— Мамо, я одружуюсь! — радісно повідомив син. — Рада. — без ентузіазму відповіла Оксана Іванівна. — Мамо, та що з тобою? — здивовано перепитав Андрій. — Та нічого… Де жити плануєте? — спитала мама, примруживши очі. — Тут. Ти ж не проти? — відповів син. — Квартира у нас велика, де не вмістимось? — А в мене вибір є? — запитала мама. — Ну не знімати ж квартиру? — понуро проказав син. — Зрозуміло, вибору мені не дали. — зітхнула Оксана Іванівна. — Мамо, зараз такі ціни на оренду житла, що на їжу не вистачить. — пояснив Андрій. — І ми не назавжди, підзаробимо, назбираємо грошей – придбаємо власну квартиру, так швидше вийде. Оксана Іванівна знизала плечима. — Сподіваюсь… — сказала вона. — Добре, переїжджаєте, живете стільки, скільки потрібно, але маю два умови: комунальні платимо на трьох і хатньою робітницею я не буду. — Добре, мамо, як скажеш. — погодився Андрій. Молоді справили скромне весілля й почали жити разом з Оксаною Іванівною: її сином Андрієм та невісткою Ірою. З першого ж дня, як молодята в’їхали, у Оксани Іванівни раптом з’явилися термінові справи. Молоді повертаються з роботи — а мами вдома нема, у каструлях порожньо, в квартирі безлад, речі розкидані так, як залишили зранку. — Мамо, а ти де була? — питає син увечері. — Розумієш, Андрію, зателефонували з Будинку культури, запросили співати у Хор української народної пісні, у мене ж голос — ти знаєш… — Справді?! — здивувався син. — Ну так! Ти просто забув, а я розповідала колись. Там такі ж пенсіонери співають, як і я. Так гарно час провела, завтра знову піду! — пожвавішала Оксана Іванівна. — А завтра теж хор? — поцікавився син. — Ні, завтра вечір літератури, читатимемо Шевченка. — сказала Оксана Іванівна. — Я ж так люблю Шевченка! — Справді? — знову здивувався Андрій. — А то ж! Я тобі казала! Невнимальний ти до матері! — з легким докором промовила Оксана Іванівна. Невістка мовчки стежила за розмовою, не сказавши ні слова. З того часу, як син одружився, у Оксани Іванівни ніби відкрилося друге дихання: вона ходила у різні гуртки для пенсіонерів, до старих подруг додалися нові, які збиралися веселою компанією в гостях, займали кухню аж до ночі, пили чай із печивом та грали в лото; то вона гуляла, а часом так захоплювалась улюбленим серіалом, що й не чула, як діти вітаються. Домашніми справами Оксана Іванівна категорично не займалася, переклавши все на невістку та сина. Спершу вони мовчали, потім невістка стала коситися, потім обурено перемовлялися, а далі син голосно зітхав. Але на ці нюанси Оксана Іванівна аж ніяк не звертала увагу, продовжуючи жити активно, як для свого віку. Якось прийшла додому щаслива, наспівуючи «Калину-черешню». Зайшла на кухню, де молоді понуро їли щойно зварений суп, і радісно оголосила: — Дорогі діти, вітаєте мене — я познайомилася з чудовим чоловіком і завтра їду з ним у санаторій! Гарна новина? — Гарна. — погодилися діти. — А у вас що, все серйозно? — обережно перепитав син, хвилюючись, чи не з’явиться в квартирі ще один житель. — Поки що не знаю, мабуть, після поїздки стане ясно. — відповіла Оксана Іванівна, налила супу і запросто з’їла, а потім ще й добавки попросила. Після поїздки Оксана Іванівна повернулася розчарованою. Сказала, що Олексій не її рівень, розійшлися, але одразу уточнила, що життя лише починається. Клуби, прогулянки та посиденьки — все це тривало. Врешті-решт, коли молоді знову зайшли в невпорядковану квартиру з порожніми каструлями, невістка не витримала, грюкнула холодильником і роздратовано сказала: — Оксано Іванівно! Може, ви б і домашніми справами зайнялися? У квартирі хаос, в холодильнику порожньо! Чому ми маємо все робити, а ви — ні?! — А чого це ви такі нервові? — здивовано спитала Оксана Іванівна. — А якби жили самі, хто б за вас усе прибирати мав? — Але ж ви тут! — аргументувала невістка. — А я вам не Рабиня Катерина, щоб прислужувати днями. Своє я вже відпрацювала, досить з мене! І взагалі, я Андрія попередила, що хатньою робітницею не буду, це була моя умова. А що він тебе не попередив, я не винна. — відрізала Оксана Іванівна. — Я думав, що ти жартуєш… — розгублено сказав Андрій. — То ви хочете жити у достатку, і щоб я ще прибирала, готувала та тягнула господарство? Ні! Якщо сказала, не буду — то не буду! А якщо щось не підходить, можете спокійно жити окремо! — відповіла Оксана Іванівна та пішла до своєї кімнати. А наступного ранку, наче нічого й не сталося, весело наспівуючи «Ой, у полі калина», вдягнула гарну блузку, нафарбувала губи червоною помадою та відправилася до Палацу культури, де на неї вже чекав Хор української народної пісні…

Автор Мельник БогданЧас читання 4 хв.Перегляди 192Опубліковано 07.02.2026

Мамо, я одружуюся! з усмішкою вигукнув син.
Я рада, тихо, без захвату відповіла Оксана Павлівна.
Мамо, ти чого? здивовано перепитав Ростислав.
Та нічого… Де жити збираєтеся? прищурилась мати.
Тут, у нашій квартирі. Ти ж не проти? відповів син. Квартира ж велика, три кімнати, хіба ми не помістимося?
А в мене вибір є? гірко запитала Оксана Павлівна.
Ну хіба нам орендувати ще квартиру? засмучено сказав син.
Зрозуміло, вибору у мене немає, ображено зітхнула Оксана Павлівна.
Мамо, зараз такі ціни на оренду, нам на харчі не вистачить, додав Ростик. Ми не назавжди, підемо обидва на роботу, збиратимемо гривні на свою квартиру. Це ж швидше вийде.
Оксана Павлівна знизала плечима.
Ну, що ж… сказала вона. Тоді так: переїжджаєте, скільки треба живете, але два мої умовa комуналку ділимо на трьох, і хатньою робітницею я не буду.
Добре, мамо! Як скажеш, одразу погодився Ростислав.

Молоді відгуляли скромне весілля з невеликим столом, і почали жити разом: Оксана Павлівна, Ростик і невістка Соломія.

Від першого дня, як тільки молодята оселилися, у Оксани Павлівни раптово зявилося багато невідкладних справ. Молоді повертаються з роботи, в хаті порожньо і безлад, у каструлях ніц, підлога й речі як були розкидані, так і лежать.
Мамо, ти де була? ввечері дивується син.
Знаєш, Ростику, мені зателефонували з Дому культури, запросили співати в Хор української народної пісні! А ти ж памятаєш, який у мене голос…
Та невже?! здивувався син.
Авжеж! Просто забув, а я тобі колись казала. Там такі ж пенсіонерки, як я, збираються та співають. Я там чудово провела час! Завтра ще піду, весело зізналася Оксана Павлівна.
А завтра що, теж хор? спитав Ростик.
Ні, літературний вечір буде, Шевченка читаємо. Ти ж знаєш, як я його люблю.
Ого, ще раз вигукнув Ростик.
Я ж казала! Ніколи ти не слухаєш рідну матір! з м’яким докором сказала Оксана Павлівна.

Соломія всю розмову мовчки слухала, лише поглядом щось шукала.

З того часу у Оксани Павлівни ніби відкрилося друге дихання. Вона ходила на майже всі гуртки для старших, знаходила нових приятельок, які час від часу навідувалися, займали кухню до пізньої ночі, пили чай із медом та домашньою випічкою, грали в лото, або гуляли разом в парку, або з головою пірнала у серіал, так захоплено, що не чула, як молоді повертаються й вітаються.

До хатніх справ Оксана Павлівна принципово не торкалась, усе залишала молодятам. Спершу вони мовчали, потім Соломія почала косо поглядати, згодом вони пошепки нарікали, а з часом і Ростик почав голосно зітхати. Але господиня на ці дрібниці не зважала, ведучи жваве, насичене життя.

Одного дня вона повернулась додому щаслива, наспівуючи про себе «Ой у лузі червона калина». Зайшла до кухні, де молодята понуро їли щойно приготовлений борщ, і з радістю оголосила:
Діти, можете мене привітати! Я познайомилась із чудовим чоловіком, і завтра їдемо разом у санаторій! Як вам така новина?
Добре, дружно відповіли син і невістка.
А у вас усе серйозно? обережно спитав Ростик, переймаючись, чи не додасться ще один мешканець у квартирі.
Не знаю, побачимо. Після санаторію стане ясно, сказала Оксана Павлівна, налила собі борщу й з апетитом з’їла, та ще й добавку попросила.

Після поїздки Оксана Павлівна повернулась розчарованою. Сказала, що Андрій не її рівень, порвали, але одразу ж додала: «Все ще попереду». Гуртки, прогулянки й посиденьки тривали.

Нарешті, коли молоді знову зайшли в неохайну квартиру з порожнім холодильником, Соломія не стерпіла, грюкнула дверима холодильника й обурено сказала:
Оксано Павлівно! А може, займетеся і хатніми справами? У квартирі ж повний хаос! Чому ми все маємо робити?
То чого це ви такі дратівливі? здивувалася Оксана Павлівна. А якщо б самі жили, хто б пилососив і варив?
Але ж ви тут є! заперечила невістка.
А я вам не кріпачка, не служниця. Я своє вже відслужила, з мене досить! І взагалі, я Ростику від початку казала хатньою робітницею не буду, це моє правило. Якщо він тобі не сказав, то не моя вина.
Думав, ти жартуєш, ніяково відповів Ростик.
Тобто хочете зручно жити, і щоб я ще за всіма прибирала й наварювала? Ні, не буду і крапка! Не подобається живіть окремо, ніхто не тримає! сказала Оксана Павлівна і пішла до своєї кімнати.

А наступного ранку, мов нічого й не сталося, наспівуючи «Ой, да не вечір, да не вечір, мені мало спалось», вона вдягла красиву блузу, нафарбувала губи й відправилася у Дім культури на неї там вже чекав Хор народної пісні…

«Я не приймаю іншої невістки, а ти роби, як знаєш!» – сказала мати синові. Степан закінчував університет і вирішив, що настав час одружитися зі своєю першою коханою зі школи — Оленою! Олена була вродливою, але попри це залишалася щирою та розумною дівчиною. На той час вона писала магістерську роботу. Молоді домовилися, що одружаться, як тільки вона захистить диплом. Степан пішов розповісти матері про намір одружитися, але та мала для нього зовсім інші плани. Мати сказала, що або він одружується з Іриною — донькою сусідів, або ні з ким. А потім запитала: що важливіше — кар’єра чи кохання? Вона мріяла бачити сина успішним чоловіком. Ірина була з заможної родини й давно закохана в Степана, а він дивився тільки на Олену, яка походила з небагатої родини. Мати Олени була з поганою репутацією… Що скажуть люди? «Не хочу іншої невістки, а ти роби, що хочеш!» — сказала мати синові. Степан довго вмовляв маму, але вона була непохитна, а згодом сказала, що прокляне його, якщо той одружиться з Оленою. Степан злякався. Вони з Оленою ще зустрічалися пів року, але їхні стосунки поступово згасли. Врешті-решт він одружився з Іриною. Дівчина щиро кохала його, але вони не святкували весілля — Степан не хотів, щоб десь з’явилися весільні фотографії, які могла б побачити Олена. Ірина з багатої сім’ї, тож Степан переїхав у великий будинок її батьків. Батьки допомагали йому будувати кар’єру. Але він так і не відчув щастя. Степан не хотів дітей. Коли Ірина зрозуміла, що він не зміниться, сама подала на розлучення. На той момент Степанові було вже сорок, а Ірині — тридцять вісім. Згодом вона вдруге вийшла заміж, народила дитину й стала дійсно щасливою. Степан мріяв про одруження з Оленою, намагався її знайти, але все марно. Здавалося, вона просто зникла. Потім він дізнався, що її більше немає. Знайомий розповів: після розриву вона вийшла заміж за першого ліпшого чоловіка, який виявився негідником — побив її до смерті. Після цього Степан оселився у старій квартирі своїх батьків і спивався. Його супроводжувало лише фото Олени, і він так і не зміг пробачити матері.

— Поки ми продамо квартиру, поживи, мам, у геріатричному пансіонаті, — сказала донька Людмила вийшла заміж дуже пізно. Правду кажучи, їй довго не щастило, і сорокарічна жінка вже не сподівалася зустріти, за своїми мірками, гідного чоловіка. Сорокап’ятирічний Едуард видався справжнім «принцем». Був кілька разів одружений, мав трьох дітей, яким за рішенням суду віддав свою квартиру. Тож Людмилі, після місяців поневірянь по орендованих квартирах, довелося приводити чоловіка до своєї шістдесятирічної матері — Марії Андріївни. Едік відразу скрививсь і зморщив носа, показуючи, як йому «неприємно» від запаху у квартирі. — Тхне старістю якоюсь, — буркнув він засудливо. — Провітрити б не завадило. Марія Андріївна чудово почула репліку зятя, але зробила вигляд, що не звернула уваги. — А де ми будемо жити? — тяжко зітхнув Едік, котрому явно не сподобалося нове житло. Людмила одразу стала метушитися, намагаючись догодити чоловікові, і завела маму вбік. — Мамо, ми з Едіком займемо твою кімнату, — пошепки сказала донька, — а ти поки поживи у маленькій. Того ж дня Марію Андріївну безцеремонно переселили до іншого приміщення, яке важко було назвати пристосованим для життя. Речі жінці довелося переносити самотужки — зять навіть пальцем не поворухнув. Відтоді для матері почалося важке життя. Едіку не подобалось нічого: ні їжа, ні прибирання, ні колір шпалер. А найбільше дратував запах – йому здавалось, що в хаті тхне старістю і через це в нього алергія. Коли Людмила з’являлась у дверях, Едік театрально кашляв. — Так далі жити не можна! Треба щось вирішувати! — заявив Людмилі обурений чоловік. — У нас немає грошей на оренду, — розгублено розвела руками жінка. — Відправ кудись матір, — буркнув чоловік, морщачись. — Дихати неможливо. — Куди ж я її подіну? — Не знаю, вигадай щось! Та й цю квартиру вже нічого не врятує. Треба продавати і брати нову квартиру, — пробурмотів Едік. — Точно! Поговори з матір’ю! — Що я їй скажу? — стривожено запитала Людмила. — Вигадуй! Все одно після її смерті квартира буде твоєю. Лише пришвидшимо цей процес, — холоднокровно відповів чоловік. — Якось ніяково… — Я не розумію, хто для тебе важливіший? Вона чи я? Я тебе в 40 підібрав, хто б тебе взагалі захотів, стара діва, — тиснув Едік, знаючи, на що тиснути. — Піду, знову одна залишишся й навряд чи хтось ще захоче з тобою жити. Людмила з-під лоба глянула на чоловіка і попрямувала до мами в крихітну кімнату, що тепер стала її помешканням. — Мамо, тобі тут, мабуть, не дуже добре? — почала здалеку донька. — Ви мені віддасте мою кімнату? — тривожно спитала жінка. — Ні, у нас інша пропозиція. Ти ж все одно квартиру на мене перепишеш? — з надією запитала Людмила. — Звісно. — То давай не зволікати! Я хочу продати цю квартиру й купити іншу, у сучасному будинку. — Може, цю підремонтувати? — Ні, треба взяти більше. — А я куди, доню? — губи Марії Андріївни затремтіли. — А ти поки поживеш у геріатричному пансіонаті, — Людмила з радістю повідомила мамі приголомшливу новину, — але це тимчасово. Згодом ми обов’язково заберемо тебе. — Справді? — з надією подивилась на доньку жінка. — Звичайно. Все оформимо, зробимо ремонт і заберемо тебе, — Люда взяла маму за руку. Марії Андріївні не залишили вибору – вона погодилась і переписала квартиру. Документи були готові — Едік задоволено потирав руки: — Пакуй бабусині речі. Веземо її у пансіонат. — Вже? — Людмила, замучена совістю, здивувалася. — Чого чекати? Вона й з пенсією нам не потрібна. Турбот від неї більше, ніж користі. Своє вона вже віджила — нехай дасть пожити і нам, — з діловим виразом закінчив чоловік. — Ми ж ще не продали цю квартиру? — Роби, що кажу, або залишишся сама, — з погрозою відповів чоловік. Через два дні речі Марії Андріївни разом із нею завантажили у авто й повезли до геріатричного пансіонату. Дорогою жінка потай стирала сльози. Серце відчувало недобре. Едік не поїхав – сказав, що буде провітрювати квартиру. Маму швидко оформили в пансіонат, а Люда поспіхом попрощалася й пішла. — Доню, ти точно повернешся за мною? — востаннє з надією спитала мама. — Звісно, мамо, — Люда відвела погляд убік. Вона знала: Едік не дозволить повернути матір навіть у нову квартиру. Заволодівши спадщиною, пара швидко продала житло і купила квартиру — цього разу Едік записав її на себе, заявивши, що Люді довіряти не можна. Через кілька місяців жінка спробувала поговорити з чоловіком про маму, але той агресивно обірвав: — Тільки ще раз заговориш про неї — вижену! — пригрозив Едуард, якому не подобались розмови про Марію Андріївну. Люда прикусила язика, знаючи, що чоловік не жартує. Більше про маму не згадувала. Часом вона збиралась відвідати її в пансіонаті, але, уявивши сльози матері, відступала. П’ять років Марія Андріївна щодень чекала, що Люда повернеться. Та так і не дочекалася доньки. Не витримавши розлуки, тихо відійшла у вічність. Люда дізналася про це тільки через рік, коли Едік вигнав її з нової квартири, і жінка згадала про матір. Почуття провини так тиснуло, що вона пішла в монастир замолювати свій гріх.

На краю українського світу. Сніг забивався у чоботи, палив шкіру, але купувати валянки Ріта не збиралась — краще вже чоботи на підборах, хоча тут у селі вона виглядала б у них кумедно. Тим паче, батько заблокував її банківську картку. — Ти справді збираєшся жити у селі? — запитав він із зневагою на губах. Батько терпіти не міг сільське життя, відпочинок на природі, все, що позбавлене міських благ. Та й Гоша такий самий, отже, саме тому Ріта й їхала у село. Насправді вона не хотіла там залишатись — не дивлячись на те, що любила походи, намети і ту романтику, яка з ними пов’язана. Але життя у селі — це не для неї. Хоча батькові сказала інакше. — Хочу і буду. — Не кажи дурниць. Що ти там робитимеш, роги коровам скручуватимеш? Я думав, ви з Гошею влітку одружитеся — думав, будемо до весілля готуватись… До весілля. Батько буквально «подавав» їй Гошу, наче остиглу манну кашу з грудками: аж нудило. Візуально Гоша — не огидний: прямий ніс, яскраві очі, акуратні кучеряві волосся, міцна статура. Він був правою рукою тата, і той тільки й мріяв, щоб донька вийшла за нього. Ріта Гошу терпіти не могла: дратував його нудний голос, пальці, схожі на сосиски, які постійно щось чіпали, і хвастощі про ціни на костюм, годинник, машину… Гроші, гроші, гроші! Більше нічого не цікавило. А Ріта мріяла про любов — про такі почуття, як у книжках, від яких перехоплює подих… Але такого ще не зазнала, знала лише: воно колись станеться. Хотіла пристрасті й драми, а не передбачуваного Гоші. Життя у селі і робота у місцевій школі здалося чудовою авантюрою: Гоша туди не поїде, злякається відсутності інтернету, гарячої води, каналізації. Ріта спеціально обрала таке село. Директор школи довго вагався, чи брати її. Попередня вчителька раптово померла, а Ріта була вперта й несла все свої дипломи і сертифікати аж у районний відділ освіти. — І що така молода і кваліфікована вчителька робитиме у селі? — поцікавилася сувора жінка з рудим волоссям. — Вчитиму дітей, — відповіла Ріта так само суворо. І ось вона вчила. Жила у будиночку без гарячої води і каналізації, сама топила піч. Як і очікувала, Гоша приїхав на одну ніч і втік, потім телефонував, вмовляв повернутися, але вважав це тимчасовою забаганкою. Спочатку Ріті тут подобалось. Але прийшла зима, будинок промерзав, дрова носити тяжко, а хотілося назад у місто… Але здаватися не звикла — до того ж вже відповідала не лише за себе, а й за дітей. Клас маленький: 12 учнів. Спершу Ріта була шокована — у Центрі дитячої творчості, де вона раніше працювала, діти були талановиті. А тут — читають майже по складах, домашки не виконують, на уроці гамір. Але згодом Ріта закохалася у них. Семен майстрував чудових дерев’яних звірят, Аня писала білі вірші, Вова допомагав по школі, у Іри був ягнятко, якому було дозволено проводжати її до школи. Читати вони, в принципі, уміли — просто їм не давали цікаві книжки. Ріта привозила з райцентру інші, ігноруючи затверджену програму, адже інтернету майже не було. Тільки до однієї дитини не знаходила підхід. І саме її тата, Володимира, вона побачила, коли руки в неї були зайняті дровами, а обличчя щипав сніг. — Доброго дня, Маргарито Єгорівно, — сказав він, зупинившись біля воріт. Ріта його трохи остерігалася — у Володимира мав суворий вигляд, майже як у якогось бандита. Не посміхався, і серце у неї калатало так швидко, що вона боялась, що він помітить: їй страшно. Чи не страшно? — Доброго дня, — голос прозвучав вище, ніж хотілось. — Чому у Тані одні двійки? — Бо вона нічого не робить. — То заставте її. Хто тут учитель: я чи ви? Ріта змушувати нікого не збиралась — у дитини, ймовірно, аутизм, тут потрібен спеціаліст. — У неї завжди так було? — запитала вона. Володимир пом’явся. — Не завжди. Раніше разом із Олею все робили. — А Оля — це хто? — Її мама. Наступним питанням Ріта розуміла краще не задавати. Але запитала: — А де вона зараз? — На кладовищі. Так от воно що… Стояти з дровами було незручно, і коли одне поліно впало їй на ногу, вона охнула, мало не розплакалася з досади і болю. — Давайте допоможу, — запропонував Володимир. — Не треба, я сама. — Та бачу, як ви сама. Він доніс дрова, полагодив двері. — Звертайтеся, якщо що, — і пішов. Ріта не могла знайти підхід до Тані — думала, що не справляється, а може просто дуже жаль дитину. Навіть звернулась до завуча. — Ой, то марна справа. Став двійки, літом переведемо в спецшколу. — Але батько каже, що раніше… — Раніше мама носилась, він так не зможе. Не слухай його. — Вам він не подобається, так? — здогадалася Ріта. — Не пряник, щоб подобатися. Ріту це не влаштовувало. Вона вирішила порадитися з улюбленою методисткою і пішла до Тані додому. Володимир зустрів недоброзичливо, але Ріта наполягла: класний керівник наглядати мусить. Комната у Тані була чудова: рожеві шпалери, плюшеві іграшки, купа книжок. Ріта навіть позаздрила. Спершу нічого не вийшло, але коли спитала, як звати рожевого зайця, Таня відповіла: — Плюша. Наступного разу Ріта принесла Плюші кофточку, зв’язану власноруч. Таня зраділа, нарисувала зайця в кофті і виправила слово, коли вчителька нарочито допустила помилку. Ніяка вона не «відстала» — просто особлива. — Я приходитиму до Тані тричі на тиждень, — заявила Ріта Володимиру. — Грошей зайвих не дам. — Мені не треба грошей, — образилась Ріта. Завуч була не в захваті: — Самоуправство! Непедагогічно! Бачила я таких дітей… — Я теж бачила, — перебила її Ріта, — і хрест ставити рано. Таня була особлива: тихенька, не дивилась у очі, любила малювати, а не писати. Але рахувала непогано, граматику схоплювала швидко. До кінця чверті двійок вже й не було. — Ви на Новий рік кудись поїдете? — запитав Володимир, ніби Танін голос. — Та ні, — розгубилася Ріта, рум’янець на щоках. — Таня хоче вас запросити. Дивно. Сама Таня про це не говорила. Але відмовляти не хотілося — з дитиною не жартують. — Подумаю, — відповіла Ріта. Ніч була безсонною. Що ж так бентежить? Приділила увагу — дитина відкрилась. Чого ж не цього хотіла? А вранці подзвонив Гоша. — Коли приїдеш? На Новий рік? — А я вдома святкуватиму! — Рит, може вже досить? Тато хвилюється, місця собі не знаходить. — Та нехай до лікаря йде. — Ти по-справжньому не приїдеш? — По-справжньому. Цього Ріта й не чекала — Гоша приїхав у село з шампанським, олів’є і подарунками. — Якщо гора не йде до Магомета… Ріта здивувалася: Гоша завжди святкував лише у ресторанах з конкурсами, тут навіть телевізора немає. — Головне — ти поруч. У контейнерах були її улюблені страви, у подарунку — книги для педагога, проектор, щоденник. — Я думала, подаруєш біжутерію чи гаджети, — сказала Ріта. — Ти найцінніше для мене. Якщо хочеш жити у селі — житимемо у селі. Але прикраси я теж привіз. Дістав коробочку. Все й так було ясно. — Я не можу відповісти зараз, — попросила Ріта. Гоша не образився. — Я боявся, що одразу відмовиш. Буду чекати. Володимир мав її мобільний, але подзвонив на домашній. — Ви подумали? — Вибачте, до мене друг приїхав. — Зрозумів. Стало неприємно. Нічого не обіцяла, чого ображатися? Гоша намагався налаштувати інтернет, щоб включити новорічне кіно. Ріта почула свист — так кликали собаку. Виглянула у вікно: Володимир і Таня біля воріт. — Це хто? — запитав Гоша. — Учениця, — тихо сказала Таня. — Я зараз. Ріта приготувала Тані подарунок — ще одну рожеву зайчиху. А Володимиру — рукавички. Вона схопила подарунки і вибігла на вулицю без шапки. Сніг забивався у черевики, але цього разу вона навіть не поморщилась. — Тетянко, вітаю зі святом! Ось твій подарунок! Таня пригорнула зайця до себе, а Володимир простягнув їй два пакуночки: у великому — Танин саморобний комікс, у меншому — брошка у вигляді пташки. — Це мамина, — сказала Таня. В горлі Ріти з’явився клубок. — Ми підемо, — буркнув Володимир. — З наступаючим вас! Ворота зачинились. Ріта хотіла обійняти Таню, але не насмілилась. У хаті вона моргала і зітхала. — Ну і що там? — запитав Гоша. Ріта подивилась на комікс і брошку, згадала забуті рукавички для Володимира… Згадала і Таню, і його батька, чий погляд розквітав тільки коли дивився на доньку. У грудях щось розривалось і цвіло. Жаль було Гошу, але обманювати його і себе — безглуздо. Ріта дістала коробочку, простягнула йому і сказала: — Повернись додому, пробач. Я не зможу за тебе заміж. Пробач. Обличчя Гоші витягнулось. Вперше йому відмовили. Він мовчки зібрався та пішов. Ріта склала їжу в контейнерах, прихопила рукавички і побігла доганяти чужих, але таких потрібних зараз їй людей…