Я завжди буду поруч, мамо. Історія, в яку можна повірити
Бабуся Ганна ніяк не могла дочекатися вечора. Її сусідка, Олександра, жінка солідного віку, розповіла на днях таке, що бабусю вже кілька днів переслідували дивні думки.
А щоб довести слова, запросила навіть Ганну ввечері до себе мовляв, покаже щось особливе.
Почалося все з ранкової зустрічі. Олександра йшла до крамниці й зазирнула до Ганни:
Щось купити вам, бабцю Ганно? Я у «Сільпо» збираюся, пиріг хочу спекти й дрібничок ще докупити.
Дивлюся я на тебе, добра ти людина, Олександро, турботлива. Памятаю тебе ще дівчиною. Шкода, життєва доля не склалася все сама Та ти не нарікаєш, не жалієшся, не як інші.
А навіщо мені скаржитись, бабцю Ганно? Коханий у мене є, тільки поки не можу з ним разом жити. І чому розповім. Нікому не розповідала, а тобі можна. І ще маю дещо цікаве.
Бо знаю тебе, і навіть якщо й розкажеш комусь, то все одно не повірять, засміялася Олександра. А то кажи, що купити вам? Я з крамниці знову зайду, разом чаю попємо, розповім, як живу. Думаю, порадієш за мене й вже не будеш жаліти.
Ганні наче й нічого не треба було того дня, проте попросила Олександру хлібця купити, та ще й цукерок до чаю.
Їй не давало спокою що ж таке сусідка збирається їй розповісти.
Олександра принесла все просиме, а Ганна заварила духмяного чаю й приготувалася слухати.
Памятаєте, бабцю Ганно, що зі мною двадцять років тому тоді трапилось? Мені вже за тридцять було. Був у мене чоловік, планували одружитися. Думала, хоч і не кохаю, та чоловік добрий. Як же без сімї та дітей? Подали заяву, він до мене перебрався. Я завагітніла. На восьмому місяці народилася дівчинка, два дні прожила й померла…
Я думала, що з розуму зійду від горя. З чоловіком розійшлися нічого вже не залишалося. Минуло пару місяців. Потроху відійшла, плакати перестала.
І от…
Олександра уважно подивилася на бабусю Ганну:
Навіть не знаю, як розповісти далі. У спальні для дочки ліжечко підготовила…
Кажуть, погана прикмета завчасно купувати та я тоді не вірила у прикмети, все купила, постелила, іграшки поклала.
Згодом вночі прокидаюся чую дитячий плач. Думала, від переживань почулося. Але ні знову плаче. Підійшла до ліжечка, а там… дівчинка лежить!
Я її на руки взяла щастя ледь душу не розірвало. Вона подивилася на мене, заплющила очі і заснула.
І почалося: щоночі моя дівчинка зі мною.
Я навіть суміш купувала й пляшечку. Але вона майже не їсть. Плаче беру на руки, усміхається і знову засинає.
Як же це так? слухала Ганна, затамувавши подих, таке ж немислимо!
І я думала так само! щоки Олександри спалахнули від хвилювання.
А далі що було? недовірливо перепитала Ганна, смакуючи цукерку й чай.
А так з тих пір і триває, Олександра загадково усміхнулася. Моя дівчинка живе у світі іншому, у неї там є мама й тато, але й про мене не забуває. Приходить до мене ночами майже щодня.
А одного разу сказала:
Я завжди буду поруч, мамо. Між нами невидимий звязок, який вже не розірвати!
Часом думаю може, мені це сниться? Але ж вона й подарунки з того світу приносить. Правда, тут вони швидко тануть, як сніг весною.
Невже й справді таке може бути? Ганна зробила ковток, горло пересохло від напруги.
Тому й хочу, щоб завітали побачили на власні очі й мені підтвердили, що це не примара.
Я наче вірю у себе, та…
Пізно ввечері бабуся Ганна прийшла до Олександри. Довго сиділи в темряві, говорили відверто.
В оселі ні душі, крім Олександри та Ганни. Вже й хотілося спати, аж раптом у кімнаті заблимало мяке світло. Повітря затремтіло і зявилася мила дівчина.
Привіт, матусю! Маю такий хороший день, хочу з тобою поділитися! А це для тебе подарунок, поклала на стіл квіти.
Доброго вечора, дівчина помітила бабусю Ганну, я й забула, мама казала, що ви хотіли мене побачити. Я Зоряна…
За кілька хвилин дівчина попрощалася і немов розчинилася у повітрі.
Ганна сиділа мов зачарована такого ще не бачила. Ледве знайшла слова:
Оце ж треба, Олександро! Виявляється, буває й таке…
Дуже гарна у тебе донечка, на тебе схожа.
Радію за тебе, Олександро. Щаслива ти, виявляється, жінка! Все в тебе не гірше, ніж у людей, а може й краще.
Треба ж, яка доля у світі трапляється! Не повірила б, якби сама не бачила. Яка втіха!
Я вдячна тобі.
Ти мені наче очі відкрила. Життя триває скрізь, тепер і мені не страшно прощатися з цим світом.
Щастя тобі, Сашо!
Квіти на столі ставали дедалі блідіші, а невдовзі зовсім розчинилися.
А Олександра, проводивши Ганну, посміхалася своїм думкам. Завтра на неї чекатиме новий дивовижний день. Бо зустрінеться зі своїм Артемом, чоловіком, якого вона дуже любить, і який палко кохає її це вона відчуває всім серцем.
Як це пояснити?..
Мабуть, не треба слів.
І колись вона обовязково познайомить їх.
Двох найдорожчих людей Зоряну і Артема.
