«Ти просто не можеш знайти до нього підхід» — Я цього робити не буду! І не командуй тут! Ти мені ніхто! Данило жбурнув тарілку у мийку так, що бризки розлетілися по всій стільниці. Анна на мить затримала подих. П’ятнадцятирічний хлопець дивився на неї з такою люттю, наче вона особисто зруйнувала йому життя. — Я лише попросила допомогти з посудом, — Анна намагалася говорити спокійно. — Це звичайне прохання. — Моя мама ніколи не змушувала мене мити посуд! Я не дівчинка! І взагалі, хто ти така, щоб мені наказувати? Данило розвернувся і вийшов із кухні. За секунду з його кімнати загриміла музика. Анна сперлася об холодильник і заплющила очі. Рік тому все здавалося зовсім іншим… Максим з’явився у її житті випадково. Він працював інженером у сусідньому відділі великої будівельної компанії в Києві. Вони постійно перетиналися на нарадах. Спочатку — кава на обідній перерві, потім вечері після роботи, довгі розмови телефоном майже до півночі. — У мене є син, — зізнався Максим на третьому побаченні, крутячись серветку в руках. — Данилу п’ятнадцять. Ми з його мамою розлучилися два роки тому, йому… йому важко. — Я розумію, — Анна накрила його долоню своєю. — Діти завжди важко переживають розлучення батьків. Це нормально. — Ти й справді готова прийняти нас обох? У той момент Анна щиро вірила, що готова. Їй було тридцять два, за плечима — невдалий перший шлюб без дітей, і вона мріяла про справжню родину. Максим здавався саме тим чоловіком, із яким можна збудувати щось міцне. Через пів року він зробив пропозицію — ніяково, трохи соромлячись, поклавши каблучку у коробку з її улюбленими тістечками з “Львівської майстерні шоколаду”. Анна розсміялася й одразу сказала «так». Весілля було скромне: батьки з обох сторін, кілька близьких друзів, невеликий ресторан у центрі Києва. Данило просидів весь вечір у телефоні, жодного разу не підвівши очей на молодят. — Він звикне, — прошепотів Максим, помітивши розгубленість Анни. — Дай йому час. Анна переїхала в простору “трійку” Максима у Святошинському районі наступного дня після весілля. Квартира була гарна — світла, з великою кухнею і балконом з видом на затишний двір. Але вже з перших хвилин Анна відчула себе гостею у чужому домі… Данило дивився на неї як на меблі — повз, крізь, не помічаючи. Коли Анна заходила до кімнати, він демонстративно одягав навушники. Коли питала щось — відповідав коротко, дивлячись у бік. Перші два тижні Анна списувала це на адаптацію: хлопчику потрібен час, йому важко прийняти, що у тата нова дружина. Все налагодиться. Не налагодилось. — Данило, будь ласка, не їж у кімнаті. Потім з’являться таргани. — Мені тато дозволяв. — Данило, ти зробив домашнє завдання? — Не твоя справа. — Данило, прибери за собою, будь ласка. — Сама прибирай. Тобі ж немає чим зайнятися. Анна пробувала говорити з Максимом. Обережно, добираючи слова — щоб не здаватися злою мачухою з казки. — Мені здається, треба встановити якісь основні правила, — сказала вона ввечері, коли Данило вже був у себе. — Не їсти в кімнаті, прибирати за собою, робити уроки до певного часу… — Аню, йому і так важко, — Максим потер перенісся. — Розлучення, нова людина у домі… Давай не тиснути. — Я не тисну. Я просто хочу порядку в домі. — Він ще дитина. — Йому п’ятнадцять, Максим. У цьому віці вже можна навчитися мити за собою чашку. Та Максим лише зітхнув і вмикнув телевізор, даючи зрозуміти: розмова закінчена. Ситуація погіршувалась щодня. Коли Анна попросила Данила винести сміття, той поглянув на неї з відвертим презирством. — Ти мені не мама. І ніколи нею не станеш. Не маєш права наказувати. — Я не наказую. Я прошу допомогти по дому, де ми всі живемо. — Це не твій дім. Це дім мого тата. І мій. Анна знову пішла до чоловіка. Той слухав, кивав, обіцяв поговорити з сином. Але розмови ні до чого не приводили — або їх взагалі не було, Анна вже й не могла зрозуміти. Данило почав приходити додому за північ. Без попереджень, без дзвінків. Анна не спала, прислухаючись до кожного шороху в під’їзді. Максим хропів поруч, цілком спокійно. — Скажи йому бодай писати, де він і коли буде, — просила Анна вранці. — Мало що може трапитися. — Він уже дорослий, Аню. Його не можна контролювати. — Йому п’ятнадцять! — Я в його віці теж гуляв допізна. — Але ти хоча б можеш з ним поговорити? Пояснити, що ми хвилюємось? Максим знизав плечима і пішов на роботу… Кожна спроба встановити хоч якісь межі перетворювалася на скандал. Данило кричав, грюкав дверима, звинувачував Анну у тому, що вона руйнує їхню родину. І кожного разу Максим ставав на сторону сина. — Йому важко після розлучення, — повторював він як мантру. — Ти маєш розуміти. — А мені не важко? — вже не витримала Анна. — Я живу в домі, де мене відкрито зневажають, а мій чоловік робить вигляд, що все нормально! — Ти перебільшуєш. — Перебільшую?! Твій син сказав мені, що я тут ніхто і звуть мене ніяк. Дослівно. — Він підліток. Всі вони такі. Анна зателефонувала мамі, яка завжди вміла знайти потрібні слова. — Доню, — голос матері був тривожний. — Ти ж нещасна. Я чую це в кожному твоєму слові. — Мамо, я не знаю, що робити. Максим відмовляється визнавати проблему. — Тому що для нього проблеми немає. Його все влаштовує. А страждаєш лише ти. Світлана Петрівна помовчала, а потім додала тихо: — Ти заслуговуєш на краще, Аню. Подумай про це. Данило, відчувши повну безкарність, розперезався остаточно. Музика гриміла вночі до третьої. Брудний посуд з’являвся у найнеочікуваніших місцях — на журнальному столику, на підвіконні в спальні, навіть у ванній. Шкарпетки валялися в коридорі, підручники — на кухонному столі. Анна прибирала, бо не могла жити у бруді. Прибирала й плакала від безсилля. У якийсь момент Данило перестав навіть вітатися з нею. Анна існувала для нього лише тоді, коли треба було форсити чи нагрубити. — Ти не можеш знайти підхід до дитини, — якось сказав Максим. — Може, проблема в тобі? — Підхід? — Анна гірко всміхнулася. — Я намагаюся вже пів року. А він при тобі називає мене «це». — Ти драматизуєш. Остання спроба налагодити стосунки коштувала Анні цілого дня. Вона знайшла в інтернеті рецепт улюбленої страви Данила — курка в медовому соусі з картоплею по-українськи. Купила найкращі продукти, провела біля плити чотири години. — Даниле, вечеряти! — покликала вона, сервірувавши стіл. Підліток вийшов з кімнати, поглянув на тарілку — і зморщився. — Я це їсти не буду. — Чому? — Бо це готувала ти. Він розвернувся й пішов. За хвилину гримнула вхідна двері — Данило подався до друзів. Максим повернувся з роботи, побачив остиглу вечерю і засмучену дружину. — Що сталось? Анна розповіла. Максим зітхнув. — Ну, Аню… Не ображайся на дитину. Він не зі зла. — Не зі зла?! — Анна вже не могла стриматися. — Він щодня мене принижує! Навмисне! — Ти занадто гостро реагуєш. Тиждень потому Данило привів додому компанію друзів — п’ять хлопців з класу. На кухні знайшлись залишки їжі, розкидані по всіх поверхнях. — Негайно розходитись! — Анна зайшла у вітальню, де розвалилися хлопці. — Вже одинадцята вечора! Данило навіть не повернув голову. — Це мій дім. Я роблю, що хочу. — Це наш спільний дім. І тут є правила. — Які ще правила? — один з друзів Данила захихотів. — Даню, хто це взагалі? — Та так, ніхто. Не звертай уваги. Анна повернулась у спальню і набрала номер Максима. Той приїхав за годину, коли компанія вже розійшлась. Подивився на безлад, на виснажену дружину. — Аню, ну що ти істериш? Хлопці просто трохи посиділи. — Трохи?! — Ти перебільшуєш. І взагалі, — Максим насупився, — мені здається, ти хочеш налаштувати мене проти сина. Анна дивилася на чоловіка і не впізнавала його. — Максиме, нам треба серйозно поговорити, — сказала вона наступного дня. — Про нас. Про наше майбутнє. Чоловік напружився, але сів навпроти. — Я більше так не можу, — Анна говорила повільно, добираючи кожне слово. — Пів року я терплю зневагу. Від Данила — хамство. Від тебе — повну байдужість до моїх почуттів. — Аню, я… — Дай мені договорити. Я старалась. Чесно хотіла стати частиною цієї родини. Але її немає. Є ти, твій син і я — чужа жінка, яку терплять, бо вона готує і прибирає. — Ти несправедлива. — Несправедлива? Коли твій син востаннє сказав мені хоч одне добре слово? Коли ти востаннє став на мій бік? Максим мовчав. — Я тебе люблю, — нарешті тихо сказав він. — Але Данило — мій син. Він для мене понад усе. — Понад мене? — Понад усі стосунки. Анна кивнула. В грудях було порожньо і холодно. — Дякую за чесність. Чаша терпіння переповнилася за два дні. Анна знайшла свою улюблену блузку — подарунок мами на день народження — порізаною на лахміття. Блузка лежала на подушці і сумнівів, хто це зробив, не залишалось. — Даниле! — Анна вийшла до нього з клаптиками тканини в руках. — Це що?! Підліток знизав плечима, не відриваючись від телефону. — Поняття не маю. — Це моя річ! — І що? — Максиме! — Анна зателефонувала чоловікові. — Приїдь. Терміново. Максим приїхав, подивився на блузку, на сина, на дружину. — Даню, ти це зробив? — Ні. — От бачиш? — Максим розвів руками. — Каже, що не робив. — А хто тоді?! Кішка?! У нас немає кішки! — Може, ти випадково… — Максиме! Анна дивилась на чоловіка й розуміла: говорити марно. Він ніколи не зміниться. Ніколи не стане на її бік. Для нього є лише одна людина — його син. А вона… вона лише зручна функція в цьому домі. — Данилу важко без мами, — вже в сотий раз повторив Максим. — Ти мусиш розуміти. — Я розумію, — дуже спокійно сказала Анна. — Я все розумію. Ввечері вона дістала валізу. — Ти що робиш? — Максим застиг у дверях спальні. — Збираю речі. Я йду. — Аню, почекай! Давай поговоримо! — Ми говоримо пів року. Нічого не змінюється, — Анна акуратно складала сукні у валізу. — Я теж маю право на щастя, Максиме. — Я змінюсь! Поговорю з Данилом! — Пізно. Вона глянула на чоловіка — гарного, дорослого чоловіка, який так і не навчився бути чоловіком. Тільки батьком. Причому таким, який псує дитину своєю сліпою любов’ю. — Подам на розлучення наступного тижня, — сказала Анна, застібаючи блискавку на валізі. — Аню! — Прощавай, Максиме. Вона вийшла з квартири, не озираючись. У коридорі мелькнуло обличчя Данила — вперше за весь час у його очах було щось інше, ніж зневага. Розгубленість? Страх? Анні вже було байдуже. Орендована квартира виявилася маленькою, але затишною — однокімнатна на Позняках з вікнами у тихий двір. Анна розклала речі, заварила чай і сіла на підвіконня. Вперше за пів року їй було спокійно. …Розлучення оформили за два місяці. Максим кілька разів телефонував, просив дати ще один шанс. Анна відповідала ввічливо, але твердо: ні. Вона не зламалася. Не озлобилася. Просто зрозуміла, що щастя — це не терпіння і нескінченні жертви. Щастя — це коли тебе поважають і цінують. І колись вона обов’язково його знайде. Тільки не з цим чоловіком.