«Ти не дружина, а прислуга. І дітей у тебе немає!» – Мамо, Галина поживе у нас. У нас ремонт, там неможливо перебувати. Вільна кімната є, навіщо їй сидіти в будівельному пилу? – сказав чоловік Галини. Чоловіка цей варіант не бентежив, чого не скажеш про його дружину і матір. Свекруха і духу не переносила невістки. – Мені потрібно працювати, я не можу тут залишатися, – тихо сказала Галина. Дружина працювала дистанційно, їй була потрібна тиша та спокій. Андрій був цілий день на роботі, і з мамою під одним дахом було зовсім непросто. А Галина звикла бути вдома одна – їй ніхто не заважав. Галина дивилася на свекруху і не знаходила слів. Господиня явно не хотіла бачити її у своїй оселі, але, мабуть, іншого виходу не було. Всі сіли за стіл на вечерю. – Галино, подай, будь ласка, свій фірмовий салат, – попросив Андрій. – Андрію, не їж цю хімію. Я зробила тобі інший – більш здоровий, – бідкалася свекруха. Обличчя Галини змінилося: її чоловік мав алергію на помідори – та як свекруха могла про це забути? Ще з дитинства вона казала: «Не треба до лікарів бігати, таблетку дам – і все минеться». – У нього алергія. Навіщо ти поклала помідори в салат? – обурилася Галина. – Та що ти вигадуєш? Один помідор — нічого не буде, – відмахнулася свекруха. – Йому стане погано. – Галино, не драматизуй. Немає у нього алергії! Його ж рідна мати знає краще за тебе. – Я його дружина, і піклуюсь про чоловіка. – Яка ти дружина? Звичайна прислуга! У тебе й дітей немає! Ось будуть – тоді й поговоримо. Галина схопилася зі столу і вибігла у спальню. Свекруха завжди знала, куди боляче вдарити. Андрій поспішив заспокоїти дружину. – Андрію, пробач. Я краще поїду до батьків. Або працювати в офісі. Я не залишуся з твоєю мамою. – Дозволь, я спробую з нею поговорити. Вона припинить! – Ні, ми це вже проходили тисячу разів. Під одним дахом ми не зійдемося. Довелося тимчасово орендувати житло, щоб уникнути нового сімейного скандалу. Свекруха, звісно, була невдоволена, але іншого виходу не мала. А Галина раділа, що має такого турботливого та уважного чоловіка.

Без категорії

Автор Гриценко ІванЧас читання 3 хв.Опубліковано 07.02.2026

Ти не дружина, ти прислуга. Дітей у тебе немає!

Мамо, Оксана поживе тут. Ми зараз робимо ремонт у нашій квартирі, там неможливо перебувати. У тебе є вільна кімната, чому вона має сидіти в пилюці? сказав Антон, чоловік Оксани.

Схоже, йому ця ідея була до вподоби, чого не скажеш про його маму й дружину. Теща терпіти не могла свою невістку.

Мені потрібно працювати, я не можу залишитися тут без тиші, пошепки сказала Оксана.

Оксана працювала віддалено, їй була необхідна спокійна атмосфера. Антон був на роботі весь день, тому важко було витримувати життя під одним дахом із свекрухою. А Оксана звикла, що вдома одна й ніхто їй не заважає.

Вона подивилася на свекруху, не знаючи, що сказати. Свекруха не хотіла Оксану у своєму домі, але, мабуть, не було іншого виходу. Всі разом сіли вечеряти.

Оксано, подай свою фірмову вінегрет! попросив Антон.

Антоне, не їж цю хімію. Я приготувала тобі інший салат, корисніший! занепокоїлася свекруха.

Оксана змінилася в обличчі. Її чоловік мав алергію на гриби як свекруха могла про це забути? Коли Антон був малим, мама не звертала уваги на його алергії. Вважала, що все мине, треба лише попити якісь таблетки і не турбувати лікарів.

Він же має алергію, навіщо до салату гриби додала? тихо спитала Оксана.

Що ти вигадуєш? Один гриб нічого страшного. відмахнулась свекруха.

Антону стане зле!

Оксано, досить вже нервувати! У нього немає алергії. Мати краще знає свою дитину, ніж якась там дружина.

Я його дружина. Я про нього дбаю.

Ти не дружина, а якась прислуга. І дітей у тебе немає! Ось як будеш мати дітей тоді поговоримо.

Оксана стрімко підвелася з-за столу і пішла до кімнати. Її свекруха завжди знала, куди боляче вдарити. Антон поспішив заспокоїти дружину.

Антоне, вибач. Краще я поїду до батьків. Або поїду працювати в офіс. Я не зможу жити з твоєю мамою.

Дай мені з нею поговорити. Вона перестане!

Ні, ми вже тисячу разів проходили це. Ми просто не уживемося під одним дахом.

Довелося їм на якийсь час орендувати невелику квартиру, щоб уникнути ще одного сімейного конфлікту. Свекруха, звісно, була невдоволена, але мусила змиритися. А Оксана відчула справжню вдячність за те, що має порядного, люблячого та уважного чоловіка.

У житті важливо не дозволяти чужому невдоволенню руйнувати власний спокій, а ще завжди цінувати того, хто підтримує та розуміє.

П’ять років вона думала, що живе з чоловіком, але зрозуміла, що прагнула стосунків, як із мамою Олена родом із невеликого містечка. Саме там її вразили стріли Купідона. Вона закохалася в Олексія, і він відповів взаємністю. Вони вирішили втекти зі своєї малої батьківщини. Батькам сказали, що їдуть до Києва заробити на весілля. І справді поїхали, щоб заробити гроші. Але потім вирішили, що не витрачатимуть їх на гучне святкування. Зробили, як зараз модно: весілля у кедах і джинсах, подарунки — лише гроші, а замість справжнього застілля — фуршет. Гроші з подарунків пішли на погашення іпотеки. Тільки їхніх мам це не зупинило — коли молодята повернулися в рідне місто, їм влаштували скромне святкування. Минуло п’ять років від весілля. Подружжя вирішило почекати з дітьми, сплачували кредит, але на все грошей не вистачало. Мама Олени була рішучою, виховувала доньку сама, і при кожній розмові нагадувала, що вже чекає онуків. Але Олена ще не була готова. Часу наче вдосталь, тож із дітьми не поспішали. Згодом Олена почала висловлювати претензії до чоловіка, які до цього стримувала. Подзвонила подрузі і поскаржилася: — Він може годинами теревенити телефоном з іншими, а зі мною — ледь вітається… — Коли повернеться додому, зможете сісти й поговорити. — Я хочу після роботи подивитися романтичний фільм, а він постійно включає якісь жахи. — Скільки у вас телевізорів? Зараз же можна дивитись і з комп’ютера у навушниках… Але це вже не те, не родинне життя, якщо сидите поряд, а дивитесь у різні боки. — Теж так думаю! Мені здається, Олексій мене не розуміє! — Це досить незвичайне твердження. — Чому ти смієшся? — Добре, не буду. Олено, коли вам разом весело? — На відпочинку або коли приходять гості… Тоді він дуже турботливий… Довга бесіда торкнулася минулого: як Олена і Олексій знайомились, як дівчата заздрили її щастю, але з’ясувалося, що у глибині душі Олена мала незадоволену жіночу потребу — бути кращою для інших. Це була перша проблема, а ще інша… — Олено, яким ти уявляєш ідеальний шлюб? — Звісно, з дітьми. — Після появи дітей багато шлюбів, навпаки, розпадаються… — Чоловік має цікавитись моїм настроєм, підтримувати, оцінювати мої страви, хвалити вбрання… — А він цього не робить? — Каже, що все смачно, але мені це не достатньо. — Опиши детальніше: прийшов додому, ти його нагодувала — наприклад, картопляне пюре з котлеткою — і що далі? — Він радіє, посміхається. — Це ж теж комплімент! Було б гірше, якби відвертався й казав, що не голодний… Олена замовкла, ніби не до кінця розуміла, чому насправді невдоволена. Я запитала про стосунки з мамою. З’ясувалося, що мама Олени — дуже емоційна, переконливо опікувалася донькою і завжди підтримувала. Водночас подекуди була надмірно прискіпливою. У дитинстві Олена не знала тата, тому не мала прикладу, як по-різному люди можуть виражати емоції. Нарешті я сказала Олені: — Ти вже п’ять років одружена ніби з мамою — чекаєш, що чоловік буде поводитись так само. На перший погляд це дивно, але подумай… — Як же розлучитися з “мамою”? — Дуже просто: щоразу, коли у тебе претензія до Олексія, уявляй, що це не він, а добра, турботлива мама поруч. Змагатись із мамою він не може! — Оце так! — Ось і все! І побачиш: з часом претензії зникнуть!