Після сімдесяти Лідія стала нікому не потрібна: навіть син і дочка не привітали її з днем народження Лідія сиділа на лавці в лікарняному парку, сльози текли по її щоках. Сьогодні їй виповнилося сімдесят років, але жодна з її дітей не зателефонувала з привітаннями. Тільки сусідка по палаті подарувала скромний подарунок, а медсестра Оксана вручила яблуко на честь дня народження. Загалом у лікарні було непогано, але медичний персонал ставився до неї з байдужістю. Усі давно зрозуміли: діти привозять сюди стареньких, коли вони стають для них тягарем. Лідію привіз син, сказавши, що їй треба відпочити та підлікуватися, але насправді вона тільки заважала невістці. Лідія була власницею квартири, але син змусив її оформити дарчу на його ім’я. Поки не підписала всі документи, він переконав її, що вона житиме вдома, як і раніше. Але потім усі переїхали до неї, і почалася війна з невісткою. Невістка постійно дорікала: то борщ несмачний, то калюжа у ванній. Спершу син ще заступався за матір, а далі почав на неї кричати. Згодом Лідія помітила, що син і невістка часто про щось шепочуться. Якось син обережно натякнув, що їй добре було б відпочити й підлікуватись. Дивлячись йому в очі, Лідія прямо запитала: — Сину, ти вирішив здати мене в будинок для літніх? Син почервонів, опустив очі й відповів: — Мамо, не говори так, це ж просто санаторій, поїдь на місяць, відпочинеш і повернешся додому. Він привіз її сюди, підписав якісь папери, пообіцяв скоро повернутися — і поїхав. Тепер Лідія тут уже два роки. Коли вона подзвонила синові, слухавку підняв незнайомий чоловік і сказав, що син продав квартиру. І тепер вона навіть не знала, як його знайти. Довго плакала ночами, бо ще тоді, як її сюди привезли, Лідія зрозуміла — додому вона більше не повернеться. Найбільше боліло те, що колись вона образила свою доньку заради щастя сина… Лідія була із села, мала великий дім і господарство. Одного разу сусід порадив чоловікові переїхати до міста — там кращі умови, зарплати, житло. Чоловік підтримав ідею, вони продали село й перебралися в місто, отримали квартиру, поступово придбали меблі й навіть стару машину, але чоловік загинув у аварії. Після похорону Лідія залишилася з двома дітьми. Щоб поставити їх на ноги, працювала навіть уночі — мила під’їзди. Вірила, що вирослі діти допоможуть їй, але не склалося. Спершу син мав великі неприємності — довелося позичати гроші, щоб врятувати його від тюрми. Згодом донька вийшла заміж й народила внука. Все було добре, але з часом онук почав хворіти. Донька залишила роботу, щоб доглядати за сином, однак лікарі не могли встановити діагноз. Зрештою у внука виявили хворобу, яку лікували лише в певній лікарні, куди була величезна черга. Коли донька лікувала сина, її кинув чоловік. У тій же лікарні вона познайомилась із вдівцем, у якого доньці поставили такий самий діагноз. Вони зійшлися. Через чотири роки новий чоловік доньки потребував дорогої операції. Лідія, накопичивши гроші на квартиру для сина, відмовила у позиці доньці — не хотіла витрачати заощадження на чужу людину. Ображена донька заявила, що у неї більше немає матері, і з того часу вже одинадцять років вони не спілкувалися. Лідія піднялась з лавки й неквапом рушила назад до свого пансіонату. І раптом озвалось: — Мамо! Серце Лідії мало не вискочило з грудей — вона озирнулась і побачила свою доньку. Коліна підкосились, але донька підхопила її. — Я так довго тебе шукала. Брат не хотів сказати твій новий адрес. Зізнався лише тоді, як я пригрозила йому судом за незаконний продаж квартири. — Мамусю, пробач, що стільки часу не навідувалась. Спочатку була дуже зла на тебе, потім все відкладала, а згодом стало соромно. Не так давно мені наснився сон, що ти ходиш по лісі й плачеш… Зранку я була у жахливому настрої. Розповіла чоловікові, а він каже — їдь і мирися з мамою. Приїхала додому — а там уже зовсім чужі люди. Потім довго розшукувала брата. У нас є великий дім на березі моря. Чоловік сказав забрати тебе до нас. Лідія обійняла дочку і заплакала — але цього разу то були сльози щастя.

Без категорії

Автор Ковальчук ТарасЧас читання 4 хв.Опубліковано 09.02.2026

Після сімдесяти я залишилася непотрібною нікому, навіть син і дочка не подзвонили мені привітати з днем народження.

Ярина сиділа на лавці у невеличкому скверику при лікарні, і сльози текли по її щоках. Сьогодні їй виповнилося сімдесят літ, але жодна дитина навіть слова не сказала. Лише сусідка по палаті згадала дату, подарувала дрібничку й посміхнулась щиро. Медсестра Оксана принесла яблуко на честь ювілею. Загалом, лікарня тут добра, непогані умови, але персонал байдужий, такими ж залишалися і їхні очі.

Всі розуміють: дітей приводять сюди стареньких, коли ті стають зайвими вдома. Мене теж привіз сюди син, казав, мовляв, треба відпочити, підлікуватись, а самій лише був тягарем невістці.

Я була власницею квартири в Харкові, але син вмовив переписати її на нього. Перед підписанням паперів, він запевняв мене, що все буде як і раніше, я житиму вдома. Та невдовзі до квартири вселилася і невістка, і онуки розпочалася справжня війна з невісткою.

В Марини, синової дружини, постійно до мене претензії: борщ не такий, калюжа на підлозі, то ще щось вигадає. Перший час мій Володимир ставав на мій бік, а згодом почав кричати і сам. Я помічала, що син з дружиною щось часто обговорювали пошепки. Відтоді син став говорити, що мені потрібно підлікуватися, відпочити від їхніх турбот.

Я одного разу глянула в його очі й спитала просто:

Це що, сину, ти вирішив віддати мене у будинок для старих?

Син знітився, відвів погляд і пробурмотів:

Мамо, перестань, це ж санаторій, побудеш там місяць-другий, наберешся сил повернешся.

Він мене сюди привіз, підписав якісь папери, пообіцяв скоро повернутись, і зник. Я уже живу тут другий рік поспіль.

Я дзвонила Вові і відповів незнайомий чоловік, який повідомив мені, що син квартиру вже продав. Тепер я й не знаю, де вони тепер мешкають. Перший рік я гірко плакала щоночі, бо знала ще при переїзді, що додому більше не повернусь. Особливо ж боліло усвідомлення, як колись я образила свою доньку заради щастя сина.

Ярина виросла в селі під Чугуєвом. Мали просторий дім, гарне господарство. Однажды сусід забіг і став розповідати чоловіку, як у місті легше: зарплати добрі, квартири дають.

Чоловік відразу загорівся переїздом до Харкова. Умовив і мене. Все продали в селі, подались до міста. Сусід мав рацію: відразу і квартиру отримали, потім меблі купили, навіть стару «Волгу» придбали, але невдовзі чоловік трапив у аварію саме на ній.

Мого чоловіка не стало через добу після тієї аварії. Я залишилася сама з двома дітьми. Щоб їх виростити, бралася до будь-якої роботи, навіть підїзди мила вночі. Сподівалася, що виростуть допомагатимуть мені, але склалося інакше.

Спершу син утрапив у халепу мусила позичати чимало гривень, щоб його не посадили. Потім донька вийшла заміж, народила онука. Спочатку все було добре, але внучок почав часто хворіти. Ліда покинула роботу, щоб піклуватися про сина, а лікарі ніяк не могли діагностувати його хворобу.

Врешті, синові дочки встановили рідкісну хворобу, яку лікували лише у Києві, а туди лише по запису, черга величезна. Поки Ліда допомагала синові, її чоловік від них пішов. У лікарні вона познайомилася з вдовцем, в якого донька мала ту ж недугу. Зійшлись, почали жити разом.

Через чотири роки чоловік доньки терміново потребував грошей на дорогу операцію. А я тоді якраз відкладала на перший внесок за квартиру синові.

Коли донька попросила позичити я відмовила. Не хотіла віддавати гроші людині, яку мало знала. Донька на мене образилася, сказала, що у неї більше немає матері, й не спілкується зі мною вже одинадцять років.

Повернулася я з лавки до свого корпусу, ледве на ногах тримаючись. І тут раптом:

Мамо!

Серце моє вирвалося з грудей. Я обернулася і там стояла моя донька, Ліда. Все попливло перед очима, я ледве не впала, а донька підхопила і міцно обійняла.

Я так довго тебе шукала! Брат відмовчувався, адресу дав лише, коли я пригрозила судом через незаконний продаж квартири. Прости, мамо, що так довго не приходила. Спершу дуже сердилась, потім постійно відкладала, а ще соромно було. Та кілька тижнів тому наснилося мені, ніби ти блукаєш сама в лісі і плачеш. Вранці стало так важко! Чоловік мій тоді й сказав: треба їхати і помиритися. Приїхала, а в твоїй квартирі чужі люди. Тоді довго шукала брата.

У нас тепер великий будинок під Одесою біля моря. Мій чоловік каже: забирай маму до нас.

Ярина обійняла доньку, і сліз вже не могла стримати тільки цього разу то були сльози щастя.

Коли повернувся з роботи, кота не було. Олексій був скромним хлопцем без шкідливих звичок. На свої 25-ті іменини батьки допомогли йому придбати квартиру — допомогли з першою іпотечною виплатою. Олексій почав жити самостійно. Працював програмістом, любив спокійне життя й майже ні з ким не спілкувався. Щоб не нудьгувати, вирішив взяти котика. У котика були проблеми з передніми лапками. Його хотіли приспати, але Олексію стало шкода малого, і він забрав його до себе, назвав Красунчиком. Жили душа в душу: Олексій поспішав додому після роботи, а Красунчик чекав його на килимку в коридорі. Згодом Олексій почав зустрічатися з колегою — дівчина була енергійна, швидко закохала Олексія в себе й через місяць переїхала до нього. Вона одразу не полюбила Красунчика і просила Олексія віддати кота, але той відмовився, пояснивши, що кіт для нього дуже дорогий. Марина не зупинялася і знову просила віддати кота. Тоді Олексій сказав, що Красунчик залишиться. Марина пояснила, що кіт псує їхній “імідж”, оскільки гостям не подобаються його лапки. Олексій розривався між коханням і котом. Його батьки не схвалювали вибір сина, казали, що Марина зухвала і безцеремонна. Радили не поспішати з серйозними стосунками. Коли батьки Марини прийшли в гості, Олексій зрозумів: з нею він життя не пов’яже. Тато Марини сміявся з Красунчика, щойно переступив поріг: назвав диваком. Олексій став на захист кота, але ввечері Марина з батьками жартували над його котом і вигадували, куди можна подіти тварину. Мама Марини теж сміялася з нього. На наступний день, коли Олексій повернувся з роботи, Красунчика не було. Запитав Марину — вона сказала, що відвезла кота у ветклініку і залишила там. Олексій пішов шукати кота, шукав п’ять годин… і знайшов його. Щасливий, що його господар прийшов, Красунчик тихенько муркотів на руках у Олексія. Вдома Олексій наказав Марині збирати речі й піти. Не хотів більше її бачити, вона стала для нього огидною. Вранці Марина мовчки зібрала речі й пішла, ображена. І ніколи б не подумала, що кіт виявиться важливішим за неї. Олексій і Красунчик живуть разом, і кіт щасливо зустрічає господаря після роботи.

«Невже це справедливо, що твої діти матимуть свої квартири, а мій син – ні? Давай купимо йому житло в кредит!» Останнім часом мій чоловік Антоній почав казати, що мої діти мають квартири, а його син залишиться без власної оселі, тому треба подумати, як організувати йому житло. Я поясню: мої сини — це наші спільні діти з Антонієм, а його син — від першого шлюбу. Чому я маю перейматися квартирою для його сина? Так, я знала про попередній шлюб Антонія і не поспішала заміж. Ми три роки жили разом до весілля. Я уважно спостерігала, які у нього стосунки з колишньою і їхнім сином. Згодом у нас народилися двоє синів. Я задоволена Антонієм і як чоловіком, і як батьком. Він піклується про нас, гарно заробляє, хоч сварки – нормальне явище для всіх родин. Ми мешкали в квартирі, яку я отримала у спадок від батька, після розлучення моїх батьків. Мама вийшла заміж вдруге, дітей у другому шлюбі не мала. Антоній із першою дружиною жили тільки в орендованих квартирах, все життя безуспішно збирали на іпотеку. Після розлучення колишня дружина повернулася до батьків, Антоній – орендував житло. Після нашого одруження він переїхав до мене. Ми не з’ясовували, чия квартира – жили, робили ремонти разом, купували меблі. Але півтора року тому померли обидві мої бабусі, і я отримала у спадок їхні квартири. Поки мої хлопчики маленькі, вирішила здавати ті квартири в оренду. З часом кожен із синів отримає по квартирі. Зараз гроші за одну квартиру віддаю мамі на доплату до пенсії, доходи від іншої – додаю до своєї зарплати. Чоловік не втручався: вони все одно не його. Я одразу сказала, коли діти виростуть, кожному буде по квартирі. Він погодився, питання було закрите. Несподівано чоловік заявив: – Мій син вже закінчує школу! Йому треба думати про майбутнє! Я здивувалась, але слухала далі. – Твої діти вже мають квартири! А мій син – ні! Давайте купимо йому квартиру в іпотеку! – виголосив Антоній. Я була шокована й запитала, чому наші діти раптом стали тільки моїми. Чоловік попросив не чіплятися до слів. – Але мій син нічого не успадкує! Я хочу, щоб у нього теж було житло! – Правильно, що дбаєш про сина! Але він має батьків. Чому цим не займається твоя колишня дружина? Чоловік пояснив: колишня дружина мало заробляє, її батьки допомагають, а він сам не витягне іпотеку. Але якщо я погоджуся допомогти, все вдасться. Виявляється, я маю погодитися на іпотеку для сина Антонія, записати квартиру на нього та разом виплачувати кредит. Він каже: «В нас дві хороші зарплати й дохід від оренди! Ми дамо раду!» Можливо, але доведеться багато економити – і відмовитись від відпусток, моря, радості для своїх дітей заради доброго імені Антонія як батька? Я б зрозуміла, якби він усім нашим дітям забезпечив житло – але я зробила все сама, а чоловік ні до чого. Чому я повинна оплачувати чужу іпотеку? Я відразу сказала: якщо це так важливо, хай твоя колишня бере іпотеку, а кредит погашає аліментами! – Я не братиму в цьому участі! Чоловік образився і тиждень не розмовляє зі мною. Шкода, що він мене не розуміє.

016

Проданий друг. Розповідь діда І він мене почув! Весело не було — я зрозумів, що це була дурна затія. Я продав його. Він думав, що це гра, але потім зрозумів, що я його насправді продав. У кожного свої часи: кому відпустка all inclusive — не велика розкіш, а кому б простого чорного хліба з ковбаскою досхочу. От і ми жили по-різному, усяке бувало. Я тоді ще малим був. Дядько мій, дядько Сергій, мамин брат, подарував мені цуценя вівчарки, і я був щасливий. Щеня прив’язалося до мене, розуміло з півслова, дивилося мені у вічі, чекало, коли я йому щось скажу. — Лежати, — казав я, і він, дочекавшись, лягав, предано дивлячись у мої очі, ніби готовий померти за мене. — Служити, — казав я, і щеня накульгувало і завмирало, ковтаючи слину. Чекав нагороди, чекав смачного шматочка. А мені не було чим його побалувати. Ми й самі тоді голодували. Такі часи були. Дядько Сергій, який подарував мені цуценя, якось сказав: — Та не сумуй, хлопче, дивись, який він вірний, відданий. А ти продай його, а потім поклич — він утече і повернеться до тебе. Ніхто й не побачить. А заодно і гроші матимеш. Купиш гостинця і собі, і мамі, і йому. Слухай дядька, я тобі діло кажу. Мені ідея сподобалась. Не подумав я тоді, що це недобре. Дорослий же порадив, пожартував, зате гостинця куплю. Пошепки сказав я Вірному у м’яке вухо, що віддам його, а потім покличу і щоб він ішов до мене, тікав від чужих. І він мене почув! Гавкнув, ніби згоден. Наступного дня я надів йому повідець і повів на вокзал. Там усі щось продавали: і квіти, і огірки, і яблука. Ось і люди з електрички повалили, стали купувати, торгуватись. Я трохи вперед вийшов, пса притягнув. Але ніхто не підходив. Вже майже всі пройшли, як раптом якийсь дядько зі строгим обличчям підходить до мене: — Ти, хлопче, кого тут чекаєш, чи може собачку продаєш? Он який кремезний щеня, беру, так і бути. І простягнув мені гроші. Я передав йому повідець, Вірний закрутив головою і весело чхнув. — Ну давай, Вірний, йди, друже, йди, — прошепотів я, — я тебе покличу, йди. І він пішов із новим хазяїном, а я, ховаючись, простежив, куди веде мого друга. Увечері я приніс додому хліб, ковбасу і цукерки. Мама суворо спитала: — Не вкрадені? Звідки? — Ні, мам, допоміг на вокзалі речі піднести, от і дали. — Ну молодець, синку, іди спати, я втомилась, поїси і спати. Вона навіть не спитала про Вірного, не до нього було. Дядько Сергій зайшов зранку. Я збирався в школу, хоча сам хотів бігти до Вірного, кликати його. — Ну що, — хмикнув дядько, продав друга? — і потріпав мене по голові. Я відвернувся і не відповів. Я й так не спав цю ніч, і хліб з ковбасою не їв — у горло не лізло. Весело не було — я зрозумів, що це була дурна затія. Не дарма мама не любила дядька Сергія. — Він недобрий, ти його не слухай, — казала вона. Я схопив портфель і вибіг з дому. До того будинку було три квартали, і пробіг я їх на одному диханні. Вірний сидів за високим парканом і був прив’язаний товстою мотузкою. Я кликав його, але він сумно дивився на мене, поклавши голову на лапи, махав хвостом, намагався гавкати, але голос зірвався. Я продав його. Він думав, що це гра, а потім зрозумів, що я його насправді продав. Тут у двір вийшов власник і суворо шикнув на Вірного. Той підібгав хвоста, і я зрозумів — усе пропало. Увечері я на вокзалі підносив речі. Платили трохи, але я заробив потрібну суму. Було страшно, але я підійшов до воріт і постукав. Знайомий чоловік відчинив: — О, хлопче, чого тут забув? — Дядьку, я передумав, ось, — і простягнув гроші, які він дав мені за Вірного. Чоловік прищурено подивився на мене, мовчки взяв гроші і відв’язав Вірного. — Чуєш, хлопче? Забирай, сумує він, не буде з нього охоронець, та дивись, може, не простить він тобі цього. Вірний понуро дивився на мене. Гра обернулася справжнім випробуванням. Потім він підійшов, лизнув мене в руку і ткнувся носом у живіт. Відтоді минуло багато років, але я зрозумів — навіть жартома, друзів не продають. А мама тоді зраділа: — Учора я втомилась, а потім думаю, а де ж наш пес? Звикла вже до нього, наш він, Вірний! А дядько Сергій рідко став заходити до нас — жартами його ми вже не раділи.