Ще не час помирати — вдома на нас чекають справи… Баба Валя ледве дотяглася до хвіртки, з останніх сил дійшла до дверей, довго вовтузилася зі старим, іржавим замком, увійшла у свою холодну, занедбану після зими хату й сіла на стілець біля непротопленої печі. В хаті тхнуло порожнечею. Не було її всього три місяці, а стеля вже оплела павутина, дерев’яний стілець плаксиво поскрипував, вітер гув у димарі — дім зустрів господиню, ніби ображено: де ти була, хазяйко, на кого покинула, як зимувати будемо? Заспокоювала хатку: — Зараз, зараз, мій рідний, відпочину трішки… Затоплю, зігріємось… Ще рік тому бабу Валю не втримати було — снувала по оселі: побілити, підфарбувати, води принести. То до ікон кланялася, то біля печі господарювала, то садом літала — усе встигала засадити, прополоти, полити. І дім радів з нею, під її легкими кроками підлога натхненно скрипіла, двері й вікна радо відчинялися від першого дотику зморшкуватих, але спритних рук, а пічка щедро випікала пухкі пироги. Гарно їм було разом — бабі Валі й її старій хаті. Чоловіка рано поховала, трьох дітей виростила, усіх у люди вивела. Старший син — капітан далекого плавання, другий — полковник, обидва далеко живуть, у село заїжджають рідко. Лише молодша донька Тамара агрономом у селі працює — з рання до вечора на полі, до матері навідується в неділю, відведе душу пирогами — й знову на тиждень зникає. Радість лиш Світланка, внучка. А вже й підросла — справжня красуня! Очі сірі-пресірі, коси до пояса, густі й блискучі, мов стигла пшениця. Як заплете хвіст — хлопці сільські аж роти відкривають! Тонка станом, вродою богиня, не інакше. Баба Валя в молодості гарна була, та на старій світлині — пастушка, а Світлана — королева… Розумниця: закінчила агроуніверситет у місті, повернулася в рідне село працювати економістом, заміж вийшла за ветеринара. По державній програмі молодій сім’ї виділили нову простору, цегляну хату — справжній особняк! Щоправда, бабусина ж хата — благодать: сад навколо, квіти, й росте все до ладу, а у Світлани біля нового дому ще нічого не встигло вирости — три стеблинки. А й заразом і до землеробства молода господиня не дуже мала хисту — ніжна, бабуся звикла її від вітру та важкої роботи берегти. Тут ще й синочок Василько народився. Які вже й огороди! Почала Світлана кликати бабусю до себе: ходімо, мешкатимеш зі мною, дім великий, зручний, нема печі топити. Коли бабі Валі виповнилось вісімдесят, ноги вже майже не ходили, бабуся таки погодилась і перебралася до внучки. Прожила кілька місяців — та почула одного разу: — Бабусю, ти ж знаєш — я тебе люблю! Але чого ж ти все сидиш? Я господарювати хочу, а ти допомогти не можеш… — Славонько, не можу вже, доню, старі ноги… — Гм… Як приїхала до мене — одразу стара! І повернулася баба Валя під свою руїну — бо не оправдала надій… Від образи остаточно ослабла, вже й по хаті ледве пересувалася, до церкви й мови не було дійти. Прийшов до неї отець Борис, її постійний душпастир, подивився: в хаті — холодно, печі не топлено, на бабі — стара кофта, платок тьмяний, валянки стоптані. Сам взявся допомагати: золу з печі вигріб, дров назносив, води набрав, адреси на конвертах підписав. А в тих листах – величезними, тремтячими буквами: «Живу дуже добре, любий синочку. Все в мене є, слава Богу!». А на листах — клякси солоні… Знайшлася добра душа — сусідка Ганна взяла шефство, чоловік її, дядя Петро, служити помагав і на мотоциклі возив бабусю до церкви. Життя потроху налагоджувалося. Світлана довго не навідувалася, а згодом тяжко занедужала — рак легенів… Згоріла за півроку. Її чоловік біля могили пропадав — запивав горе, маленький Василько лишився сам-один. Тамара взяла онука, та по роботі не мала коли доглядати — вирішили влаштувати Василька до районного інтернату. Інтернат — не дім, але іншого виходу не було. І тоді на старому «Уралі» приїхала баба Валя. — Я Василька візьму до себе. — Мамо, та сама ледве ходиш! Як ти впораєшся? — Поки жива — внучка в інтернат не віддам! Всі сусіди крутили головами — а баба Валя з малим зробила дива: у хаті тепло, чисто, Василько ситий, задоволений, а бабина нога, наче й не старенька — снаги додалося! — Батюшко, я тут ватрушки печу… Погостимо тебе й матушку Олександру! А от матушка Олександра пригадала історію своєї прабабусі Віри Єгорівни — яка весь довгий вік прожила, мрії минули, все сниться під білим снігом, а як прийшла пора йти у вічність, біля неї молоденька мамочка з новонародженим внучатком… І прабабуся вирішила: не час помирати, доки вдома є справи! Вона після того ще десять років прожила, допомагаючи доньці й внучці ростити улюблену правнучку. І правда: ще не час помирати — у нашій хаті справ і турбот чимало, а ми, українські бабусі, ще силу знайдемо, щоб все встигнути.

Є у нас ще вдома справи

Баба Ганна з труднощами відчинила скойку, ледь-ледь дотягла ноги до хати, довго вовтузилась із замком, на якому вже навіть ржа давно прописалась, зайшла до своєї холодної, натопленої лише в спогадах хати й сіла на стілець біля кахляної печі.

В хаті пахло порожнечею, наче село після ярмарки.

Лише три місяці її не було, а стеля встигла оплестись павутиною, старий стілець жалібно посвистував під нею, в пічній трубі гуляв вітер хата зустрічала господиню сердито: мовляв, де ж ти пропадаєш, господине, кого лишила?! Як ми тут ту зиму переживемо?!

Та зараз, зараз, моя рідна, дай тільки подих відвести, Ганна втішала напівжартома, затоплю, покричимо на мороз разом.

Ще рік тому бабця Ганна гасала по хаті як шустронога ластівка: то побілить, то підфарбує, то води натаскає. Її невеличка, але енергійна фігурка і біля ікон вклонялась, і біля печі господарила, і в саду крутилась і сіє, і поливає, і все встигає.

І хата разом з нею веселилась: під легкими кроками скрипіли дошки, двері й вікна розчинялись з першого дотику натруджених долонь, а піч старанно пекла пухкі пироги. Добре їм було: і Ганні, і її старій хатині.

Рано заховала чоловіка. Троє дітей виростила, усім освіту дала. Старший син морський капітан, другий військовий полковник, обидва всі десь далеко повтікали, рідко до матері навідуються.

Лишень молодша доня Галина головною агрономкою в селі стала: з ранку до смеркання на полі, до мами на пиріжки забіжить в неділю і знову тиждень не бачаться.

Утіха онука Даринка. Виросла при бабі, прямо на пірї пирогів.

А онучка яка очі сірі, волосся аж до паска, густе й хвилясте, аж ніби сяє справжня краля! Коси збере хлопці по селу мовби зачаровані, стовпніють. Фігура наче з Гуцульської пристані. І звідки така постава?!

Баба Ганна в молодості була собі нічого, але якщо старе фото поруч із Дарининим поставити ніби пастушка і королева.

До того ж і розумненька. Закінчила університет у Львові на економістку аграрія, повернулась до села працювати. Заміж вийшла за ветеринара, а за державною програмою для молодих сімей отримали хату новеньку.

Яка то була хата! Мало не дворянський дім з цегли, просторий і сучасний.

Одне невтямки: у баби Ганни біля хати сад, усе квітне й плодоносить, а у Даринки під вікном лише три кропивки, що ледь дихають. До садівництва в неї руки з того місця, лиш бабуся оберігала її від будь-якого сквозняка і господарських мук.

Та ще й син народився Василько. Тут уже не до буряків.

Стала Даринка бабу Ганну зазивати в нову хату: давай уже, бабцю, до нас просторо, тепло, піч топити не треба. Та як раз прикрутило ноги годинник відрахував вісімдесят, ніби біда дочекалась ювілею: ноги колись прудкі стали геть неслухняні. Бабуся піддалась на вмовляння.

Перебула у внучки з пару місяців. А потім чує:

Бабцю, ти ж така люба, я тебе обожнюю, але чого ти без діла сидиш? Завжди працювала, клопоталась, а тут прям осіла. Я ж обійстя хоч розвести планувала

Дитино, вже не можу старість ноги не ходять.

То як до мене приїхала одразу стара стала, зітхнула Даринка.

Швидко бабуся, котра так і не виявила омріяної активності, повернулась у свою хату.

Від розгубленості, образи, що не допомогла любій внучці, баба Ганна майже лягла.

По хаті нога ноги не чула, а дійти до столу стало завданням із зірочкою; до улюбленої церкви взагалі місія нездійсненна.

Отець Богдан сам прийшов проведати свою давню парафіянку, невтомну колись помічницю храму. Окинув все уважним оком.

Баба Ганна сиділа при столі складала щомісячні листи синам.

У хаті дмухало холодом: піч невиразно пашіла. На Ганні найтепліша кофта-пухівка років двадцяти, хустка посіріла, ноги у валянках, що бачили більше болота ніж людей.

Отець Богдан зітхнув: треба бабусі помічницю шукати. Може, Марину? Живе поруч, ще коза гожа, років на двадцять молодша.

Вийняв хліб, пряники, пів пирога з рибою (матушка Оксана передала привіт).

Закатав рукава під підрясником золою печі розжився, дров на кілька топок приніс, води з криниці влив у знаний чайник.

Синочку мій! Ой, тобто, батюшко, допоможи мені адреси підписати, а то накалякаю своїм курячим почерком, куди воно дійде!

Отець Богдан приписав адреси, краєм ока прочитав кривенькі рядки на листах. А там: «Живу чудово, любий сину! Все є, дякувати Богу».

Тільки листи ці на «чудове життя» всі із плям та розводів, від сліз солоних

Марина стала бабусю доглядати, отець Богдан регулярно її сповідав-опричащав, а по великих святах чоловік Марини дядько Петро старий моряк возив бабу Ганну на служби на мотоциклі. Життя обережно налагоджувалось.

Внучка пропала з виду, а згодом серйозно захворіла. Давно були проблеми з шлунком, усе списувала на гастрити.

Виявився рак легенів. Згоріла Даринка менш ніж за пів року.

Чоловік буквально поселився на цвинтарі купував пляшку, ночував на могилі, вранці йшов по нову.

Чотирирічний Василько залишився при нічиїй ласці худий, заплаканий, голодний.

Взяла його Галина, але через агрономські клопоти внуком займатись не було коли, почали готувати хлопчика в районний інтернат.

Інтернат то ще нічого: завзятий директор, нормальне харчування, на вихідних дітей додому відпускали.

Але не домашнє ж то життя Галина за голову: на роботі до ночі, а до пенсії ще гребти.

І тоді, якось у каляскі старенького «Уралу», підїхала до доньки баба Ганна. За рулем товстенький сусід дядько Петро, у вишиванці та з якірцями на руках. Вид у них рішучий.

Баба Ганна стисло:

Беріть, дайте мені Василька.

Мам, ти сама ледве ходиш! Як із малим даси собі раду треба ж готувати, прати

Поки живу, Василька не віддам інтернату, коротко відрізала бабця.

Вражена Галина помовчала, а тоді мовчки стала речі збирати.

Дядько Петро завіз їх у хату, а Василька мало не на руках заніс. Сусіди обурювались:

Баба Ганна добра, ну, видно, з глузду зїхала сама ледве пересувається, а туди ж дитину взяла Хіба ж він кошеня? Йому ж догляд треба Дивно, що Галина на таке дивиться!

А після служби отець Богдан навідався до баби з недобрим передчуттям: чи не доведеться витягувати голодного Василька від знесиленої баби?

Заходить в хаті тепло, печка аж гуде, Василько чистенький, ситий, слухає із старої платівки «Колобка».

А бабця, геть не «немічна», літає по хаті: змащує протвінь, місить тісто, лупить яйця у сир. Ноги бігають, як і колись!

Батюшко золотий! Я тут ватрушки задумала. Почекай з хвильку матушці Оксані та Кузьку гостинчик ще тепленький буде!

Отець Богдан повернувся додому збитий з пантелику, і все передав дружині.

Тая задумалась, дістала з шафи товстий синій зошит, гортає і читає:

«Стара Коза Григорівна дожила свій вік. Все минуло мрії, сподівання, все спочиває під білим снігом. Вже час туди, де немає хвороб, ні смутку».

Якось у лютневу завірюху Григорівна довго молилась перед іконами, а тоді лягла і каже: «Кличте батюшку помирати буду».

Обличчя в неї біле, як сніг за вікном.

Позвали священика, бабця сповідалась, причастилась, і лежить ні їсть, ні пє, тільки дихає.

Тут двері а на порозі мороз, дитячий крик.

Тихо, у нас бабуся вмирає!

А як йому рот заткнеш, він щойно народжений, не тямить ще.

З пологового онука Настя повернулась з немовлям. В хаті бабуся при смерті й невміла мама з дитиною. Молока у Насті нема, втрапити в ритм не може, мала кричить, бабусі помирати заважає.

Григорівна піднімає голову, сфокусувалась, злізла з ліжка, шукає тапки.

Повернулись домашні, думають бабуся от-от відійде, а вона по хаті метушиться, внучка на дивані відпочиває, а вона малу заколисує.

Тая закрила зошит, сміється:

Моя прабабуся, Ганна Григорівна, безмежно мене любила, і не дозволила собі померти: «А вмирати нам зарано в нас ще є дома справи!»

Жила вона після того ще десять років допомагала няньчити мене, свою любу правнучку.

Отець Богдан усміхнувся у відповідь.

Оцініть статтю
ZigZag
Ще не час помирати — вдома на нас чекають справи… Баба Валя ледве дотяглася до хвіртки, з останніх сил дійшла до дверей, довго вовтузилася зі старим, іржавим замком, увійшла у свою холодну, занедбану після зими хату й сіла на стілець біля непротопленої печі. В хаті тхнуло порожнечею. Не було її всього три місяці, а стеля вже оплела павутина, дерев’яний стілець плаксиво поскрипував, вітер гув у димарі — дім зустрів господиню, ніби ображено: де ти була, хазяйко, на кого покинула, як зимувати будемо? Заспокоювала хатку: — Зараз, зараз, мій рідний, відпочину трішки… Затоплю, зігріємось… Ще рік тому бабу Валю не втримати було — снувала по оселі: побілити, підфарбувати, води принести. То до ікон кланялася, то біля печі господарювала, то садом літала — усе встигала засадити, прополоти, полити. І дім радів з нею, під її легкими кроками підлога натхненно скрипіла, двері й вікна радо відчинялися від першого дотику зморшкуватих, але спритних рук, а пічка щедро випікала пухкі пироги. Гарно їм було разом — бабі Валі й її старій хаті. Чоловіка рано поховала, трьох дітей виростила, усіх у люди вивела. Старший син — капітан далекого плавання, другий — полковник, обидва далеко живуть, у село заїжджають рідко. Лише молодша донька Тамара агрономом у селі працює — з рання до вечора на полі, до матері навідується в неділю, відведе душу пирогами — й знову на тиждень зникає. Радість лиш Світланка, внучка. А вже й підросла — справжня красуня! Очі сірі-пресірі, коси до пояса, густі й блискучі, мов стигла пшениця. Як заплете хвіст — хлопці сільські аж роти відкривають! Тонка станом, вродою богиня, не інакше. Баба Валя в молодості гарна була, та на старій світлині — пастушка, а Світлана — королева… Розумниця: закінчила агроуніверситет у місті, повернулася в рідне село працювати економістом, заміж вийшла за ветеринара. По державній програмі молодій сім’ї виділили нову простору, цегляну хату — справжній особняк! Щоправда, бабусина ж хата — благодать: сад навколо, квіти, й росте все до ладу, а у Світлани біля нового дому ще нічого не встигло вирости — три стеблинки. А й заразом і до землеробства молода господиня не дуже мала хисту — ніжна, бабуся звикла її від вітру та важкої роботи берегти. Тут ще й синочок Василько народився. Які вже й огороди! Почала Світлана кликати бабусю до себе: ходімо, мешкатимеш зі мною, дім великий, зручний, нема печі топити. Коли бабі Валі виповнилось вісімдесят, ноги вже майже не ходили, бабуся таки погодилась і перебралася до внучки. Прожила кілька місяців — та почула одного разу: — Бабусю, ти ж знаєш — я тебе люблю! Але чого ж ти все сидиш? Я господарювати хочу, а ти допомогти не можеш… — Славонько, не можу вже, доню, старі ноги… — Гм… Як приїхала до мене — одразу стара! І повернулася баба Валя під свою руїну — бо не оправдала надій… Від образи остаточно ослабла, вже й по хаті ледве пересувалася, до церкви й мови не було дійти. Прийшов до неї отець Борис, її постійний душпастир, подивився: в хаті — холодно, печі не топлено, на бабі — стара кофта, платок тьмяний, валянки стоптані. Сам взявся допомагати: золу з печі вигріб, дров назносив, води набрав, адреси на конвертах підписав. А в тих листах – величезними, тремтячими буквами: «Живу дуже добре, любий синочку. Все в мене є, слава Богу!». А на листах — клякси солоні… Знайшлася добра душа — сусідка Ганна взяла шефство, чоловік її, дядя Петро, служити помагав і на мотоциклі возив бабусю до церкви. Життя потроху налагоджувалося. Світлана довго не навідувалася, а згодом тяжко занедужала — рак легенів… Згоріла за півроку. Її чоловік біля могили пропадав — запивав горе, маленький Василько лишився сам-один. Тамара взяла онука, та по роботі не мала коли доглядати — вирішили влаштувати Василька до районного інтернату. Інтернат — не дім, але іншого виходу не було. І тоді на старому «Уралі» приїхала баба Валя. — Я Василька візьму до себе. — Мамо, та сама ледве ходиш! Як ти впораєшся? — Поки жива — внучка в інтернат не віддам! Всі сусіди крутили головами — а баба Валя з малим зробила дива: у хаті тепло, чисто, Василько ситий, задоволений, а бабина нога, наче й не старенька — снаги додалося! — Батюшко, я тут ватрушки печу… Погостимо тебе й матушку Олександру! А от матушка Олександра пригадала історію своєї прабабусі Віри Єгорівни — яка весь довгий вік прожила, мрії минули, все сниться під білим снігом, а як прийшла пора йти у вічність, біля неї молоденька мамочка з новонародженим внучатком… І прабабуся вирішила: не час помирати, доки вдома є справи! Вона після того ще десять років прожила, допомагаючи доньці й внучці ростити улюблену правнучку. І правда: ще не час помирати — у нашій хаті справ і турбот чимало, а ми, українські бабусі, ще силу знайдемо, щоб все встигнути.