Зручні бабусі
Оксана Сергіївна прокидається від гучного сміху. Не від стриманого хихікання, а від голосного, розкотистого реготу, який здається зовсім недоречним у лікарняній палаті. Вона терпіти не могла такого ще з молодості. Сміється її сусідка по ліжку, тримаючи біля вуха телефон і жестикулюючи другою рукою, ніби співрозмовниця може її бачити через екран.
Галю, ти серйозно? Прямо так і сказала йому? Перед усіма?
Оксана Сергіївна зиркає на годинник. Без чверті сьома. Ще пятнадцять хвилин до підйому. Пятнадцять хвилин, які можна було б провести в тиші, зосереджуючись перед операцією.
Учора ввечері, коли її привезли, сусідка вже лежала у ліжку й щось жваво набирала в телефоні. Вітання були сухі: «Доброго вечора» «Доброго здоровячка». І розійшлися думками. Оксана Сергіївна була вдячна за таке мовчання. А тепер наче базар.
Перепрошую, сказала вона тихо, але чітко. Ви б могли трохи тихіше?
Сусідка розвертається. Кругле обличчя, коротка сивина видно, навіть не намагалася її зафарбувати, розцяцькована піжама в червоний горошок. У лікарні!
Галю, давай потім, мене тут виховують, кладе мобільний, повертається до Оксани Сергіївни з усмішкою. Вибачте, я Софія Вікторівна. Ви відпочили? Я ніколи не можу заснути перед операцією, от і телефоную всім підряд.
Оксана Сергіївна. Якщо ви не спите, це не означає, що інші не хочуть перепочити.
Але ж ви вже не спите, підморгнула Софія Вікторівна. Добре, буду шепотіти. Обіцяю.
Вона не шепотіла. До сніданку встигла подзвонити ще двічі, голос її ставав дедалі гучнішим. Оксана Сергіївна демонстративно лягла до стіни й натягнула ковдру на голову, але це не допомогло.
Це донька дзвонила, пояснює Софія Вікторівна за сніданком (який вони не їли, обидві через операцію). Переживає, бідолаха. А я її заспокоюю, як можу.
Оксана Сергіївна мовчить. Їй син не телефонував та вона й не чекала: казав, що зранку нарада на фірмі, термінова. Вона ж так його виховала: робота це серйозно, це відповідальність.
Софію Вікторівну забирають першою. Йде по коридору, махає рукою на прощання, щось жартує медсестрі, та посміхається. Оксані Сергіївні хочеться, щоби після операції їй поміняли палату.
Її саму забирають через годину. Вона завжди погано переносить наркоз. Прокидається з нудотою й тупим болем у правому боці. Медсестра каже, що все добре, треба лише почекати. Оксана Сергіївна терпить. Вона взагалі вміє терпіти.
Після операції, увечері, коли повертають у палату, Софія Вікторівна вже лежить на своєму ліжку. Сіра, з капельницею в руці, мовчазна. Вперше тиха.
Як ви? питає Оксана Сергіївна, сама не плануючи заводити розмову.
Софія Вікторівна ледь усміхається:
Та поки жива. А ви?
Аналогічно.
Вони мовчать. За вікном сіріє вечір. Капельниці тихо дзеленчать.
Вибачте за ранок, тихо каже Софія Вікторівна. Я коли хвилююся, починаю безупину теревенити. Знаю, що нервує, та не можу перестати.
Оксана Сергіївна хотіла щось цинічне сказати, але сил не було. Тому лише зітхнула:
Нічого.
Вночі вони обидві не сплять болить обом. Софія Вікторівна більше не телефонує, лежить тихо, але Оксана Сергіївна чує, як та зітхає, щось перешарпує під ковдрою. Здається, навіть плакала у подушку тихо.
Вранці приходить лікарка. Оглядає шви, вимірює температуру, каже: «Молодці, все добре». Софія Вікторівна тут же хапає телефон.
Галя, привіт! Так, я жива, все добре. Про Костика скажи він температурив? Уже минуло? Бачиш, я ж казала: нічого страшного!
Оксана Сергіївна вслухається мимоволі. «Мої» значить, онуки. Дочка звітує.
На телефоні тиша. Потім вона помічає дві СМСки від сина: «Мамо, як справи?» і «Напиши, коли будеш на звязку». Надіслав учора ввечері, коли вона ще відходила від наркозу.
Вона пише: «Все гаразд». Додає смайлик син любить смайлики, каже, без них повідомлення сухі.
Через три години приходить відповідь: «Супер! Обіймаю».
Ваші не приїжджають? питає вдень Софія Вікторівна.
Син працює, далеко живуть. Та й не треба, я ж не дитина.
Це точно, погоджується Софія Вікторівна. У мене дочка так само: «Мамо, ти доросла, впораєшся». Та й навіщо їхати, якщо все нормально?
В її голосі щось таке, що Оксана Сергіївна мимоволі зиркає на неї уважніше. Софія Вікторівна усміхається, але очі зовсім не веселі.
Скільки у вас онуків?
Троє. Костик старший, вісім. Потім Марічка і Левко три й чотири роки. Софія Вікторівна витягає телефон. Бажаєте переглянути фотки?
Хвилин двадцять показує: діти в селі, на морі, з тортом. І всюди вона сама поряд обіймає, цілує, будує смішні пики. Доньки на фото нема.
Дочка мене фотографує, пояснює. Не любить в кадр потрапляти.
Онуки часто з вами?
Я у них майже живу. Дочка на роботі, зять теж. І я допомагаю: зі школи зустріти, уроки перевірити, борщ зварити
Оксана Сергіївна киває. У неї колись було так само. Перші роки онука щодня допомагала. Тепер раз на місяць якщо співпадуть плани.
А у вас?
Один онук. Девять. Вчиться добре, у секцію ходить.
Бачитеся часто?
Іноді у неділю. Всі зайняті. Я вже звикла.
Так, Софія Вікторівна відвертається до вікна. Зайняті
Замовкають. За вікном по підвіконню дрібно січе дощ.
Увечері Софія Вікторівна каже:
Не хочу додому.
Оксана Сергіївна підіймає очі. Софія Вікторівна сидить, обійнявши коліна, й дивиться в підлогу.
Справді не хочу. Думала-думала і не хочу.
А чому?
А що там? Знову Костик не зробить домашку, Марічка носа розмаже, Левко джинси порве. Дочка на роботі, зять у відрядженнях. А я готуй, прибирай, води, сиди. І навіть Дякую не скажуть. Бо ж бабуся вона повинна.
Оксана Сергіївна мовчить. Ком застрягає в горлі.
Вибачте, витирає очі Софія Вікторівна. Щось я
Не вибачайтесь, тихо каже Оксана Сергіївна. Я коли на пенсію виходила, думала, нарешті для себе поживу. В театр ходитиму, на виставки. Записалася навіть на курси французької. Два тижні проходила.
А потім?
Невістка у декрет пішла. Просила допомоги. Я ж бабуся не працюю. Не змогла відмовити.
І як?
Три роки щодня. Потім з садка забирала. Потім школа, раз на тиждень. Зараз раз в місяць. Няня у них. А я чекаю дзвінка. Якщо не забудуть.
Софія Вікторівна киває.
У мене донька восени мала завітати. Все перемила, пиріжків напекла. Телефонує: «Мамо, пробач, Костик на гуртку, не приїдемо».
Так і не приїхали?
Ні. Пиріжки віддала сусідці.
Вони просто сидять, слухають, як дощ бється об шибки.
Знаєте, що болить найбільше? Не те, що не приїжджають. А те, що я все одно чекаю. Тримаю телефон і думаю: от-от наберуть, скажуть, що скучили. Просто так.
У Оксани Сергіївни щемить у носі.
Я теж чекаю. Коли дзвонить думаю: може, син просто поговорити. Але ні завжди по справі.
А ми виручаємо, сумно всміхається Софія Вікторівна. Бо ми ж мами.
Так.
На другий день перевязки. Болить обом. Після процедури лежать мовчки, поки Софія Вікторівна раптом не каже:
Я завжди думала, у нас щаслива сімя. Люблю доньку, зять хороший, онуки радість. Думала, я потрібна, без мене ніяк.
А зараз?
А зараз бачу справляються. Донька за чотири дні ні разу не пожалілася, що тяжко. Навіть весела, бадьора. Можуть справитись. Просто зручніше, коли бабуся-нянька під боком.
Оксана Сергіївна піднімається на ліктях.
Я теж винна. Вчила сина, що матір завжди допоможе, завжди виручить, завжди чекатиме. Що плани мами неважливі, а його святі.
І я так само. Донька подзвонить кидаю все і біжу.
Ми самі навчили їх що в нас немає свого життя.
Софія Вікторівна надовго замовкає.
І що тепер?
Не знаю.
Пятого дня Оксана Сергіївна встає без чиєїсь допомоги. На шостий проходить весь лікарняний коридор. Софія Вікторівна трохи відстає, але уперто йде за нею. Гуляють удвох, тримаючись за стіни.
Після смерті чоловіка я зовсім розгубилась, зізнається Софія Вікторівна. Дочка каже: тепер твій сенс онуки. Живи для них. Жила А виходить односторонньо. Я для них, а вони для мене лише коли треба.
Оксана Сергіївна розповідає про своє розлучення. Синові було пять піднімала сама, училась вечорами, працювала на двох роботах.
Думала, якщо буду ідеальною мамою він виросте відповідальним сином. Буде вдячний.
А він виріс і живе власним життям, підсумувала Софія Вікторівна.
Так. Це нормально, напевно. Просто самотньо якось
І я так не чекала.
На сьомий день раптом заходить син. Без попередження у дверях високий, статний, недешеве пальто й пакет фруктів.
Мамо, привіт! цілує у лоба. Як ти? Краще вже?
Краще.
Супер! Лікарка каже, ще три дні і додому. Може, до нас поживеш? Леся казала, гостьова кімната пуста.
Дякую, я краще додому.
Як скажеш. Якщо щось телефонуй, приїдемо.
Посидів двадцять хвилин трішки розповів про роботу, про онука, про нову машину. Спросив, чи не дати грошей. Пообіцяв за тиждень заїхати. І квапливо попрощався.
Софія Вікторівна робить вигляд, що спить. Коли син іде, відкриває очі.
Ваш?
Мій.
Гарний.
Так.
І холодний
Оксана Сергіївна мовчить. Дихати важко, горло стискається.
Знаєш тихо каже Софія Вікторівна, мабуть, треба перестати від них чекати любові. Просто відпустити? Вони виросли, мають життя. І нам своє треба знайти.
Легко сказати.
Робити важко. Але або так, або так і проживемо, чекаючи їхнього дзвінка.
Що ти сказала своїй доньці? раптом переходячи на «ти», питає Оксана Сергіївна.
Що два тижні після виписки буду відпочивати. Лікарка заборонила навантаження, з онуками не зможу сидіти.
Образилась?
Спершу так. Я сказала: Галя, ти доросла впораєшся. Я не можу. Усміхається. І стало легше. Мов камінь з душі.
Оксана Сергіївна заплющує очі.
Боюсь. Скажу «ні» і вони зовсім перестануть дзвонити.
Вони зараз часто дзвонять?
Мовчання.
От. Гірше вже не буде. Може, тільки краще.
На восьмий день обох виписують одночасно. Вони збирають речі мовчки, наче прощаються назавжди.
Давай телефонами обміняємось, пропонує Софія Вікторівна.
Оксана Сергіївна киває вводять номери до смартфонів. Стоять дивляться одна одній в очі.
Дякую, каже Оксана Сергіївна. Що була поруч.
І тобі дякую. Знаєш я тридцять років так ні з ким не розмовляла по-справжньому.
Я теж.
Вони обіймаються обережно, щоб не зачепити шви. Медсестра приносить виписки й викликає таксі. Оксану Сергіївну відвозять першою.
Вдома тихо й порожньо. Вона розкладає речі, приймає душ, лягає на диван. Дістає телефон. Три повідомлення від сина: «Мамо, ти вдома?», «Подзвони, як приїдеш», «Не забудь про ліки».
Пише: «Вже вдома. Все добре». Кладе телефон.
Підходить до шафи. Витягує папку, яку не відкривала пять років: брошура французьких курсів і роздруківка філармонійних афіш. Довго дивиться.
Дзвінок. Софія Вікторівна.
Привіт. Вибач, що швидко. Просто захотілося подзвонити.
Я рада. Справді рада.
Давай зустрінемось, як трохи одужаємо? Хоч кави десь випємо, чи в парку погуляєм. Якщо ти не проти.
Оксана Сергіївна дивиться на брошуру, потім на телефон. Потім знову на брошуру.
Я хочу. Дуже. Давай не затягувати у суботу. Я вже стомилась лежати.
У суботу? Справді? Лікарі ж
Вже тридцять років всіх берегла. Може, вже час і про себе подумати?
Домовились. У суботу.
Вони вішають трубки. Оксана Сергіївна бере в руки брошуру. Курси французької за місяць. Зарахування ще триває.
Набирає на ноутбуці форму анкети. Руки тремтять, але вона все ж заповнює до кінця.
За вікном дощ. Але крізь хмари пробивається сонце, осіннє, але справжнє.
І Оксана Сергіївна раптом думає, що, може, життя лише починається. І натискає «Надіслати».
