Залишатися людиною
Середина грудня у Львові видалася сирою й вітряною. Сніг ледь прикривав землю, а міський автовокзал, зі звичними протягами, здавався останнім бастіоном застиглого часу. У повітрі змішувалися запахи кави з буфету, дезінфекції та зівянення. Скляні двері голосно грюкали, впускаючи порції холодного вітру та людей із зашарілими від морозу лицями.
Зоряна поспішно проходила через залу очікування, пильно звіряючи час на старому вокзальному годиннику. Її сюди занесла коротка відрядження у сусіднє місто, котра закінчилась швидше, ніж гадалося, і тепер їй треба було додому з двома пересадками. Львівський автовокзал був перший і, мабуть, найсумніший із цих пунктів.
Квитки були на вечірній автобус. І тепер Зоряна вбивала три години, відчуваючи, як ця вогкість просочує навіть підкладку її добротного пальта. Вона не була тут десять літ і все здавалося їй зменшеним, затертим, приглушеним і неймовірно далеким від її нинішнього життя.
Гучно стукотіли її каблуки по плитці. Вона вибивалася з оточення світло-бежеве вовняне пальто, гарно укладене волосся, незважаючи на подорож, шкіряна сумка через плече.
Погляд звик оцінювати й відсіювати: продавчиня з газетного кіоску позіхала над телефоном, дід із бабусею ділили шматок житнього хліба, чоловік у потертому пуховику втупився у простір.
Вона відчувала погляди не злі, скоріше констатуючі: чужа. І в думках сама цілком погоджувалась. Треба просто перечекати пережити це місце і час, як химерний сон. Завтра зранку вона вже випє каву у себе вдома у Києві, в теплі й комфорті, де немає цієї пронизливої львівської тужності.
Саме тоді, коли вона шукала вільне місце, її шлях перегородив чоловік.
Десь шістдесяти років, можливо, трохи більше. Обличчя, обвітрене, просте, з тих, що важко згадати. На ньому була стара, але чисто заштопана темно-зелена куртка та циганська шапка-вушанка, яку він, напевно, зняв через тепло й тримав у руках. Він не підскочив назустріч, просто виник на її дорозі, наче виплив із сірого повітря вокзалу. Заговорив тихо, рівним, беземоційним голосом.
Вибачайте Дівчино а не підкажете, де тут можна води напитись?
Питання зависло, таке ж чудернацьке, як і сама ситуація. Зоряна майже автоматично кивнула в бік кіоску з тими яскравими пляшками за склом.
Он там, у кіоску, кинула вона коротко й стала обходити його. Нестерпна дрібна досада ковзнула спиною. «Напитись». І ще «дівчино». Якісь архаїзми. Хіба самому не видно?
Він кивнув, ледь чутно пробурмотів: «Дякую вам» і залишився стояти, опустивши голову, ніби набирався сил, щоби зробити кілька кроків. Його нерішучість, ця безпомічність у простій справі змусили Зоряну, яка вже відвернулась, ще раз кинути погляд.
Вона побачила не куртку й не вік. Побачила блиск поту на скронях, який стікав по щоці, не зважаючи на прохолоду. Помітила, як судомно стискаються й розтискаються його пальці на шапці. Побачила дивну блідість вуст та каламутний погляд, спрямований кудись повз підлогу.
Вона вся здригнулась. Її поспіх, її роздратування, її почуття зверхності все це знищилось в одну мить, ніби всередині дала тріщину відшліфована реальність. Без роздумів спрацював якийсь давній інстинкт.
Вам погано? спитала вона, і голос її раптом став незвично мяким, без холодної ноти. Вона зробила крок до нього, вже не огинаючи.
Він підвів на неї очі. Жодного прохання там не було, лише зніяковіння та розгубленість.
Та щось давлення, голову мутить прошепотів він, а повіки затремтіли, ніби йому бракує зусиль стояти.
Далі все було на автоматі. Вона обережно, але впевнено взяла його під лікоть.
Не стійте. Сідайте. Отут, її голос став низьким, але владним. Вона повела його до лави, повз яку щойно проходила.
Посадивши, сама опустилась навприсядки, байдуже до власного вигляду.
Принесіть спину до спинки. Дихайте. Повільно. Не поспішайте.
Вона підхопилася і швидко побігла до кіоску. Повернулась із пляшкою води та пластиковим стаканчиком.
Ось, пийте. Маленькими ковтками.
Із кишені витягла паперову хустинку та, не задумуючись, промокнула його чоло. Уся її увага була зосереджена на ньому: його уривчастому подиху, слабкому пульсі, який вона вловила на запясті.
Люди, допоможіть! її чіткий голос прорізав вокзальний морок, не зляканий, а командний. Чоловіку зле, викличте «швидку»!
І ось звичний плин автовокзалу порушився: та сама літня пара першою кинулася з валідолом, чоловік, що дрімав у кутку, вже натискав 103 на своєму мобільному. Продавчиня вийшла з-за прилавка, підтягнулись інші прості люди, що стали несподівано спільнотою у цій біді.
Зоряна сиділа поруч, тихим, заспокійливим голосом заспокоювала чоловіка, стискаючи його холодні пальці між долонями. В цю хвилину вона перестала бути ані бізнес-леді, ані чужою. Вона стала людиною, що опинилась поруч, і цього виявилося більш ніж досить.
Тієї миті, коли запала тиша, з вулиці прорвалися нові звуки уривчаста сирена й різкий ляск дверей. До зали ввійшли двоє працівників «швидкої» в синіх куртках із червоними хрестами, несучи із собою зимовий холод.
Прихід «швидкої» миттєво заспокоїв всіх. Люди, котрі щойно були щільно згуртовані, відступили, утворивши чіткий коридор. Метушня змінилася зосередженим мовчанням. Зоряна, все ще навприсядки, підвела голову й перехопила погляд фельдшера втомлений, уважний.
Що сталося? спитала медсестра, опускаючись поруч на одне коліно. Її рухи були швидкими, точними.
Зоряна заговорила просто і зрозуміло, як звикла на нарадах, та у голосі не було металу, лише відчуття втоми та полегшення.
Чоловіку стало зле: запаморочення, слабкість, піт, каже тиск. Дала води, валідол. Стан стабільний.
Поки розповідала, інший медик вже міряв тиск і світив ліхтариком у зіниці. Дідусь настільки прийшов до тями, що зміг тихо відповісти: ім’я, вік, що приймає.
Медсестра кивнула.
Добре спрацювали. Води треба було. Зараз довеземо до приймального, крапельницю поставлять.
Вона допомогла чоловікові звестися. Той невпевнено підвівся, сперся на медика і ще озирнувся, шукаючи очима Зоряну серед людей. Їхні погляди зустрілись.
Дякую тобі, доню, хрипко мовив він, а в його очах світилася така справжня вдячність, що у грудях стискало. Ти ти мені, може, життя зберегла.
Вона не знайшла, що відповісти. Лише мовчки кивнула, відчуваючи всередині дивну пустку після хвилі адреналіну. Вона дивилась, як його виводили до відчинених дверей, де майорів білий бік «швидкої». Протяг приніс новий сплеск холоду. Хтось буркнув: «Зачиніть, тягне!»
Двері грюкнули. Сирена відійшла вдалину. І зал вокзалу поволі повертався до звичного млявого очікування. Люди розходилися по лавках, знову зявилася втомлена повільність у рухах.
Зоряна залишилася стояти на місці. Глянула на свої руки: на долоні лишився червоний слід від ремінця сумки. Її акуратна зачіска розтріпалась, пальто помяте, а низ забруднений, коли вона сідала поруч із дідом.
Вона рушила до вбиральні, до умивальника. Крижана вода обпекла шкіру. Поглянула у тріснуте дзеркало: розмита косметика, втомлені очі, розтріпане волосся. Це було обличчя, якого вона давно не бачила у собі не лощене до блиску, а справжнє, живе: розгублене, співчутливе, виснажене.
Витерла обличчя паперовим рушником і, не дивлячись на себе, повільно повернулася у залу чекати автобуса.
У кіоску Зоряна купила пляшку води цього разу для себе. Зробила ковток. Вода була звичайною, прохолодною. Але саме тут, у цей момент, вона мала для неї особливий сенс. Це була не просто спрага. Це був звязок. Простий, людський звязок, який виникає тоді, коли одна людина перестає бачити в іншій випадковий фон.
Її, як і всіх у цю мить, не прикрашав зовнішній вигляд: збурене волосся, почервонілі лиця. Але Зоряна нікого не бачила справжнішими.
Дивлячись на себе в закіптюжене вокзальне скло, у помятому пальті, з поглядом, сповненим думок, вона вперше за довгий час відчула себе справжньою. Не картинкою, а людиною, спроможною чути та відгукуватися.
Вона повернулася на свою лавку й поставила пляшку поруч. Вокзал знову затих, але щось змінилося. Тепер вона помічала: як продавчиня наливає чай бабусі з палицею, як чоловік допомагає жінці з малям внести візок у залу. Ці дрібниці склали нову мозаїку не нудну, а затишну, повну неголосних законів підтримки.
Зоряна дістала телефон. Прийшло повідомлення у робочий чат про якусь плутанину зі звітом. Ще недавно це здалося б надважливим, та тепер вона швидко написала: Перенесіть на завтра. Все вирішиться. І вимкнула звук.
Сьогодні вона згадала просту й майже забуту істину. Маски потрібні світові. Маска професіонала, благополуччя, відстороненості це як костюми до різних актів вистави. Їх треба вдягати. Але страшно, коли під цими масками шкіра забуває, як дихати. Коли починаєш плутати свою справжню суть із зовнішнім образом.
Цього дня на протязі на вокзалі її маска тріснула. І з цієї тріщини вирвалось назовні те, що справжнє здатність злякатися за іншого, стати навколішки, не думаючи про свій вигляд, на хвилину стати просто дівчиною, яка допомогла, а не пані Степаненко, керівником відділу.
Залишатися людиною це не означає відмовитися від усіх масок. Це памятати, що є під ними. І інколи як сьогодні дозволити цьому вразливому, живому вийти назовні. Хоч би лише для того, щоб протягнути руку.
