Дай мені, будь ласка, привід — Гарного дня, — Денис нахилився і торкнувся губами її щоки. Анастасія машинально кивнула. Щока залишилася сухою й прохолодною — ні тепла, ні роздратування. Просто шкіра, просто дотик. Двері зачинилися, і квартира наповнилася тишею. Вона ще кілька секунд стояла в коридорі, прислухаючись до себе. Коли це сталося? Коли всередині щось клацнуло й згасло? Анастасія пам’ятала, як два роки тому плакала у ванній, бо Денис забув про їхню річницю. Як рік тому її трусило від злості, коли він знову не забрав Василину з садочка. Як пів року тому вона ще намагалася говорити, пояснювати, просити. А тепер — порожньо. Чисто й рівно, мов вигоріле поле. Анастасія пройшла на кухню, налила собі кави й сіла за стіл. Двадцять дев’ять років. Сім із них — у шлюбі. І ось вона сидить у порожній квартирі з охололою чашкою і думає про те, що розлюбила чоловіка так тихо і буденно, що й не помітила, коли саме це сталося. Денис жив за звичною схемою. Обіцяв забрати доньку із садка — не забирав. Казав, що полагодить кран у ванній — кран тік уже третій місяць. Клявся, що на цих вихідних вони нарешті поїдуть до зоопарку — але в суботу з’являлися термінові справи з друзями, а в неділю він просто лежав на дивані. Василиса перестала питати, коли тато з нею буде гратися. У свої п’ять років дівчинка вже знала: мама — це надійно. Тато — це людина, яка іноді з’являється ввечері й дивиться телевізор. Анастасія вже не закочувала скандалів. Не плакала в подушку. Не будувала планів виправити ситуацію. Вона просто викреслила Дениса з рівняння власного життя. Треба відвезти машину на техогляд? Домовлялася сама. Зламався замок на балконних дверях? Викликала майстра. Василисі потрібен костюм сніжинки на ранок? Анастасія шила ночами, поки чоловік хропів у сусідній кімнаті. Сім’я перетворилася на дивну конструкцію з двох дорослих, які живуть паралельними життями під одним дахом. Однієї ночі Денис потягнувся до неї в ліжку. Анастасія обережно відсунулася, пославшись на головний біль. Потім — на втому. Потім — на вигадані хвороби. Вона методично зводила стіну між їхніми тілами, і з кожною відмовою ця стіна ставала вищою. «Нехай заведеться інша жінка», — думала вона холодно. — «Нехай дасть мені привід. Нормальний, зрозумілий привід, який приймуть мама і свекруха. Який не доведеться пояснювати». Бо як пояснити мамі, що йде від чоловіка просто через те, що він… ніякий? Не б’є, не п’є, гроші додому приносить. Не допомагає по господарству — так усюди так. Не возиться з дитиною — чоловіки взагалі не вміють із дітьми. Анастасія відкрила окремий рахунок у банку і почала відкладати туди частину зарплати. Записалася у спортзал — не для чоловіка, для себе. Для нового життя, яке було десь попереду, за горизонтом неминучого розлучення. Вечорами, коли Василиса засинала, Анастасія надягала навушники і слухала подкасти англійською. Розмовні фрази, ділова переписка. Її компанія працювала з іноземними клієнтами, і вільна англійська могла відкрити геть інші двері. Курси підвищення кваліфікації забирали два вечори на тиждень. Денис бурчав, що йому доводиться сидіти з Василисою, хоча «сидіти» для нього — це увімкнути мультфільми й уткнутися в телефон. Вихідні Анастасія проводила з донькою. Парки, дитячі майданчики, кав’ярні з молочними коктейлями, походи в кіно на мультфільми. Василиса звикла, що це їхній — мамин та її — час. Тато існував десь на периферії, як частина інтер’єру. «Вона навіть не помітить», — переконувала себе Анастасія. — «Коли ми розведемося, для неї майже нічого не зміниться». Ця думка була зручною. Анастасія трималася за неї, як за рятівне коло. А потім щось змінилося. Анастасія не одразу зрозуміла, що саме. Просто одного вечора Денис сам запропонував укласти Василису спати. Потім — забрати її з садочка. Потім — приготував вечерю; нехай макарони з сиром, але сам, без нагадувань та прохань. Анастасія насторожено спостерігала за чоловіком. Що це? Совість? Тимчасове помутніння? Спроба загладити якусь провину? Дні йшли, а Денис не повертався до звичного режиму. Він вставав раніше, щоби відвести доньку в садочок. Полагодив той злощасний кран. Записав Василису в басейн і сам возив її на тренування по суботах. — Татку, дивись, я вмію пірнати! — Василиса бігала квартирою, зображаючи плавчиню. Денис ловив її, підкидав до стелі, і дівчинка щиро сміялася. Анастасія дивилася на цю сцену з кухні й не впізнавала чоловіка. — Я можу посидіти з нею в неділю, — сказав Денис одного вечора. — У тебе ж зустріч із подругами? Анастасія повільно кивнула. Ніякої зустрічі не було — вона просто збиралася посидіти сама з книжкою у кав’ярні. Але звідки він знає про подруг? Він що, слухає її розмови? Тижні складалися в місяць. Місяць — у два. Денис не здавав позиції, не відступав до колишньої байдужості. — Я замовив для нас столик у тій італійській ресторації, — одного разу повідомив він. — На п’ятницю. Моя мама погодилася посидіти з Василисою. Анастасія підняла оці від ноутбука. — З якого дива? — Просто так. Хочу з тобою повечеряти. Вона погодилася. З цікавості, казала собі. Просто подивитися, що він затіяв. Ресторан виявився затишним — приглушене світло, жива музика. Денис замовив її улюблене вино, і Анастасія з подивом зрозуміла, що він пам’ятає її смаки. — Ти змінився, — вимовила вона прямо. Денис крутив келих у руках. — Я був сліпим. Класичний дурень. — Це не новина. — Знаю, — криво всміхнувся він. — Я думав, що працюю для сім’ї. Що гроші, квартира, машина — це головне. А насправді просто… втікав. Від відповідальності, рутини, всього. Анастасія мовчала, даючи йому змогу говорити. — Я помітив, що ти теж змінилася. Що тобі стало байдуже. І це… це було страшніше від сварок. Ти кричала, плакала, вимагала — це нормально. А потім просто перестала. Якби мене не існувало. Він поставив келих на стіл. — Я ледь не втратив вас. Тебе й Ваську. І тільки тоді зрозумів, як все не так. Анастасія довго дивилася на чоловіка — того, хто зараз сидів навпроти й каже те, чого вона чекала роками. Запізно? Чи ще ні? — Я збиралася розлучитися, — сказала вона тихо. — Чекала, поки ти даси мені привід. Денис побілів. — Боже, Настю… — Відкладала гроші. Думала про квартиру. — Я й не знав, що все настільки… — А мав знати, — перебила вона. — Це ж твоя сім’я. Мав бачити, що відбувається. Запала важка тиша. Офіціант, відчувши атмосферу, обійшов їхній столик стороною. — Я готовий працювати над цим. Над нами. Якщо ти даси мені шанс. — Один шанс. — Один — це вже більше, ніж я заслуговую. Вони просиділи в ресторані до закриття. Говорили про все — про Василису, про гроші, обов’язки, цінності. Вперше за багато років це була справжня розмова, а не обмін докорами або черговими фразами. Відновлення йшло повільно. Анастасія не кинулася в обійми чоловіка наступного ранку — придивлялася, перевіряла, чекала. Але Денис тримався. Він взяв на себе готування на вихідних. Освоїв батьківські чати в садочку. Навчився заплітати Василисі кіски — криво, косо, але сам. — Мамо, дивись, тато мені дракончика зробив! — Василиса забігла на кухню, показуючи конструкцію з коробок і паперу. Анастасія глянула на цього “дракона” — кострубату і кумедну, з одним крилом більшим за інше — й усміхнулася… …Пів року пролетіло непомітно. Надворі грудень, і вся родина вибралася на дачу до батьків Анастасії. Старий дім із запахом дерева й пирогів, засніжене подвір’я, скрипуче ґанок. Анастасія сиділа біля вікна з горнятком чаю й дивилася, як Денис і Василиса ліплять сніговика. Донька керувала — ніс тут, очі вище, шарф криво! — а Денис слухняно виконував команди, раз у раз підкидаючи Василису вгору. Вереск дівчинки розносився на всю округу. — Мамо! Мамо, йди до нас! — махала руками Василиса. Анастасія одягла куртку і вийшла на ґанок. Сніг іскрився під низьким сонцем, мороз щипав щоки — і раптом у неї полетів сніжок. — Це тато! — одразу видала зрадника Василиса. — Зрадниця, — засміявся Денис. Анастасія схопила жменю снігу й кинула у чоловіка. Промазала. Він розсміявся — і вже за мить вони втрьох каталися по заметах, забувши про сніговика, про мороз, про все на світі. Увечері, коли Василиса заснула на дивані, не дочекавшись мультика, Денис обережно відніс її до ліжка. Анастасія спостерігала, як він накриває доньку ковдрою, поправляє подушку, обережно відкидає з лоба пасмо волосся. Вона сіла біля каміна, гріючи руки об горнятко. За вікном далі падав сніг, м’який і пухнастий, укриваючи світ білою ковдрою. Денис мовчки приєднався поруч. — Про що думаєш? — Про те, як добре, що я не встигла. Він не став питати, що саме вона не встигла. Зрозумів і так. Стосунки вимагали зусиль щодня. Не героїзму, а дрібних, звичайних речей: почути, допомогти, помітити, підтримати. Анастасія знала, що попереду ще будуть складні дні, непорозуміння, суперечки через дрібниці. Але зараз, у цю мить, її чоловік і донька були поруч. Живі, справжні, рідні. Василиса прокинулася, підбігла й вмостилася між батьками на дивані. Денис обняв обох, і Анастасія подумала, що деякі речі таки варті того, щоб за них боротися…

Без категорії

Автор Гриценко ІванЧас читання 8 хв.Опубліковано 04.02.2026

Гарного дня, Денис нахиляється до Ярослави й торкається губами її щоки.

Ярослава механічно киває. Щока залишається сухою та прохолодною ні тепла, ні роздратування. Просто шкіра, просто дотик. Двері закриваються, і в квартирі на Оболоні розливається тиша.

Вона стоїть у коридорі ще кілька секунд, пробує вловити, як їй усередині. Коли це сталося? Коли клацнуло і відключилося? Ярослава памятає, як два роки тому ридала у ванній, тому що Денис забув про їхню річницю. Як рік тому не могла стримати люті, коли він черговий раз не забрав Полю з дитсадка. Як пів року тому вона ще пробувала розмовляти, пояснювати, просити.

А тепер порожньо. Чисто й гладенько, мов виоране стернище після жнив.

Ярослава йде на кухню, наливає собі міцну каву у жовто-блакитне горнятко і сідає до столу. Двадцять девять років. Сім із них заміжня. І от вона сидить у тихій квартирі з захололою кавою, думаючи, що розлюбила Дениса так спокійно й буденно, що й не помітила моменту.

Денис продовжує жити за старою схемою. Обіцяє забрати дочку з садочка і не приїздить. Каже, що полагодить кран у ванній а той тече вже третій місяць. Клявся, що цієї неділі вони точно підуть у зоопарк але в суботу в нього вилазка з друзями, а в неділю лежить із телефоном під боком.

Поля перестає запитувати, коли тато з нею пограється. Пятирічна дівчинка вже засвоїла: мама це надійно, а тато це чоловік, який іноді ввечері дивиться новини.

Ярослава більше не влаштовує скандалів. Не плаче у подушку, не будує планів щодо виправлення ситуації. Вона просто викреслює Дениса з власного рівняння життя.

Треба везти автівку на діагностику? Організовує сама. Заклинив замок на балконі? Викликає майстра. Поля мріє про костюм сніжинки на ранок? Ярослава ночами шиє його під стукіт хропіння з сусідньої кімнати.

Сімя стає химерною конструкцією із двох дорослих під одним дахом, які існують у паралельних реальностях.

Якось уночі Денис простягає до неї руку, і Ярослава мяко відстороняється: болить голова. Наступного разу каже, що втомилася. Потім зявляються ще якісь вигадані болячки. Вона невидимо зводить мур між ними, і з кожною відмовою той зростає.

«Хай уже знайде когось збоку», і байдуже думає вона. «Хоч би дав мені зрозумілий привід. Такий, щоб і мама, і свекруха зрозуміли, і не треба було довго пояснювати».

Бо як пояснити мамі, що йде від чоловіка просто через нічого? Не пє, не бє, гроші у дім приносить. Що не допомагає та таких півкраїни. Що з дитиною не бавиться чоловіки на це не вмілі.

Ярослава відкриває окремий рахунок у ПриватБанку й щомісяця відраховує туди частину зарплати. Записується у спортзал не заради Дениса, а для себе. Заради іншого життя, що визирає за обрієм очікуваного розлучення.

Увечері, коли Поля засинає, Ярослава одягає навушники й слухає англійські подкасти: розмовні вислови, ділове листування. Її компанія співпрацює із закордонними партнерами, і вільна англійська стане відкритим дверима.

Курси підвищення кваліфікації відбирають два вечори на тиждень. Денис бурчить, що доводиться сидіти з дочкою, хоча «сидіти» полягає у ввімкнути Полі мультфільми і втупитись у смартфон.

Ярослава на вихідних гуляє з дочкою: парки, дитячі майданчики у Виноградарі, кафе з морозивом, кіно на мультик. Поля звикає, що це їхній час мами і дитини. Папа живе десь на задньому плані, мов старий креденс на кухні.

«Вона майже не відчує», переконує себе Ярослава. «Коли ми розведемось, для неї майже нічого не зміниться».

Ця думка стає її рятівним колом. Поки раптом усе не змінюється.

Ярослава не одразу розуміє що не так. Просто одного вечора Денис сам укладає Полю спати. Потім добровільно забирає її з садочка. Далі готує вечерю, нехай просто картопля з салатом, але вперше без нагадувань.

Ярослава дивиться на це з підозрою. Що це: докори сумління, слабкість чи спроба загладити провину?

Але час іде, а Денис не повертається до старої байдужості. Він прокидається рано, щоб відвести Полю у садочок. Лагодить кран. Записує доньку на плавання у басейн на Лісовому і сам возить туди в суботу.

Тато, тато, глянь, я попірнула! Поля носиться по квартирі, жестикулює, мов рибка.

Денис ловить її, підкидає догори, а дівчинка щиро сміється.

Ярослава стоїть на кухні і не впізнає власного чоловіка.

Я можу провести з нею неділю, якось каже Денис. У тебе ж зустріч із подругами?

Ярослава тихо киває. Жодних зустрічей не планувала просто хотіла тиші й кави у «Дворику» з книгою. А звідки він знає?

Тижні складаються в місяці, місяць у два. Денис не здається, не байдужіє, не тікає у свій світ.

Я забронював нам столик у «Пастораль», повідомляє. На пятницю. Мама погодилась лишитися з Полею.

Ярослава відриває очі від ноутбука.

З якого це дива?
Просто так. Хочу з тобою повечеряти.

Вона погоджується з цікавості, каже собі: просто подивитися, що він задумав.

Ресторан затишний, світло приглушене, жива музика. Денис замовляє її улюблене сухе з Одеської області, і Ярослава з подивом усвідомлює: він ще памятає.

Ти змінився, говорить вона прямо.

Денис крутить келих:

Я був сліпим. Класичний дурень.
Це не новина.
Знаю, усміхається сумно. Думав, що працюю для сімї. Що вам потрібні гроші, більша квартира, нова машина… А насправді просто тікав. Від відповідальності, побуту, проблем.

Ярослава слухає мовчки.

Я помітив, що ти стала іншою. Що тобі стало байдуже. І це… страшніше за будь-який скандал, розумієш? Коли ти кричала, плакала то ще була надія. А коли просто замовкла… ніби мене взагалі не стало.

Він ставить келих.

Я мало не втратив обох і тебе, і Полю. І тільки потім зрозумів, як усе пустив на самотік.

Ярослава довго дивиться на цього чоловіка, який говорить їй те, на що чекала роками. Запізно? Чи ще є час?

Я вже хотіла розлучатися, тихо зізнається вона. Чекала, поки ти даси мені привід.

Денис блідне.

Боже, Яся…
Я відкладала гроші. Придивлялась до квартир.
Я не думав, що все так
Повинен був! Це ж твоя сімя. Мав бачити, що поруч.

Між ними росте тиша, важка та майже матеріальна. Офіціант делікатно оминає їх.

Я хочу працювати над цим, каже Денис зрештою. Над нами. Якщо ти даси шанс.
Один шанс.
Один і це вже більше, ніж заслуговую.

Вони сидять у ресторані до закриття, говорять по-справжньому: про Полю, про фінанси, про розподіл турбот, про власні очікування. Вперше за стільки років розмова, а не набір претензій чи дежурних слів.

Повернення довіри йде повільно. Ярослава не кидається Денису в обійми наступного дня. Вона спостерігає, придивляється, чекає, коли знову все розвалиться. Але Денис не здається.

Він бере на себе готування по неділях, вивчає батьківські чати у Viber, вчиться заплітати Полі косички криво, смішно, але сам.

Мамо, дивись, тато зробив мені дракона! Поля влітає на кухню, гордо тягне картонного звіра, склеєного і розмальованого разом із татом.

Ярослава дивиться на цього безглуздого дракончика з одним оком і сміється…

…Пів року минає непомітно.

На дворі вже грудень, усі разом їдуть на Львівщину до батьків Ярослави. Старий будинок, запах дерева й запечених пирогів, засніжений сад, скрипуче ґанок.

Ярослава сидить біля вікна з горнятком чаю, спостерігає, як Денис з Полею ліплять сніговика. Дочка капелющить: морквину сюди, очі вище, шарф завязаний криво! а Денис слухняно виконує вказівки, то й діло підхоплює Полю й підкидає її вгору. Гомін сміху лунає на всю околицю.

Мамо! Мамо, йди до нас! махає руками Поля.

Ярослава натягує пуховик і виходить на двір. Сніг виблискує під низьким сонцем, щоки мерзнуть, а десь збоку їй прилітає сніжка.

Це тато! одразу здає батька Поля.
Зрадниця, жартує Денис.

Ярослава бере снігу й запускає в Дениса. Промахується. Всі троє сміються, за хвилину вже скачуть по заметах, забувши про сніговика, холод, турботи…

Увечері, Поля засинає на дивані, недивившись мультик до кінця. Денис обережно переносить її в ліжко, накриває ковдрою, пригладжує неслухняну чубок.

Ярослава сідає біля каміна, гріє долоні гарячою чашкою. Сніг за вікном тихо засипає старий сад, кутаючи світ у біле покривало.

Денис сідає поруч.

Про що думаєш?
Про те, як добре, що я не встигла

Він не питає одразу розуміє.

Справжні стосунки це робота, щоденна і подеколи виснажлива. Не героїчні вчинки, а маленькі кроки: почути, допомогти, помітити, підтримати. Ярослава знає: далі ще будуть сварки, непорозуміння, втома.

Але зараз її дочка й чоловік поруч. Живі, справжні, її.

Поля прокидається, прибігає й вмощується між батьками на дивані. Денис обіймає їх обох, і Ярослава думає: деякі речі справді варті того, щоб боротися.

Життя на розрив: У цій родині кожен жив сам по собі. У тата Сашка, крім дружини, була кохана – і часом не одна і та ж. Мама Женя, здогадуючись про зради чоловіка, також не відзначалася взірцевою поведінкою: її манив час поза домом у товаристві одруженого колеги. Два сини росли самостійно, їх вихованням особливо ніхто не переймався, тож хлопці переважно байдикували. Мама вважала, що школа має відповідати за учнів повністю. Збиралися всі разом вдома лише по неділях за столом – швидко й мовчки обідати, щоб скоріше розійтись, кому куди цікавіше. Так би і жили далі у розірваному, проте солодкому світі, якби раптом не трапилось лихо. Коли молодшому сину Денису виповнилося дванадцять, тато вперше взяв його з собою до гаража допомагати. Поки Денис цікавився інструментами, Сашко відійшов до друзів-автолюбителів неподалік. Та раптом з їхнього гаража вирвалися клуби чорного диму, а за ними – язики полум’я. (Пізніше з’ясується – Денис випадково впустив увімкнену паяльну лампу на каністру з бензином.) Люди розгубилися. Вогонь шаленіє. На Сашка вилили відро води, й він, не вагаючись, кинувся в палаючий гараж. За кілька секунд вибіг, несучи обгорілого сина – лише обличчя залишилося неушкодженим, його Денис прикривав руками. Одяг вигорів вщент. Пожежників і “швидку” викликали відразу. Дениса відвезли до лікарні – він був живий. По кількох годинах хірургії лікар повідомив: шанс – один на мільйон, надія одна – шалена воля до життя. Саша і Женя кинулись в найближчий храм. Дощ ллє, батьки біжать у церкву вперше в житті, просити допомоги. Отець Сергій зустрічає словами: “Коли біда – тоді до Бога… За любов свою навіщо вбили? Молітесь за сина до Миколая Чудотворця, але й себе виправляйте – любов’ю все рятується!” Вони вперше молилися разом – щиро, з обітницями й слізьми. Після ночі очікування зателефонував лікар – Денис вийшов із коми! Родина згуртувалася навколо біди, доклала всіх зусиль для порятунку сина. Пройшов рік. Денис, після реабілітації, подружився з Машею – вона теж постраждала під час пожежі. Спільні болі, досвід і підтримка привели до щирої дружби, а згодом – невеличкого весілля. У Дениса й Маші народились діти – донька Шурочка та син Євген. Коли, здавалось би, все нарешті налагодилось, Саша і Женя вирішили розійтись: страждання виснажили шлюб, кожному захотілось спокою. Женя поїхала до сестри, взявши благословення у отця Сергія: “Дякуй Богові, Евгеніє! А втім, повернись – чоловік і жінка – одне ціле!” Саша залишився у порожній квартирі, сини мешкали окремо, колишні подружжя уникали зустрічей – і, як це не парадоксально, всі відчули затишок…

Мені здається, кохання згасло – Ти найкрасивіша дівчина нашого факультету, – сказав він тоді, простягаючи їй букет ромашок із ринку біля метро. Анна засміялася, приймаючи квіти. Ромашки пахли літом і чимось невловимо правильним. Дмитро стояв перед нею з поглядом людини, яка знає, чого хоче. А хотів він саме її. Перше побачення в них відбулося у парку Шевченка. Дмитро приніс плед, термос із чаєм і домашні бутерброди, які зробила його мама. Вони сиділи на траві до самого смеркання. Анна запам’ятала, як він сміявся, закидаючи голову назад. Як ненароком торкався її руки, як дивився — ніби вона єдина людина в цілому Києві. Через три місяці він запросив її в кіно на французьку комедію, яку вона так і не зрозуміла, але з ним щиро сміялася. Через пів року — познайомив із батьками. За рік — запропонував переїхати до нього. — Ми ж і так щоночі разом, — казав Дмитро, перебираючи її волосся пальцями. — Навіщо платити за дві квартири? Анна погодилася. Не через гроші. Просто із ним світ набував сенсу. Їхня орендована однокімнатна квартира пахла борщем по неділях і щойно вигладженою постільною білизною. Анна навчилася готувати його улюблені котлети із часником і кропом, так, як робила його мама. Вечорами Дмитро читав їй уголос статті з бізнес-журналу. Мріяв про власну справу. Анна слухала, підпираючи щоку долонею, і вірила кожному слову. Вони будували плани: спочатку — назбирати на перший внесок, потім — власна квартира, далі — машина, а там і діти. Двоє: хлопчик і дівчинка. — Ми все встигнемо, — цілував він її у маківку. Анна кивала. Біля нього вона відчувала себе невразливою. …П’ятнадцять років спільного життя обросли речами, звичками, ритуалами. Квартира у хорошому районі з видом на сквер. Іпотека на двадцять років, яку вони погашали раніше, жертвуючи відпустками й ресторанами. Сіро-срібляста Toyota у дворі — Дмитро сам вибирав, домовлявся з продавцем, а кожної суботи натирав капот до блиску. Гордість піднімалася теплою хвилею: всього досягли самі. Без батьківських грошей, без зв’язків, без удачі. Просто працювали, економили, терпіли. Вона ніколи не скаржилася. Навіть коли так втомлювалася, що засинала у метро й прокидалася на кінцевій. Навіть коли мріяла все кинути й полетіти на море. Вони — команда. Так казав Дмитро, і Анна вірила. Його благополуччя завжди було на першому місці. Це правило Анна вивчила напам’ять і вплела в своє ДНК. Поганий день на роботі? Вона готувала вечерю, заварювала чай, слухала. Сварка з начальником? Вона гладила його по голові, шепотіла, що все буде добре. Сумніви в собі? Вона знаходила потрібні слова, витягувала з ями. — Ти мій якір, мій тил і опора, — казав Дмитро у такі хвилини. Анна усміхалася. Хіба не щастя — бути для когось надією? Тяжкі періоди траплялися. Уперше — через п’ять років шлюбу. Компанія Дмитра збанкрутіла, він сидів удома три місяці, переглядаючи вакансії, і з дня на день ставав похмурішим. Удруге — ще гірше: через підставу колег просто не втратив роботу, а й залишився винним значну суму. Довелося продати машину. Анна жодного разу не дорікнула. Ані словом, ані поглядом. Взялася за додаткові проекти, працювала ночами, економила на собі. Їй було важливо тільки одне — як він себе почуває. …Дмитро вибрався. Знайшов кращу роботу. Вони знову купили ту ж саму Toyota. Життя налагодилося. Рік тому, сидячи на кухні, Анна нарешті вимовила те, про що давно думала: — Може, час? Мені вже… Далі зволікати… Дмитро кивнув — серйозно, зважено. — Давай готуватись. Анна затамувала подих. Так довго мріяла, відкладала, чекала моменту. Ось він — настав. Вона уявила це тисячу разів: маленькі пальчики, запах дитячої присипки, перші кроки в їхній вітальні, Дмитро, що читає перед сном казку. Дитина. Їхня дитина. Нарешті. Зміни почалися одразу. Анна скоригувала харчування, графік, фізичні навантаження. Склала аналізи, записалася до лікарів, почала пити вітаміни. Кар’єра відступила на другий план, хоча саме зараз пропонували підвищення. — Ти впевнена? — перепитала начальниця, поглянувши поверх окулярів. — Такий шанс раз у житті… Анна була впевнена. Підвищення — це відрядження, ненормований графік, стрес. Не найкраще для майбутньої мами. — Краще перейду у філію. Начальниця знизала плечима. Філія — за чверть години від дому. Робота — рутинна і не надто цікава, зате о шостій вона вже вдома. Анна звикла швидко. Колеги виявилися приємними, хоча не надто амбітними. Вона готувала обіди вдома, гуляла в обідню перерву, лягала спати до півночі. Все — заради майбутньої дитини. Все — для родини. Холод підкрався непомітно. Спершу Анна не звернула уваги: Дмитро багато працює, втомлюється. Але він перестав питати, як минув її день. Перестав обіймати перед сном. Перестав дивитися на неї, як колись, коли називав найкрасивішою дівчиною факультету. Дім стих. Чомусь неправильно стих. Раніше вони могли балачками забивати цілі вечори, тепер він цілий вечір у телефоні, відповідає стисло, засинає, відвернувшись до стіни. Анна лежала поруч. Між ними прірва — півметра матраца. Близькість зникла зовсім. Тиждень, два, місяць. Анна вже й не рахувала. В чоловіка завжди водилися відмовки: — Дуже втомився. Давай завтра. Але завтра не наставало. Вона запитала напряму. Якось увечері перегородила Дмитрові дорогу до ванни. — Що відбувається? Лише чесно. Дмитро дивився повз неї, у напрямку дверей. — Все нормально. — Неправда. — Ти зараз щось вигадуєш. Просто такий період. Минеться. Він обійшов її, зачинився у ванній, лунала вода. Анна стояла в коридорі, притиснувши долоню до грудей. Там боліло. Тупо, щемко, постійно. Вистачило її ще на місяць. А потім запитала зовсім прямо: — Ти мене любиш? Пауза. Довга, страшна. — Я… не знаю, що відчуваю до тебе. Анна сіла на диван. — Не знаєш? Тепер він уперше подивився їй у вічі. Там — порожнеча, розгубленість. Ані відблиску того вогню, що палав п’ятнадцять років тому. — Мені здається, кохання згасло. Вже давно. Я мовчав, бо не хотів завдавати тобі болю. Місяці Анна жила в цьому пеклі, не знаючи правди. Ловила його погляди, аналізувала слова, шукала пояснення. Може, робота. Може, криза середнього віку. Може, просто поганий настрій затягнувся. А він просто розлюбив. Мовчав, доки вона планувала майбутнє, відмовлялася від кар’єри, готувала себе до материнства. Рішення прийшло раптово. Жодних “можливо”, “ще наладиться”, “треба почекати”. Досить. — Я подаю на розлучення. Дмитро зблід. Анна бачила, як смикнувся кадик на його горлі. — Почекай. Не треба так одразу. Ми можемо спробувати… — Спробувати? — А давай народимо дитину? Може, дитина все змінить. Кажуть, діти зближують. Анна розсміялася гірко, некрасиво. — Дитина все тільки зіпсує. Ти мене не любиш. Навіщо тоді діти? Щоб потім розлучатися з немовлям на руках? Дмитро мовчав. Сказати не було що. Анна пішла того ж дня. Зібрала речі, зняла кімнату у знайомої. Документи на розлучення віднесла через тиждень, коли перестали тремтіти руки. Розділ майна обіцяв бути довгим. Квартира, машина, п’ятнадцять років спільних придбань і рішень. Юрист щось казав про оцінку, про частки, про переговори. Анна кивала, записувала, намагалася не думати, що їхнє життя тепер міряється квадратними метрами й кінськими силами. Згодом Анна винайняла власну “однушку”. Вчилася жити одна — готувати на одну порцію, дивитися серіали без чужих коментарів, засинати на всьому ліжку. Вночі накочувало. Вона лежала, уткнувшись у подушку, й згадувала: ромашки з ринку, плед у парку Шевченка, його сміх, його руки, голос, що шепотів “ти мій якір”. Було нестерпно боляче. П’ятнадцять років не викинеш із серця, як старі речі на смітник. Але крізь цей біль пробивалося інше — полегшення. Відчуття правильності. Вона встигла. Вчасно зупинилась, поки ще не прив’язалася до цієї людини дитиною. Поки ще не застрягла в шлюбі “заради збереження сім’ї”. Тридцять два. Все життя попереду. Страшно? Дуже. Але вона впорається. Бо вибору іншого немає.

«Не чіпай мамині речі!» — суворо сказав чоловік — Це одяг моєї мами. Для чого ти його зібрала? — пролунав чужий, напружений голос чоловіка. — Треба ж якось позбутись. Для чого нам усі ці речі, Славо? Вони займають половину шафи, а мені потрібно місце скласти зимові ковдри й запасні подушки, он у нас усе валяється як попало. Ольга, цілком по-господарськи, скидала з вішаків акуратні кофтинки, спідниці й легкі сукні покійної свекрухи. Валентина Іванівна завжди охайно розвішувала весь гардероб, і так привчила й сина. А в Ольги у шафі — одвічний безлад, щоранку вона занурювалася у нетрі полиць у пошуках потрібної кофтинки, сердито бідкалася, що зовсім нічого вдягти, і потім старанно обробляла пом’яті речі відпарювачем. З одягом у неї був повний хаос. Минуло лише три тижні відтоді, як Слава провів маму в останню путь. Валентині Іванівні конче потрібно було лікування — куди ж, вже надії майже не лишалось — і спокій. Четверта стадія раку нещадно забирала сили. Слава забрав матір до себе додому, і вона згасла менше, ніж за місяць. Тепер, повернувшись з роботи, він застав її речі, безжально скинуті серед коридору, й онімів від образи. Невже ось так — мама в минулому, її речі — викинути й забути? — Ти чого дивишся на мене, як Шевченко на москаля? — кинула сердито Ольга. — Не смій чіпати її речі! — крізь стиснуті зуби прошепотів Слава. Кров ударила в голову так, що він мить не відчував рук і ніг. — Та навіщо нам цей старий мотлох! — вигукнула Ольга, вже заводячи себе, — Музей тут хочеш зробити? Немає більше твоєї мами! Прийми це. Краще б ти про неї дбав, поки вона була жива! Частіше провідував, можливо, тоді б і знав, як їй було погано! Ці слова боляче вдарили Славу. — Іди, поки я тебе не образив, — видихнув він зірваним голосом. Ольга знизала плечима: — Та будь ласка. Псих… Так вона називала тих, хто мав свою думку й умів її відстоювати. Не знімаючи черевиків, Слава пішов просто до шафи в коридорі, розчинив верхні дверцята під стелею і, ставши на табуретку, витяг одну з великих клітчатих сумок “рифка” — вони залишилися ще з переїзду у нову квартиру. Він складав туди все з маминого — не кидав як-небудь, а кожну річ дбайливо складав акуратним квадратиком. Зверху ліг мамин жакет і пакет із її взуттям. Біля нього крутився трирічний син — допомагав татові і навіть свою іграшкову вантажівку додав. Згодом Слава дістав із тумбочки в передпокої ключ і поклав у кишеню. — Тату, куди ти? Слава гірко посміхнувся, беручись за ручку дверей. — Я повернуся, малий. Біжи до мами. — Зачекай! — стривожено з’явилася в дверях Ольга, — Ти їдеш? Куди? А як же вечеря? — Не треба, я вже наситився твоїм ставленням до мами. — Та чого ти взагалі на рівному місці завівся? Роздягайся, куди ти зібрався вечірньої пори? Не озираючись, Слава вийшов із сумкою. Сів у авто, виїхав зі двору, попрямував у бік Окружної (Київської) дороги. Він мчав у нічному потоці, не думаючи ні про роботу, ні про суєту, ні про відпустку, ні про улюблені жарти зі своїх інтернет-спільнот. Єдина думка поволі, важко й боляче клубочилася у свідомості, і тепер усе життя він сприймав лише через її призму. Дрібне й незначне згорало у вогні гіркоти й жалю. Найцінніше залишилося неторканим — діти, дружина… і мама. За смерть мами він звинувачував лише себе: недогледів, не встиг, завжди десь поспішав, щось відкладав, дзвонив рідше. А вона не хотіла його турбувати, бути зайвою. Тож усе відкладав “на потім”. Проїхав третину шляху, зупинився біля придорожнього кафе, швиденько перекусив і вже три години їхав без зупинок. Єдине раз, звернув увагу на захід сонця: коли блакитний обрій світили криваво-червоні промені — сонце чіплялося променями за край світу, ніби не хотіло згасати. В абсолютній темряві Слава нарешті в’їхав у село, збився на ґрунтових вуличках до самого кінця, і заглушив авто під рідною хатою. Там, де минули його дитинство і юність. У темряві ледь щось можна було розгледіти. Слава повозився із засовом на хвіртці, підсвітив телефоном. П’ять пропущених від дружини. Ні, сьогодні він сам не буде нікому телефонувати. Хай телефон і далі мовчить. Пахло бузком і черемхою. Прозорі квіти світилися у сутінках. У шибках відбивалось нічне небо. Слава витяг ключі, відімкнув перші двері й на дотик знайшов вимикач — у передпокої спалахнула лампочка. Біля порога стояли мамині хатні капці, в яких вона ходила на подвір’я. Біля других дверей, уже до кімнат — її сині домашні туфельки із червоними зайчиками. Слава подарував їх мамі років вісім тому. Він зупинився й завис поглядом на них, потім тряхнув головою й відімкнув наступну двері. Здрастуй, мамо, ти чекала на мене? Ні, у цій хаті його вже ніхто не чекав. Вітер ніс запах старих меблів і легенької вогкості. Хата швидко сиріла, треба було постійно топити. На комоді — мамина розчіска й косметичний мінімум; поруч на вішалці прозорий пакет зі стратегічним запасом макаронів з наклейкою «червона ціна». У вітальні виділявся новий диван — Слава колись купив матері з телевізором. Розчинена дверцята холодильника нагадувала: тут більше ніхто не живе. Навпроти — мамина кімната. Її ліжко з подушками під накидкою. Слава присів на край. Колись це була його кімната, а батьки спали у великій. До стіни тулилося друге ліжко — братика. Письмовий стіл біля вікна, а тепер стояла мамина машинка для шиття: вона дуже любила шити й вишивати. Другу кровать мама замінила на шафу для власних речей. Слава сидів у повній тиші, розгублено вдивляючись у мамин шкаф, немов перед ним стояв її привид. Його погляд став скляний. Запустив пальці у волосся, стис голову й зігнувся, уткнувшись обличчям у коліна. Його плечі затряслися. Він ліг на білу накидку на подушках — і заплакав. Він плакав, бо так і не встиг нічого сказати їй того останнього дня, коли вона стискала його руку. Він сидів, окаменілий, мовчки, спостерігав, як вона згасає, а в горлі тисли тисячі невиголошених слів. Мама пошепки сказала: «Не треба, Славо, не дивися так… Я була з вами щаслива». А він так хотів! Хотів дякувати їй за безтурботне дитинство, за любов, за затишок, за ту впевненість і безпеку. Дяків за фундамент, на якому він тепер стоїть, за острів, де його завжди чекають і приймуть назад, скільки помилок не роби. Але сидів — і не міг сказати нічого. Сьогодні всі справжні слова здаються пафосними чи застарілими, наш вік не придумав нових для щирості. Лише цинізм і жарти стали ближчими. Вимкнувши світло, він заснув, не роздягаючись, щоб не зім’яти охайну мамину постіль. Вкрився вовняною ковдрою зі стільця — і відключився. Сам здивувався, наскільки солодким був сон. Прокинувся рівно о 7-й ранку — як завжди за звичкою. Вийшов до машини, взяв сумку. Берези вразили свіжою зеленню: стояли шеренгою за парканом, неначе дівчата весняного балу. Сонце гріло їх гілки, зігріваючи всю землю. Слава постояв на сходах, вдихнув свіже повітря і всміхнувся: як же добре було рости не в кам’яних джунглях! Потягнувся, заніс сумку в хату і потягнув до маминого шафи. Один по одному він витягав мамині речі й бережно розкладав по полицях, розвішував на вішалки, як вона любила. Її туфлі й чоботи поставив донизу. Відступив, оцінюючи, чи все виглядає акуратно. Перед очима — мама в її улюблених сукнях, усміхається лагідною материнською усмішкою, без слів каже: «Люблю». Слава провів рукою по вішалках з блузками й сукнями, потім обійняв увесь той одяг, вдихнув знайомий запах… І ще якусь мить стояв нерухомо. Що з усім цим робити далі, він не знав. Нарешті згадав про теперішнє й дістав телефон. — Доброго ранку, Степане Артемовичу. Я сьогодні не зможу бути на роботі — сімейне. Справитеся без мене? Дякую. І дружині: «Пробач, що зірвався, повернуся ввечері. Цілую». Вздовж садової стежки цвіли нарциси, тюльпани і конвалії. Зібрав по жменьці — трьом на цвинтарі треба букет… Заходячи у магазин за молоком і булочкою, пригадав, що мама завжди тут купувала сир у тітки Іри. — О, Славко! Що ж ти знову тут? — здивувалася продавчиня. — Та… До мами приїхав, — знітившись, відвів очі. — Розумію. А не хочеш бринзи спробувати? Свіжа, як мама твоя любила. Слава подивився на неї. Здається, не знущається, просто щира людина. — Ну, давайте… А ви як, тітко Іро? — Ой… — махнула рукою. — Синочок мій зовсім спився. Поснідав просто на кладовищі, біля могил батька, мами й брата. Поклав кожному букетик квітів, шматок шоколадки, а мамі ще й бринзи. Вони мовчки усміхались із фотографій на хрестах. Слава подумки розмовляв із ними. Пригадав пустощі з братом… Згадав рибалку з татом на світанку. Як мама, бувало, кричить через усе село: «Сла-а-а-аво! Іди їсти!». Як же тоді соромно було перед друзями. А от зараз якби покликала… Погладив рукою тимчасовий хрест на могилі мами — чорний пагорб землі ще не просів. «Мамо, прости… Я не вберіг. Ми ж, здавалось, дорослі й незалежні, а без тебе — пусто. Так хочеться сказати “дякую”… Ви були найкращі. Як ви все встигали? А ми з Олею — егоїсти. Я, моє, мені… Дякую вам за все. І тобі, Васько, братику — дякую». Пора повертатися. Слава йшов польовою стежкою, жуючи молоді стебла трави. На першій же вулиці натрапив на Сергія — сина тітки Іри. Той вже добряче був під мухою. — О, Славко! Знову тут? — нерозбірливо проказав Сергій. — Та… Своїх відвідати. А ти — все п’єш? — Аякже! Свято ж! — І яке ж? Сергій витяг із кишені відривний календар, глянув. — Сьогодні Міжнародний день черепахи! Ось! — придумав гордо. — Угу, — скривився Слава. — Ти, Сергію, маму бережи. Вона у тебе золота людина. Не вічна вона. Запам’ятай це. І пішов далі, залишивши приятеля розгубленим. Той лише пробурмотів услід: — Ну… гаразд… Тримайся, Славо. — І ти, бувай, — кивнув Слава, не обертаючись.