаю, коли донька перерастить цей дитячий егоїзм. Я завжди була терплячою.
