Це не твоя донька, ти що зовсім сліпий? – Як моя свекруха влаштувала справжню війну через зовнішність онуки та вимагала ДНК-тест, доки життя саме не поставило все на свої місця

Без категорії

Автор Гриценко ІванЧас читання 5 хв.Опубліковано 06.02.2026

Та це ж точно не твоя дочка, ти що, зовсім сліпий?

Я зустрічалася зі своїм майбутнім чоловіком трохи менше року. Коли познайомилася з його мамою, то навіть не уявляла, що її ставлення до мене та нашої донечки, яка народилася невдовзі після весілля, буде таким підозрілим і недобрим. Ситуація ускладнювалася тим, що наша маленька Варвара народилася типова білявка з синіми, як васильки, очима, а мій Сергій, як і його молодший брат Володимир, мав темну шкіру і кучеряве волосся, нагадував трохи справжнього гуцула.

Коли я лежала в пологовому, мені зателефонувала свекруха, привітала й сказала, що хоче побачити онучку. От ми й зустрілися. Я побачила, як її обличчя в одну мить стало кам’яним, і вона просто в коридорі пологового запитала:
То що, обміняли дитину?

Навколо всі аж заніміли, а свекруха позирала на мене, чекаючи відповіді. Я, вся розгублена, ледь прошепотіла, що таке неможливо я практично не відходила від донечки ні на хвилину.

Другий її коментар світився прямо в очах, але вголос вона загальмувала. А вдома, коли ми з Сергієм сиділи біля донечки, вона таки видала:
Це не твоя дочка, ти ж дивися уважно, зовсім нічого спільного, може варто задуматися: з ким ти її зробила?

Мій Сергій аж остовпів, а мама тільки далі своє:
Ну глянь, очі не твої, волосся не твоє, навіть на маму не схожа, може, це не твоя дитина? Я впевнена, тут замішаний хтось інший!

Тут Сергій таки за мене заступився підняв маму, вивів з квартири, і попросив більше таке не говорити. А я образилася страшенно ми так чекали на цю мить, така нелегка була вагітність, а тут замість радості такі підозри… Памятаю, коли тільки народила, лікар жартома сказав:
Ось це співачка виросте, голос має гучний, легені золото!

Я ледь усміхнулася, а мою донечку вже поклали поряд і повезли нас до іншої палати. Всі ті дні до виписки я уявляла собі затишні свята разом, думала про маленькі сімейні традиції, і раптом…

Коли свекруха вийшла, Сергій мене заспокоював як міг, але осад у душі залишився. Його мама, здається, зовсім з розуму зїхала почала мало не щодня названювати Сергію, відвідувала рідко, але кожен прихід супроводжувався дошкульними і дошкульнішими словами: і на мою адресу, і дитині перепадало.

Ніколи вона не взяла Варвару на руки, постійно шукала момент поговорити з Сергієм сам на сам, випросити тест ДНК, і говорила так, що все чулося й у кутку інший кімнати. Сергій їй пояснював чоловічим словом: мовляв, довіряю дружині, це моя дочка, беззаперечно! Але мама хоч смійся, хоч ридай:
То чого не перевірити? Подивимося, а там вже буде видно!

За чергового такого лекція я не витримала. Зайшла на кухню, кажу:
Та скільки ж можна те саме? Давайте вже зробимо тест: замовимо файну рамочку, мама повісить над ліжком і буде кожен вечір любуватися, хто ж тато насправді!

Очі у свекрухи просто спалахнули, а я тонко посміхнулась іронії у голосі було більше, ніж меду. Проте тест вирішили зробити. Сергій, якщо чесно, навіть читати результат не захотів усе й так знав, а свекруха після ознайомлення із заключенням повернула мені папірець мовчки. Я не втрималася і прошепотіла:
Ну, яку раму хочеш світлу чи темну замовити?

Тут свекруха розсердилася:
Та з мене сміється! Напевно, якийсь знайомий тобі тест підробив… Он у мого молодшого сина дитина схожа, аж страшно, смуглява, з його очима, а у вас що?

Одним словом, улюблений свекрухин тест нічого не змінив. Сімейні битви тривали ще кілька років. Мені аж пять років знадобилося, щоб не бути в напрузі. Знову я завагітніла, майже одночасно з дружиною Володимира. Ми з ними як родина підтримуємо, сміємося, тільки очі підіймаємо догори, коли мова про не нашу дитину заходить.

У них теж народилася дочка. Побачилися ми на виписці я піднімаю ковдру у їхньої малої і… Не витримую, сміюся: ну копія нашої Варвари! Усі повідкривали роти, а я жартую:
Ну що, Марія, ти теж встигла перебігти до мого коханця? Поділися, як воно!

Усі сміялися, підтримали жарт, а обличчя свекрухи зробилося червоне, як буряк. Вперше вона не сказала нічого. Саме після того щось у нас змінилося. Свекруха перестала говорити дурниці про батьківство, а незабаром я побачила її, як вона зі сміхом грається з нашою Варею в ляльки і стільки в тому було любові, що аж лід розтанув.

Зараз Варвара найстарша, улюблена онука, наша дівчинка, моя ягідка, як тільки вона її не називає. Подарунки, ласка, увага все для неї, ніби намагається справді надолужити ті роки, коли виламувала образу між мною та донькою. Я вже не тримаю на неї зла, хоч десь там у душі трішки й залишилося. Сподіваюся, з часом і це зникне.

Випадковостей не буває Після смерті мами минуло майже чотири роки, але Агафія досі пам’ятає гіркоту й нестерпну тугу — особливо того вечора після поховання, коли батько, почорнілий від горя, мовчки сидів у кріслі, а Агафія вже виплакала всі сльози. У просторій, добротній хаті панувала гнітюча тиша. Агафії було шістнадцять, і вона розуміла, як їм з татом важко, адже у трьох вони були щасливі. Іван обняв доньку та сказав: — Треба якось жити далі, доню, поступово звикнемо… Плинув час. Агафія закінчила курси фельдшера й нещодавно почала працювати у сільській лікарні. Жила в домі сама, бо батько понад рік тому одружився вдруге і переїхав у сусіднє село. Вона не тримала зла на тата й не осуджувала — життя є життя, й сама колись створить родину. А батько ще молодий. Агафія вийшла з автобуса у красивій сукні й туфлях — у її батька, єдиного рідного, сьогодні день народження. — Вітаю, татусю! — радісно посміхнулась Агафія, вони міцно обнялися у дворі батькового дому, і вона вручила йому подарунок. — З Днем народження! — Привіт, доню, ходи до хати, стіл накритий, — запросив Іван. — Агафіє, о, нарешті! — вигукнула Катерина, мачуха, — а то моїм дітям вже не терпиться. Батько вже рік мешкав із новою сім’єю. У Катерини була дочка Ріта, тринадцяти років — сварлива, а також син десяти років. Агафія рідко бувала в них, лише вдруге за рік, і старалася не зважати на Рітині витівки, бо її мати їх не стримувала. Після вітань і розпитувань Катерина звернулася до Агафії: — Маєш хлопця? — Є. — І що, весілля плануєте? Агафія розгубилась від прямих питань Катерини. — Побачимо,— ухилилась від відповіді. — Знаєш, — зі штучною усмішкою сказала господиня, — ми з твоїм батьком вирішили, що він більше тобі фінансово допомагати не буде. У нас велика сім’я, грошей потрібно більше. Виходь заміж — нехай чоловік тебе забезпечує. Тепер твій тато має іншу сім’ю, про нас він повинен дбати, а ти вже доросла й працюєш… — Катю, помовч, — перебив Іван, — ми про інше домовлялися, я ж пояснював… У Катерини увірвався терпець, вона почала кричати, докоряючи йому в зайвій турботі про дочку. Іван винувато мовчав, а Агафія, не витримавши, вибігла у двір. День народження був безнадійно зіпсований. За нею вибігла Ріта, сіла поруч: — Ти гарна, — сказала дівчинка. — Не сердься на маму, вона просто вагітна, нервує, — єхидно всміхнулася. — Побачиш, моя мама ще тебе “вивчить”, — засміялася Ріта й побігла у хату. Агафія пішла зі двору. Озирнулася — батько стояв на ганку та сумно дивився їй услід. За кілька днів батько з Катериною несподівано завітали до Агафії в гості. — Ой, який у тебе гарний дім, — одразу зауважила Катерина. — Ми якраз приїхали поговорити про хату. Агафія одразу зрозуміла, до чого йде, і сказала: — Я свою частину продавати не буду. Мені дорогий цей дім — тут виросла я і жила моя мама. — Яка розумна й спритна! — зі злістю прошепотіла Катерина. — Твій тато повинен дбати тепер про нову сім’ю. Продаватимемо дім, ти купиш собі менший, а якщо не вистачить — візьмеш кредит, — мовив батько, уникаючи погляду дочки. — Папо?! Що ти таке кажеш? — не вірила своїм вухам Агафія. — Твого тата тепер інша родина, — закричала Катерина, — нема більше вашого дому. Досить займати цілу хату сама! — Не смійте кричати! — сказала рішуче Агафія. — Йдіть геть. Її душу охопила обіда й розчарування. Батько, звісно, має право на нове життя, але не ціною дочки й пам’яті про маму. Згодом прийшов Артем — її коханий, поліцейський. Він усе вислухав і пообіцяв допомогти, залучити юристів, відстояти дім. Тим часом у новій сім’ї батька все було неспокійно. Катерина ставала дедалі жадібнішою, вимагала більше грошей і марила ідеєю продати оселю. Та навіть новина про вагітність не змогла притлумити його передчуття лиха. Одного разу він почув, як Катерина з кимось по телефону обговорює “проблему” Агафії й продаж дому. Того ж вечора Агафія поверталась з роботи, коли раптом біля неї зупинилась машина — здоровило заштовхав її на заднє сидіння і вони рушили геть. — Хто ви? — крізь сльози запитала Агафія. — У нашій справі випадковостей не буває… — відповів чоловік. — Підпишеш документи — і з тобою та твоїм батьком усе буде гаразд. Покупці вже є, отримаєш гроші, переїдеш. — Це протизаконно! Я не буду нічого підписувати! — закричала вона, але у відповідь отримала удар. — І поліції ми не боїмося, — хмикнув чоловік. Та тут позаду загорілися проблискові маячки: патруль зупинив машину, бо Артем встиг попередити колег, а за Агафією стежив його друг Максим. Як з’ясувалось, викрадач був коханцем Катерини, і саме від нього вона завагітніла. Їхній план — заволодіти батьківським домом через Агафію. Все стало на свої місця: Іван розлучився, повернувся додому, відновив добрі стосунки з донькою. Ввечері за столом — Іван, Агафія та Артем. Дім ожив теплом і радістю. — Не переживай, татку, ти не будеш самотній, — жартувала Агафія. — Ми з Артемом, як тільки одружимось, обов’язково будемо тебе навідувати! — Вибач, доню, за всі помилки… — зі сльозами дивився Іван на світлину покійної дружини. — Не журися, татку, все добре. Далі буде ще краще. Дякуємо за прочитання, підписку і вашу підтримку. Щастя Вам у житті!

«Мені не потрібна інша невістка, а ти роби, що хочеш!» — сказала мати синові. Марко щойно закінчив університет і вирішив, що настав час одружитися зі своєю першою шкільною любов’ю — Марічкою! Марічка була красива, але водночас щира й розумна дівчина. У той період вона писала магістерську роботу. Молоді люди домовилися, що як тільки вона захиститься — одружаться. Марко вирішив розповісти матері про весілля, але вона не мала для нього добрих новин. Мати сказала: або ти одружуєшся з Аліною, що живе по сусідству, або взагалі ні з ким. Потім запитала його: що для нього важливіше — кар’єра чи кохання? Вона мріяла бачити сина успішною людиною. Аліна була з багатої родини, а ще давно закохана в Марка. Проте він кохав лише Марічку, дівчину з бідної сім’ї. У матері Марічки була сумнівна репутація… Що скажуть люди? «Мені не потрібна інша невістка, а ти роби, як знаєш!» — відрізала мати. Марко довго вмовляв матір, але вона була невблаганна, а потім сказала, що якщо він одружиться з Марічкою — прокляне його. Марко злякався. Вони з Марічкою ще пів року зустрічались, але їхній зв’язок поступово згасав. Урешті-решт він одружився з Аліною. Дівчина його справді кохала, але вони не влаштовували весілля — Марко не хотів, щоб Марічка десь побачила його весільні фото. Він переселився до родини Аліни в величезний будинок, а її батьки допомогли піднятися кар’єрними сходами. Але щасливим Марко так і не став. Він не хотів дітей. Коли Аліна зрозуміла, що переконати його не зможе, сама подала на розлучення. Тоді Маркові було сорок, а Аліні — тридцять вісім років. Згодом вона вдруге вийшла заміж, народила донечку й стала щасливою. Марко мріяв про шлюб із Марічкою, намагався її знайти, але дарма — ніби крізь землю провалилася. А потім дізнався, що її більше нема. Знайомий розповів, що після розриву з Марком вона вийшла за першого ліпшого — і той став її катом. Він забив її до смерті. Після цього Марко оселився у старій квартирі батьків і почав пити до забуття. Щодня дивився на фото Марічки та не міг вибачити матері.

Не тих зустрічаємо, не за тих заміж виходимо: правда життя української жінки від бабиного царства до свого щастя Дорогу життєву пройти нелегко, і від долі не втекти. У кожного своя дорога, своя правда, свої випробування. Віра росла в родині, де панувало “бабине царство” — три покоління жінок під одним дахом у хаті з садом, городом, криницею і нескінченною працею. Бабуся Фаїна — старожилка села, рано овдовіла; її донька Марія — теж сама, чоловік покинув її, коли Вірі було два роки. Так і жили всі разом: міцно, по-жіночому, допомагаючи одна одній. З часом вирішили залишити важке сільське життя й податися до міста — “на щастя”. Там все починали спочатку, у скромній квартирі, з новими турботами й сподіваннями. Віра, навчена праці змалку, після 8 класу пішла на роботу — старанно мила посуд у ресторані, навчалась готувати, поступово закохувалась у міське життя, у танці, у першу юнацьку закоханість… Але доля й тут підготувала свої випробування: перший коханий Толік — не виправдав надій, побрався з іншою, залишивши Віру з розбитим серцем, але з життєвою мудрістю: не всіх, кого зустрічаємо, варто кохати, не за кожного варто йти у заміжжя. І все ж життя піднесло щастя — зустріч з Юрком, солдатом у відпустці, який не зрадив, повернувся, запропонував їй серце та долю. Віра створила гарну міцну сім’ю, виростила синів, була щасливою… Та й тут не обійшлося без випробувань: раптово помер чоловік — доля повторилася, як у матері й бабусі. Залишилась одна, але з теплими спогадами, любов’ю дітей та онуків… Від долі не втечеш — але можна жити гідно і сильно, як вчила бабуся: навіть якщо “не тих зустрічаємо, не за тих заміж виходимо”, — своє щастя можна знайти.