Рідна моя. Оповідь Марина дізналася, що виросла в прийомній родині. Вона досі не могла у це повірити. Та обговорити, як і що було, вже не було з ким – її прийомні батьки пішли з життя майже один за одним. Спершу здала здоров’ям тато, за ним і мама. Марина тоді сиділа біля маминої постелі, тримаючи її слабку, неживу руку. Мама була зовсім знеможена. Раптом Марина побачила, як мама злегка відкрила очі: — Мариночко, доню, ми з татом так і не наважилися тобі сказати. Не повернувся язик… Ми ж тебе знайшли. Так, знайшли у лісі, ти плакала, заблукала. Ми чекали, що тебе шукатимуть. До міліції повідомили. Але тебе ніхто не шукав. Може, щось трапилося, я не знаю. Та нам дозволили тебе всиновити. Дома, в комоді, де мої документи, ти знайдеш різні папери… Кореспонденція, ти почитай. Пробач, донечко, — мама закрила очі. — Та що ти, матусю, — Марина притисла мамину руку до щоки, — матусю, я люблю тебе і дуже хочу, щоб ти одужала. Але дива не сталося. За кілька днів мами не стало. Мабуть, краще б вона Марині нічого не говорила. Чоловікові й дітям Марина не розказувала про останні слова бабусі. Та й сама, ніби, забула про це, відсунувши мамине зізнання на задвірки пам’яті. Діти дуже любили бабусю і дідуся. І Марині зовсім не хотілося тривожити всіх цією непотрібною правдою. Але одного дня, ведена незрозумілим поривом, вона таки відкрила ту папку, про яку казала мама. Вирізка з газети, запити, відповіді. Марина почала читати і не могла зупинитися. Рідні, любі батьки! Вони знайшли її, Марину, півторарічну, у лісі. Їм самим було вже за сорок. Дітей не мали. І раптом — заплакана малеча тягне до них рученята. Сільський дільничний лише розводив руками — ніхто не подавав заяву про зникнення дитини. Вони всиновили Марину. Та мама продовжувала шукати її рідних. Здається, вже не для того, щоби знайти, а щоб упевнитися, що на їхню донечку ніхто не претендує. Марина закрила папку й заховала її подалі. Кому потрібна ця правда? За тиждень Марину несподівано викликали в кадри: — Ось, Марино Павлівно, вами цікавляться з попереднього місця роботи. Поруч із кадровичкою сиділа жінка віком Марини: — Доброго дня, мене звати Надія. Дуже потрібно з вами поговорити, — вона кинула погляд на кадровичку, — це стосується запитів Ільїної Любові Іванівни. Ви ж її донька? — Казали, що з попередньої роботи! — обурилася кадровичка. — Особисті справи — у вільний час! — Надіє, давайте вийдемо поговоримо, — запропонувала Марина. І вони вийшли під пильними поглядами кадровички. — Пробачте, історія дивна, та я обіцяла… — схвильовано почала Надія: — Років три тому я зустріла свою першу вчительку. В Василівці, у початковій школі, я у неї вчилась. Потім вона поїхала. Самітна, зовсім знеможена стала. Покликала мене на чай. І попросила допомогти в одній справі — нібито, донька в неї зникла багато років тому, ще маленькою. Та й листувалася вона з вашою мамою. — Пробачте, Надіє, мама померла, а я цим питанням не займаюся, — сухо відповіла Марина й відвернулася. — Пробачте, Марина, я вас розумію. Але знаєте, вона, Віра Василівна, вчителька, дуже хвора. Онкологія. Кажуть, недовго лишилося. Вона дуже хоче знайти свою дочку, яку шукає все життя. Он, навіть пасмо волосся мені дала — на експертизу. Уявляєте? Марина вже хотіла закінчити розмову, але щось її зупинило: — Ви кажете, вона серйозно хвора? Надія кивнула. Марина взяла в Надії пакуночок із пасмом волосся та домовилась зателефонувати. За тиждень вони разом поїхали в лікарню до Віри Василівни. Вони зайшли до палати, і Віра Василівна почала придивлятися до гостей: — Ой, Надю, то це ти! Дякую, мила, — вона подякувала, ніби соромлячись, і запитливо глянула на Марину. — Віро Василівно, я її знайшла. Це Марина, вона сама захотіла приїхати, — Надя подала Вірі Василівні конверт. — Що це? Я й у окулярах навряд чи розберу, — її очі беззахисно дивилися на гостей. — Це результат експертизи, — Надія дістала з конверта аркуш, — тут написано, що ваше родинне зв’язок встановлено. Марина — ваша дочка. Обличчя Віри Василівни змінилося, просвітліло. Вона не змогла стримати сліз щастя: — Рідненькі мої, дякую вам, — і простягла руки до Марини: — Рідна моя, яке це щастя. Знайшлася! Жива, гарна, наче я в молодості. Рідненька моя, дівчинка. Все життя я прокидалася вночі, здавалося, ти плачеш, кличеш… Немає мені прощення. Жива, жива… Ось тепер я спокійна. Невдовзі Надія і Марина вийшли від Віри Василівни. Вона знесиліла й задрімала. — Дякую, Марино, дякую вам, ви ж бачите, вона зовсім знесилена. Ви зробили її щасливою. Через кілька днів Віри Василівни не стало. Марина порвала всі папери з маминої папки. Вона не хотіла, аби хтось дізнався цю непотрібну правду. Та й знати тут нічого. Адже іншої мами в Марини ніколи не було. А Віра Василівна? Це — лише свята неправда. Правильно вона вчинила? Вона вважає, що так було краще. Та кожен сам відповідає перед Богом за все, що коли-небудь зробив.

Рідненька моя. Оповідь

Оксана дізналася, що виросла у прийомній родині.

Вона й досі не могла в це повірити. Обговорити вже було ні з ким обох прийомних батьків не стало майже один за одним. Спочатку занедужав тато: ліг у ліжко і вже не підвівся. Незабаром пішла й мама.

Тоді Оксана сиділа біля матусиного ліжка, тримаючи її кволу, знесилену руку. Мама була дуже погана. І раптом Оксана помітила, що мама відкрила очі:

Оксанко, доню, ми з татом так і не наважилися тобі сказати… Язик не повертався… Ми ж тебе знайшли. Так, знайшли, в лісі, ти плакала, заблукала. Ми чекали, що тебе шукатимуть. Заяву до міліції подавали. Але ніхто про тебе не згадував. Може, щось сталося… Не знаю. І нам дозволили тебе удочерити.

Дома в комоді, там, де мої папери. Лежать різні листи… Переписка, ти почитай. Пробач нас, дитино моя… мама стомлено заплющила очі.

Не треба, мамочко… Оксана, не знаючи що сказати, пригорнула мамину руку до щоки. Я тебе, мамо, люблю. І так хочу, щоб ти одужала.

Але дива не сталося. Через кілька днів мами не стало.

Було б краще, якби вона Оксані нічого не казала.

Чоловікові і дітям Оксана тоді нічого не розповіла про останні слова бабусі. Та й сама, ніби забула, загнала ті зізнання у найдальший куток своєї памяті.

Діти дуже любили бабусю з дідусем. І Оксані зовсім не хотілося турбувати їх тією правдою, якої ніхто не потребував.

Втім, одного разу, якась незрозуміла сила змусила її відкрити ту саму папку, про яку згадувала мама.

Вирізка з газети, запити, відповіді. Оксана почала читати і вже не могла відірватися. Дорогі, кохані батьки!

Вони знайшли її, Оксану, коли їй не було і двох років, у лісі. Самим уже було за сорок, а дітей так і не мали. І раптом маленька дівчинка, що плаче та тягне рученята.

Сільський дільничний лише розводив руками ніхто зникнення дитини не заявляв.

Вони удочерили Оксану. Але мама, попри все, продовжувала шукати її рідню.

Очевидно, вже не для того, щоб віддати, а щоб бути впевненою: ніхто більше не претендуватиме на улюблену донечку.

Оксана захлопнула папку й заховала її глибше. Кому потрібна ця правда?

За тиждень Оксану несподівано покликали у відділ кадрів:

Оксана Петрівна, вас шукають із колишнього місця роботи.

Поряд із кадровичкою сиділа жінка Оксаниного віку:

Доброго дня, мене звати Надія. Мені треба з вами поговорити, вона кинула погляд на кадровичку, це стосується запитів Іваненко Любові Олексіївни. Ви ж її донька?

А казали із попередньої роботи… буркнула кадровичка, особисті справи вирішуйте у вільний час!

Надіє, давайте вийдемо, запропонувала Оксана. Вони вийшли під зацікавлені погляди кадровички.

Пробачте, що турбую, історія дивна, але я обіцяла… нервувалася Надія. Три роки тому я випадково зустріла свою першу вчительку. У Житомирщині, в сільській школі я в неї навчалася. Потім вона переїхала, зовсім самотня, старенька стала. Запросила мене на чай і попросила допомогти. Мовляв, у неї багато років пропала донька, зовсім маленькою. І листувалася вона з вашою мамою.

Вибачте, Надіє, мами вже немає, я цим не займаюся, стримано відповіла Оксана і відвернулася.

Вибачте, Оксано, все розумію. Але ж вона, Віра Василівна, вчителька, тяжко хвора: онкологія, лікарі дають мало часу. Вона дуже хоче знайти свою доньку, яку шукає все життя… Дала навіть мені пасмо волосся для експертизи, уявляєте?

Оксана вже хотіла закінчити розмову, але щось її спинило:

Ви кажете, вона тяжко хвора?

Надія кивнула.

Оксана взяла у Надії пакетик із пасмом волосся, і вони домовилися про дзвінок.

Минув тиждень, і вони разом поїхали до лікарні до Віри Василівни.

Зайшли у палату, і вчителька стала вдивлятися у їхні обличчя:

Ой, Надю, приїхала! Дякую тобі, рідненька, вона вдячно й трохи соромязливо посміхнулась, поглянула на Оксану.

Віро Василівно, ми знайшли її. Це Оксана, вона сама захотіла приїхати, і Надія простягла Вірі Василівні конверт.

Що то? Навіть в окулярах не роздивлюсь… її очі беззахисно дивилися на гостей.

Це результат експертизи, Надія дістала аркуш, тут написано, що ваше споріднення підтверджено. Оксана ваша донька.

Обличчя Віри Василівни просвітліло, вона не змогла стримати сліз радості:

Дітоньки мої, рідненькі, спасибі вам! простягнула руки до Оксани. Рідненька моя… Яке щастя. Знайшлася. Жива, гарна, на мене молодою схожа. Доню моя, все життя прокидалася вночі ніби ти плачеш, кличеш…

Немає мені прощення.

Жива. Жива! Тепер душа спокійна.

Незабаром Надія й Оксана вийшли із палати стара вчителька заснула, змучена і водночас щаслива.

Дякую вам, Оксано, ви ж бачили це для неї найбільше щастя. Ви зробили її спокійною.

Через кілька днів Віри Василівни не стало.

Оксана розірвала всі документи з тієї маминої папки. Вона не хотіла, щоб хтось дізнавався цю правду, якої ніхто і не потребував.

Адже ніякої іншої мами в Оксани не було. А Віра Василівна?… Це просто свята неправда.

Чи правильно вона вчинила? Оксана відчувала це було найкраще рішення. Зрештою, кожен сам відповідає перед Господом за те, що зробив у житті.

Життя вчить: інколи правду треба залишити в серці, а любов дарувати без умов, бо саме вона творить наш дім.