Минуло вже два тижні, відколи я бував у своєму садовому будиночку, а сусіди встигли поставити парник прямо на моїй ділянці й посадили огірки з помідорами.
Я маю невеликий клаптик землі у передмісті Львова. Рослин я там не вирощую просто відпочиваю у вільний час. Я не хочу витрачати сили на город, мені достатньо відновити сили після роботи. Поставив там мангал, альтанку, щоб сидіти з друзями чи ховатися від дощу. Думаю собі ще найближчим часом встановити паркан довкола ділянки.
Ото приїхав я якось туди, щоб підсмажити ковбаски й відірватися від міської метушні. Сусіди звичайні люди, неконфліктні і не надто балакучі. Але одна сусідка Ганна Гаврилівна трохи мені дошкуляла. Вона постійно цікавилася, як це я можу не садити жодної рослини. На її ділянці, що навпроти через дорогу, суцільні грядки: усе всіяно паростками й квітами, до яких вона промовляє, як до рідних дітей.
Між нашими ділянками поки не було паркану, то вона могла вільно заходити до мене, ще й зовсім не відчуваючи ніяковості. Відверто кажучи, це мені не подобалося. Бувало, приїду, а вона вже походжає по моїй території, щось розглядає.
Я якось підійшов і питаю:
Ганно Гаврилівно, ви щось загубили?
Та ні, відповіла вона. Дивлюся, де тут можна було б цибульку посадити. Ти марнуєш місце, нічого не росте, а я могла б щось посіяти. То ж не заважатиме тобі?
Я спершу навіть не знав, що сказати не хотів її образити, мовчки подумав і погодився:
Ну, можете одну грядку засіяти.
Та згодом я пожалкував, що так дозволив. Вона цілий день товклася на тій грядці й не давала відпочити її присутність дратувала.
А тут якраз мав їхати у відпустку подався на кілька днів у Затоку. Приїхав, і на перших же вихідних рушив до свого саду. І уявіть мій подив: по ділянці стоїть парник, ще й з новими грядками огірків та помідорів.
Я відразу зрозумів, чия це справа, й навіть питати нікого не треба було. Злість мене взяла, і вирішив діяти. Зателефонував куму, ми того ж вечора купили сітку-рабицю й обнесли усю ділянку парканом. Тепер сусідка вже не пройде на мій город, щоб хазяйнувати на чужій землі.
Вже на наступні вихідні вона приходить до паркану й ображено каже:
Для чого це ви огородилися? Я ж тепер не можу до своїх саджанців дістатися. Ти їх сам доглядати зібрався?
Це вже було занадто. Увечері я розібрав парник й перекинув матеріали через паркан до її городу. Відтоді Ганна Гаврилівна навіть не вітається зі мною.





