Зручні бабусі
Я, Оксана Семенівна, прокинулася від голосного сміху. Не від тихого хихотіння і не від стриманого усміху а від справжнього гуркоту, який лунав по всій палаті, такого, що я завжди терпіти не могла. Сміялася моя сусідка по ліжку, тримаючи телефон біля вуха та розмахуючи другою рукою так, наче її співрозмовниця це бачить.
Оленко, ти б чула! Та ну, він так і ляпнув? При всіх?!
Я кинула погляд на годинник. Без пятнадцяти сім. Ще чверть години до підйому, які можна було провести в тиші й спокої, збираючи думки перед операцією.
Вчора ввечері, коли мене тільки привезли у палату, сусідка вже лежала на ліжку та щось швидко набирала в телефоні. Поздоровались лаконічно. «Добрий вечір» «Вітаю». І кожна поринула у свої думки. Я була навіть вдячна за тишу. А тепер справжній ярмарок.
Вибачте, сказала я, намагаючись не підвищувати голос. Можна трохи тихіше?
Сусідка повернулася. Кругле обличчя, коротка сивувата стрижка, яку не намагалися ні фарбувати, ні прикрашати, яскрава піжама в червоний горох. І це в обласній лікарні!
Оленко, пізніше передзвоню, тут мене вже виховують, вона поклала телефон, повернулась до мене й усміхнулась. Вибачте. Я Катерина Петрівна. Ви як, виспалися? Я взагалі не можу спати перед операціями, от і дзвоню всім підряд.
Оксана Семенівна. Якщо ви не спите, це не значить, що всі не хочуть відпочити.
А ви ж уже не спите, підморгнула Катерина Петрівна. Гаразд, обіцяю буду шепотіти.
Та не шепотіла. До сніданку встигла ще двічі набрати когось, і з кожним дзвінком голос ставав дедалі голоснішим. Я демонстративно повернулась до стіни й натягнула ковдру на голову, але особливо не допомогло.
Це донька дзвонила, пояснила Катерина Петрівна за сніданком, який ми так і не стали їсти. Операція ж у мене, вона переймається, бідося. А я її заспокоюю, як вмію.
Я промовчала. Мені син не дзвонив. Та я і не чекала він попередив учора, що з ранку нараду має, важливу. Я ж сама так виховала: праця то святе, відповідальність найбільше.
Катерину Петрівну забрали першою. Вона ще з коридору махала нам рукою, гукала щось медсестрі, та сміялась. Я затамувала подих і подумала, що після операції її б перевели куди-небудь подалі.
Мене забрали через годину. Анестезію я переношу погано, щоразу наче корабельна аварія в голові. Тільки прокинулася нудота, тупий біль у боці. Медсестра шепотіла, що все минуло добре, треба потерпіти. Терплю. Я на це здатна все життя вчилася чекати й стерпіти.
Коли мене ввечері повернули у палату, Катерина Петрівна вже була на ліжку. Обличчя сіре, очі заплющені, крапельниця в руці. Тихо. Вперше по-справжньому тихо.
Як ви? спитала я, сама здивувалась, навіщо починаю розмову.
Вона відкрила очі, слабо усміхнулась.
Живу наче. А ви?
Також.
Промовчали. За вікном темніли сутінки, а крапельниці ледь дзеленькали.
Вибачайте за ранок, раптом мовила Катерина Петрівна. Я як нервуюсь, так тільки й базікаю без угаву. Знаю, що це дратує але нічого не можу вдіяти.
Я хотіла б відрізати щось гостре, але сил не вистачило. Спросила лише:
Нічого.
Вночі ми обидві не спали: боліло і в мене, і в сусідки. Катерина Петрівна вже не телефонувала, лежала тихо, але чути було, як ворушиться, тяжко зітхає. Один раз, здається, навіть стиха плакала у подушку.
Зранку прийшла лікарка. Оглянула шви, перевірила температуру, похвалила: «Молодці, все добре». Катерина Петрівна миттєво згребла телефон.
Оленко, привіт! Та я вже здорова, не переймайся. Як там мої? Сашко що, іще температурить? А ти йому Що? Минуло вже? Бачиш, як казала все гаразд.
Я мимохіть прислухалась. «Мої» то внуки, отже, донька звітується.
Мій телефон мовчав. Згадала дві смс від сина, вчора ввечері, коли я ще від наркозу відходила: «Мамо, як ти?» і «Напиши, коли зможеш». Я відповіла: «Вже все добре». Додала усміхайлика син так любить, каже, бо без них повідомлення сухі.
Відповідь прийшла через три години: «Чудово! Цілую».
Ваші не приїжджають? питає Катерина Петрівна опівдні.
Син працює. Живе далеко. Та й навіщо я вже не дитина.
Та й у мене так. Донька каже: «Мамо, ти ж доросла, сама розберешся». А навіщо їхати, коли у бабусі все гаразд?
У її голосі побринькувало щось знайоме, від чого я уважніше глянула на неї. Вона усміхалася, але очі в неї були зовсім не веселі.
Скільки у вас онуків?
Троє. Сашко найстарший, ось лише вісім. Потім Марічка та Левко третій і четвертий рік, погодки, дістає телефон. Покажу фото?
Двадцять хвилин ми розглядали фотографії: діти на дачі, діти в Карпатах, діти з тортом. На кожній фотографії бабуся, обіймає, дуріє, цілує. Доньки жодної.
То донька фотографує. Вона не любить себе в кадрі.
Онуки часто з вами?
Та я у них майже мешкаю. Донька працює, зять також, а я допомагаю: із садочка забрати, уроки перевірити, обід наготувати.
Я кивнула. У мене схоже було: у перші роки після появи онука щодня допомагала. Потім рідше. Тепер раз на місяць, по неділях, якщо виходить.
А у вас?
Один онук. Девять років. Добре навчається, на айкідо ходить.
Часто бачитесь?
Іноді у неділю. Вони зайняті сильно. Я розумію.
Так Катерина Петрівна відвернулася до вікна. Постійно зайняті.
Замовкли. За вікном мрячив дощ.
Ввечері Катерина Петрівна сказала:
Я не хочу додому.
Я підняла голову. Вона сиділа, обійнявши коліна, дивилася у підлогу.
От чесно. Думала-думаю, а не хочу.
Чому?
А навіщо? Повернуся а там Сашко з домашкою не впорався, Марічка знову соплі розмазала, Левко штани порвав. Донька на роботі, зять у відрядженні. Я прибрати-накрити-випрати-приглянути-посидіти. А їм навіть «дякую» не скажуть. Бо ж бабуся, так має бути
Я мовчала. Ком підкотив у горло.
Даруйте, Катерина Петрівна витерла очі. Щось я зовсім розкисла.
Не перепрошуй, тихо відповіла я. Я пять років тому на пенсію вийшла. Думала нарешті про себе подбаю: піду в театр, на виставки. Навіть записалася на курси французької. Пройшла два тижні
І що?
Невістка у декрет пішла. Попросила допомогти. А я бабуся, не працюю, мені ж не тяжко… Я не змогла відмовити.
Ну, і як?
Три роки щодня. Потім онук у садочок, вже рідше. Потім до школи раз на тиждень. Тепер затнулася. Тепер уже й не дуже потрібна. У них няня є. А я чекаю, коли покличуть. Якщо не забудуть.
Катерина Петрівна кивнула.
У мене донька мала в листопаді приїхати у гості. Я генеральне прибирання, пироги напекла. Дзвонить: «Мамо, вибачай, у Сашка тренування, не вийде».
І не приїхала?
Ні. Пироги віддала сусідці.
Посиділи мовчки. За вікном вода стекала по склу.
Найгірше знаєш що? озвалася Катерина Петрівна. Не те, що не приїжджають. А те, що все одно чекаю дзвінка, стискаю телефон у долоні Може, зателефонують не через допомогу, а просто так за мною скучили.
Я відчула, як щипає в носі.
Я теж чекаю. Кожного разу, як дзвонить телефон, думаю: може, син просто поговорити хоче. Але ні. Завжди по справі.
А ми ж виручаємо, сумно посміхнулася Катерина Петрівна. Бо ж ми мами.
Так.
На наступний день почали перевязки. Боляче. Обидвом. Лежали потім мовчки, поки Катерина Петрівна раптом мовила:
Я все життя вірила, що щаслива родина в мене. Донька улюблена, зять хороший, внуки радість. Що потрібна. Що без мене ніяк.
І?
А тут зрозуміла без мене все чудово. Донька за чотири дні жодного разу не пожалілась, нібито складно. Навпаки голос бадьорий. Значить, вміють давати раду. Просто зручніше, коли є бабуся-няня.
Я підійнялася на лікті.
А я зрозуміла, що сама винна. Я навчила сина: мама завжди допоможе, все відкладемо, все почекає. Що мої плани не важливо, його святе.
І я так само. Донька кличе лишаю все й мчу.
Ми виховали їх так, задумливо сказала я, що ми не люди, а функція. Наче у нас немає життя.
Катерина Петрівна кивнула. Довго мовчала.
І що тепер?
Не знаю.
На пятий день я встала з ліжка сама. На шостий пройшлася коридором і назад. Катерина Петрівна на день позаду, але вперто рухалась вперед. Ходили разом, тримаючись за стіни.
Після загибелі чоловіка я зовсім себе втратила, розповідала Катерина Петрівна. Думала, все життя скінчилося. А донька мені: «Мамо, ось тепер твій сенс внуки. Живи ради них». Я й жила. Тільки сенс цей односторонній. Я їм усе, а вони мені коли зручно.
Я розповіла про розлучення тридцять років тому, коли синові було пять. Як сама його піднімала, навчалася вечорами, працювала на двох роботах.
Думала, що якщо я ідеальна мати, син буде ідеальним сином. Що якщо все віддам, то буду вдячна.
А він виріс і живе своїм життям, підсумувала Катерина Петрівна.
Так. Напевно, це нормально. Просто я не уявляла, що буду так самотня.
І я так.
На сьомий день прийшов син. Без попередження, раптово. Я читала на ліжку, коли він переступив поріг. Високий, у дорогому пальті, з пакетом мандаринів.
Мамо, привіт! усміхнувся, поцілував у чоло. Ти як? Краще вже?
Краще.
Чудово. Лікар каже, ще три дні і додому. Я подумав: може поїдеш до нас? Олеся каже, гостьова кімната порожня.
Дякую, вдома мені краще.
Як знаєш. Але дзвони, якщо що, приїдемо.
Просидів хвилин двадцять. Порозповідав про роботу, онука, нову машину. Запитав, чи не треба грошей. Пообіцяв за тиждень ще приїхати. І пішов швидко, полегшено.
Катерина Петрівна лежала з заплющеними очима. Коли син вийшов, вона подивилась на мене.
То ваш?
Мій.
Красивий.
Так.
І холодний, як крижинка.
Я не відповіла. Мені перехопило дихання.
Знаєте, Оксано, тихо сказала Катерина Петрівна, я тут подумала Може, нам треба перестати чекати від них любові. Відпустити. Усвідомити, що вони зросли, у них своє життя. А ми пошукаємо своє.
Це легко сказати.
Важко зробити. Але іншого варіанту вже нема, правда? Чи хочемо ми сидіти й далі чекати, коли згадають про нас?
А що ти сказала? несподівано для себе перейшла на «ти».
Доньці? Що після лікарні тижні два відпочиватиму, лікар заборонив навантаження. З внуками ні-ні.
Образилась?
Ще й як, посміхнулась Катерина Петрівна. Але мені легше стало. Якось аж дихати простіше.
Я заплющила очі.
Я боюся. Якщо скажу «ні», якщо відмовлю, вони образяться. Може, зовсім забють, не дзвонитимуть.
А зараз часто дзвонять?
Мовчанка.
Ось бачиш. Гірше вже не буде. Може, краще.
На восьмий день виписали нас одночасно. Збирали речі мовчки, мов на прощання назавжди.
Давай поміняємось номерами, запропонувала Катерина Петрівна.
Я кивнула. Повписували телефони. Постояли, дивлячись одна на одну.
Дякую, сказала я. Що була поруч.
І тобі дякую. Я тридцять років ні з ким так не говорила. Від душі.
Я теж.
Ми обнялися обережно, щоб не зачепити рани. Медсестра принесла виписку, викликала таксі. Я поїхала першою.
Вдома тихо й порожньо. Розклала речі, прийняла душ, лягла на диван. Взяла телефон три смс від сина: «Мамо, ти вдома?», «Подзвони, коли зможеш», «Не забудь пити таблетки».
Я написала: «Вдома, все добре». Відклала телефон.
Підійшла до шафи. Взяла папку, яку не відкривала пять років: там брошура курсів французької і розклад вистав у філармонії. Дивилася і думала.
Телефон задзвонив. Катерина Петрівна.
Привіт. Вибач, що одразу. Просто дуже захотілося почути.
Я рада. Щиро.
Слухай, а давай зустрінемося? Як одужаємо трохи, за пару тижнів. У кавярню, чи просто прогуляємось. Якщо хочеш.
Я подивилася на брошуру. На телефон. Знову на брошуру.
Я дуже хочу. І знаєш що? Може вже цієї суботи, не чекаючи зайвого. Я втомилася лежати.
В суботу? Точно? Лікарі ж
Сказали чекати, але я тридцять років берегла всіх, пора й про себе подбати.
Домовились. В суботу!
Ми попрощалися. Я поклала телефон і взяла брошуру. Курси французької починаються за місяць. Набір ще відкритий.
Відкрила ноутбук і почала реєструватися. Руки тремтіли, але я заповняла все до кінця.
За вікном дріботів дощ, але крізь важкі хмари зявлялося сонце слабке, осіннє, але живе.
І я вперше за довгий час відчула: життя, мабуть, тільки починається. І відправила заявку.
