Нещодавно я прийшла в гості до невістки й сина, а в їхньому домі замість неї прибирала якась жінка — не втрималася й вигнала чужу, адже це наш із чоловіком будинок, який ми купили й ремонтували, а тепер ще й матеріально підтримуємо дітей. Як моя невістка може дозволити собі хатню робітницю, якщо сама ніде не працює, а син заробляє небагато? Виявилося, вона стала блогеркою у декреті та сама заробляє гроші! Але я не хочу, щоб чужа людина прибирала в моєму домі й витрачала наші гроші — чому молоді зараз таке дозволяють і чи я права, вимагаючи робити все самій?

«Скандал у новосіллі: як моя родина образилася, бо я не впустила шістьох родичів на ніч у свою нову квартиру — і чому я не пожалкувала про своє рішення»

00

У маєтку пахло французькими парфумами та байдужістю. Маленька Ліза пам’ятала лише єдині теплі руки — руки домогосподарки Нюри. Але одного дня з сейфу зникли гроші, і ті руки зникли з її життя назавжди. Минуло двадцять років. Тепер Ліза сама стоїть на чужому порозі — з дитиною на руках і правдою, яка душить у горлі… *** Тісто пахло домом. Не тим, де мармурові сходи та кришталева люстра в три яруси, де Ліза росла дитиною. А справжнім — тим, який вона вигадувала собі, сидячи на табуретці у великій кухні й дивлячись, як Нюра руками, червоними від роботи, місить м’який клубок. — А чому тісто живе, — питала п’ятирічна Ліза. — Бо дихає, — відповідала Нюра, не відриваючись. — Он як пузириться? Радіє, що скоро в піч піде. Дивне, еге ж? Радіти вогню. Тоді Ліза не розуміла. Тепер — розуміла. Вона стояла обабіч розбитої сільської дороги, притискала до себе чотирирічного Митрика. Автобус поїхав, виплюнувши їх у сірих лютневих сутінках, і довкола залишалася лише тиша — та селянська, особлива, в котрій чути, як хрумтить сніг під чужими ногами через три двори. … (збережено стиль оригіналу і головні образи) *** Ось і дім — не стіни, не мармур, не люстри. Просто теплі руки. Просто запах тіста. Просто така — проста, звичайна, неголосна — любов, за яку не платять, яку не купують, яка просто є. Поки б’ється бодай одне живе серце. *** ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ОДИНОКИХ ФРАНЦУЗЬКИХ АРОМАТІВ. Лише руки простої Нюри — єдине тепло в холодному маєтку маленької Лізи. Але зникнення грошей із сейфу відібрало у дівчинки все, що було справжнім. Двадцять років потому Ліза повертається — з сином на руках і болючою правдою, котра не дає дихати. Запах тіста, тиша сільської ночі, зламані долі, чужі багаті будинки та омріяна простота. Це історія про повернення додому, до любові, яка пробачає і чекає, навіть якщо минула ціла вічність.

00

Пенсіонерка розповіла, що востаннє бачила сина понад шість років тому – Скажіть, з якого часу ваш син з вами не спілкується? – запитала я свою сусідку… І в цю мить у мене в грудях заболіло серце. – Це було шість років тому, коли я бачила його востаннє. Після того, як він із дружиною переїхав, на початку іноді телефонував, а потім зовсім перестав виходити на зв’язок. Одного разу я купила торт на його день народження, приїхала в гості і… На цьому вона опустила очі й розплакалася. – А далі що було? – Двері відчинила невістка й сказала, що я у їхній квартирі небажаний гість. Син нічого їй не сказав, тільки подивився на мене так, ніби я в чомусь винна, і відвернувся. Це був наш останній раз, коли я його бачила. – Він після цього жодного разу не дзвонив вам? – я не могла повірити в почуте. – Я зателефонувала йому тільки тоді, коли вирішила продати трикімнатну квартиру й купити меншу, і, звісно, дала йому трохи грошей. Він приїхав, підписав документи, взяв гроші – і більше не з’являвся. – Ви дуже самотні, чи вже звикли до самотності? – спитала я літню жінку. – Я не скаржусь! Ще зовсім молодою мене залишили з сином, бо чоловік пішов до іншої. Я одна сина підняла. Він ріс у любові й турботі. Потім сказав мені, що хоче зняти окрему квартиру. Я тоді дуже зраділа – подумала, виріс, став самостійний. Але все було через його дівчину. Вона наполягла, щоб вони жили окремо, щоб ніхто не заважав їхньому щастю. Потім вона завагітніла. – Ви так просто про це розповідаєте? Вам не боляче від того, що син залишив вас у такому віці? – здивувалася я. – Я вже звикла. Мені добре в новій квартирі. У мене є гроші на все необхідне. Щоранку я встаю, заварюю чай і виходжу на балкон, дивитись на місто, що прокидається. У молодості я могла лише мріяти виспатись – працювала на двох роботах. Я мріяла постаріти у колі близьких, та, мабуть, мені судилося бути самотньою. – А чому б не завести котика чи собаку? Разом веселіше. – Знаєш, дитино, навіть кішки іноді йдуть від своїх господарів, а собаку я не заведу – не знаю, чи прокинуся завтра. Не хочу брати на себе відповідальність за того, кого не зможу захистити. Дурних вчинків у житті вже було достатньо… Жінка мужньо трималася, а потім не витримала й заплакала… Діти, не залишайте своїх батьків ніколи! Ви – частина їхнього серця, і коли вони підуть, частинка вас теж зникне!

00

«Будь ласка… не залишай мене знову самого. Не цієї ночі.» Такі були останні слова 68-річного відставного майора Віктора Галича, перш ніж він знепритомнів і впав на дерев’яну підлогу своєї вітальні. Єдиний, хто почув ці слова — той, хто розділив з ним кожен день за останні дев’ять років, — його старенький, вірний пес, службовий вівчар Бурий. Віктор не був схильний до емоцій. Навіть після виходу на пенсію, навіть після втрати дружини, свої болі він ховав глибоко всередині. Сусіди знали його як мовчазного вдівця, що щовечора повільно прогулюється з сивим німецьким вівчарем. Вони ступали у тому ж ритмі, ніби сама доля зв’язала їх невидимими нитками — двоє втомлених воїнів, яким не потрібно нічого, окрім товариства один одного. Та все змінилося тієї холодної вечора. Бурий дрімав біля батареї, коли почув глухий удар — тіло Віктора впало на підлогу. Старий пес підняв голову: в мить відчув страх господаря, почув дивні, переривчасті вдихи. Перемагаючи біль у суглобах, він поповз до свого друга. Дихання Віктора було неглибоким, пальці здриґалися, ніби намагалися щось вхопити, голос тріщав від страху. Слів він не розумів — та почуття були знайомі: біль, прощання, тривога. Бурий голосно загавкав — один раз, ще раз. Несамовито. Він шкребся у вхідні двері, дряпаючи кров’ю дерево. Голос його лунав на весь двір: тривожний, ритмічний, відчайдушний. Саме тоді у двір вибігла Оленка, молода сусідка, яка частенько приносила Віктору домашні пиріжки. Вона миттєво відчула: це було не звичайне гавкання, а справжній крик про допомогу. Оленка вибігла на ґанок, смикнула дверну ручку. Замкнено. Придивившись у вікно, вона побачила Віктора на підлозі, нерухомого. — Вікторе! — закричала, захлинаючись від страху. Пальці шарили під килимком у пошуках запасного ключа, який Віктор заховав «на всяк випадок, якщо доля захоче здивувати». Ключ двічі вислизав із рук, перш ніж замок піддався. Оленка влетіла до кімнати, і в ту ж мить очі Віктора закотилися. Бурий застогнав і приліг до господаря, вилизуючи йому обличчя, тихий жалібний скавчання розривало серце. — 103! Будь ласка, мій сусід — він ледве дихає! — здригаючись, набрала вона «швидку». Хвилинами потому у маленьку вітальню влетіли двоє фельдшерів із апаратурою. Бурий, зазвичай спокійний, став між лікарями і Віктором — спина напружена, очі повні відданості. — Відведіть собаку! — крикнув медик. Оленка спробувала м’яко відтягнути пса, та Бурий уперся, навіть тремтячи від артриту, продовжував стояти біля ніг Віктора. Старший фельдшер — Колесник — помітив сиву морду, шрами, жетон на старому нашийнику. — Це не просто пес, — прошепотів він напарникові. — Це його бойовий напарник. Він виконує обов’язок. Колесник обережно присів біля хворого, уникаючи погляду пса. — Ми прийшли допомогти твоєму другові, хлопче. Дозволь нам робити свою справу. У погляді Бурого щось змінилося. З останніх сил він поступився, але залишився торкатися лапою до ніг Віктора. Коли його поклали на ноші, серце шалено закалатало, рука безсиллям звисла з краю. Бурий завив так тужно, аж усі завмерли. Коли виносили Віктора, пес намагався залізти до швидкої, та задні лапи відмовили, й він поповз за ними, кігті гучно шкребли бетон. — Пса взяти не можна, — буркнув водій. — Інструкція забороняє. Тоді напівпритомний Віктор промовив крізь сон: — Бурий… Колесник стиснув щелепу. Подивився на старика, на собаку. Потім хрипко сказав: — До біса інструкцію. Заносьте його. Разом вони підняли важкого вівчаря і посадили біля господаря. Легка вага лапи на Вікторових грудях — і монітор серця стабілізувався. В усіх з’явилася надія. Через чотири години. Палата наповнена рівномірним біпанням апаратури. Віктор прокинувся — спантеличений, розгублений. — Ви вже в безпеці, пане Галичу, — прошепотіла медсестра. — Ви нас налякали. — А… де мій пес? — хрипко спитав він. Вона зібралася відповісти щось стандартне — «тварини — заборонено», але замовкла. Відсунула штору. На ковдрі в кутку лежав Бурий. Спав, втомлено втягуючи повітря. Колесник залишився з ним, бо помітив: щоразу, як Бурого виносили з палати, показники Віктора падали. Після цієї історії лікар дозволив виняток — «з гуманних міркувань». — Бурий… — прошепотів Віктор. Старий пес підвів голову, побачивши господаря при тямі, і кульгаючи, підійшов до ліжка, поклавши морду на руку чоловіка. Віктор стиснув знайому шерсть і вперше за багато років розплакався. — Я боявся, що залишаю тебе… що це — кінець, — прошепотів він крізь сльози. Бурий ніжно лизнув господаря у щоку, хвіст слабко виляючи по ковдрі. Медсестра хитнула головою, витираючи сльози: — Він не просто врятував вам життя. Я думаю — ви врятували його теж. Тієї ночі Віктор не був сам у темряві. Його рука звисала з ліжка, стискаючи велику шерстяну лапу — два давніх товариші, котрі пообіцяли один одному: відтепер — жоден ніколи не залишиться самотнім. Хай ця історія знайде серця, які справді її потребують. 💖

06

«Ми вам будинок продали. Маємо право ще тиждень пожити», — казали колишні власники. У 1975 році ми переїхали з села до міста: купили будинок на околиці й отримали несподіванку… У селі тоді всі допомагали одне одному, такими були й мої батьки. Тож вони погодилися, коли попередні господарі попросили дозволу пожити у вже нашому будинку кілька тижнів, поки вирішують свої справи. У цих людей був величезний і злий пес. Ми не хотіли його брати — він нас не слухався. Я того пса памʼятаю й досі. Минає тиждень, другий, третій — а попередні власники й не думають виїжджати: досі живуть у нашому будинку, сплять до вечері, майже нікуди не ходять, продовжують вести себе як справжні хазяї, особливо стара мати господаря. Батьки не раз нагадували про домовленість, але виїзд усе переносився. Пса випускали у двір і не слідкували за ним: він не просто бігав по нашому городу, а й лякав нас — страшно було вийти на подвір’я. Собака кидався на всіх. Батьки просили кілька разів не випускати його, але варто було батькові піти на роботу, а брату й сестрі — в школу, як пес знову був у дворі. І саме пес допоміг татові позбутися цих безсовісних людей. Сестра повернулася зі школи, відчинила ворота — не помітила собаку. Чорний телепень збив її з ніг, і дивом усе обійшлося лише пошкодженим одягом. Пса спіймали й привʼязали, а мою маленьку сестру звинуватили в тому, що вона надто рано повернулася. І тоді все почалося! Тато повернувся з роботи, не знімаючи пальта, витяг надвір стару господиню просто в халаті. Слідом — її донька й зять. Уся поклажа нахабних квартирантів полетіла через паркан у багнюку та калюжі. Вони спробували нацькувати пса на тата, але той, усе побачивши, піджав хвоста й сховався в будці. Він іти не хотів нікуди. За годину речі цих людей були за парканом, ворота замкнуті, а собака залишилася разом із господарями на вулиці.

02

Родичі чоловіка вирішили оселитися на нашій дачі на зимові канікули, але ключі я їм не дала – Лєн, слухай, ми подумали: чого вашій дачі простоювати? Ми з дітьми на Новий рік поїдемо – свіже повітря, гірка, банька, – оголосила мені Світлана, сестра Віктора. Ти ж усе одно на роботі, а Віті, каже, відпочинок потрібен. Давай ключі, ми завтра зранку приїдемо. Почувши це, я ледь не впустила щойно вимиту тарілку. Уже давно в нашій родині всі обговорювали нахабство родичів чоловіка, але такого не чекала. На мій спокійний аргумент, що ми самі туди збираємось, Світлана тільки відмахнулася: “Ну не приїдете – не заважаємо, а якщо приїдете, нам не страшно, в нас компанія своя – шашлики, музика, не те, що у вас з книжками нудно!” Я згадала травневі “шашлики” їхньої родини: зламану яблуню, прожжений килим, займутий посудомийку з залишками їжі, розбиті вазони та зіпсовані стіни бані. І твердо сказала: “Свєта, ні. Ключі не дам. Там все не так просто і не для вечірок”. Відповідь була очікуваною: “Ми, бач, тобі чужі?! Я зараз мамі подзвоню – дізнаєшся, як рідню треба приймати!” Я знала – це тільки початок війни: далі прийде “важка артилерія” – Ніна Петрівна, свекруха. Віктор, як завжди, вийшов з кухні розгублений: “Лєна, ну це ж сім’я… образяться…”. Я тільки одразу нагадала йому про попередній їх “відпочинок”, і він змовк. Наступного ранку – очікувано – на порозі стояла свекруха: “Чай став, і валер’янку мені! Що, рідних пустити шкода? У дітей ремонт, а у вас палац пустує – дай ключі!”. Я спокійно пояснила: “У Світлани ремонт триває п’ятий рік, але мій дім – не готель. Я досі не можу відмити запах цигарок після їхнього візиту, а твоєму синові байдуже…” Але “перемови” не вдались — і зранку на нашій дачі з’явився цілий “десант”: Гена з друзями, Світлана, діти, собака й Ніна Петрівна. “Відчиняйте, господарі, гості приїхали!”, – балаган біля воріт, діти кричать, собака паскудить біля моїх туй, “В нас тут вечірка!” Я стою з ключами. “Світлана, вибач, але сьогодні – наш Новий рік, ми гостей не чекаємо”. Родичі в шоці, Ніна Петрівна проклинає, Гена погрожує, діти кидаються сніжками. А я дивлюсь у вічі чоловікові: “Або ми, або вони?”. І вперше за багато років він обирає не маму, а наш дім, нашу сім’ю. Рідня розвертається й залишає після себе тільки жовту пляму на снігу і повідомлення “І без вас гуляється! Завидуй!”. А я п’ю чай у своєму домі, дивлюсь у вікно на ялинку й розумію: іноді треба бути “поганою” для інших, щоби залишитись хорошою для себе – і захистити свою родину. Ключі від дачі тепер у моєму сейфі. Бо мій дім – мої правила.

010