Це не твій дім
Олеся з сумом оглядає будинок, у якому виросла з самого дитинства. Їй вже вісімнадцять, а вона остаточно розчарувалася у житті. Чому доля так жорстока до неї? Бабуся пішла з життя, до університету вона вступити не змогла через дівчину, яка сиділа поруч з нею на іспиті. Та переписала в неї всі відповіді, а коли першою здала аркуш, щось шепнула на вухо екзаменатору. Той насупився, перевірив Олесині відповіді, а потім звинуватив її у списуванні й вигнав з іспиту. Довести свою правоту не вдалося. Згодом виявилося, що та дівчина донька місцевого багатія. Боротися з такими марно.
І ось тепер, після всіх цих невдач, у житті Олесі зявилася мама з двома рідними братами й новим чоловіком. Де їх тільки носило стільки років? Олесю виховувала бабуся, а мати була поруч лише до чотирирічного віку дівчини. І навіть до того часу теплих спогадів не залишилось. Коли батько працював, мати лишала її саму й тікала на розваги. Навіть у шлюбі вона постійно шукала “достойного чоловіка” і не приховувала цього ні тоді, ні після того, як батько Олесі раптово помер.
Залишившись вдовою, Тамара довго не сумувала. Зібрала свої речі, лишила чотирирічну доньку на ґанку материного дому, а квартиру, що залишилась від покійного чоловіка, продала й зникла у невідомому напрямі. Даремно бабуся Раїса намагалася достукатися до її совісті.
Тамара випадково навідувалась, але Олесю це не цікавило. Востаннє вона приїхала, коли Олесі було дванадцять привела із собою на той момент семирічного Святослава й вимагала від матері переписати хату на неї.
Ні, Тома! Нічого не отримаєш! відрубала мати.
Помреш все одно моє буде! відказала Тамара, сердито глянувши на дочку, яка спостерігала за сценою з іншої кімнати, зібрала Святослава й поїхала, грюкнувши дверима.
Чому, коли вона приїздить, ви завжди сваритесь? запитала Олеся у бабусі.
Бо твоя мати егоїстка! Погано я її виховала! Мало по дупі давала! сердито мовила Раїса Петрівна.
Бабуся захворіла несподівано: ніколи не скаржилася на здоровя, а тут Олеся після школи зайшла додому і застала невтомно заклопотану бабусю блідою і мовчазною в кріслі на балконі. Олеся ніколи ще не бачила бабуся без справи.
Щось сталося? насторожено запитала вона.
Недомагаю… Виклич по швидку, Олесю, спокійно попросила бабуся.
Потім лікарня, крапельниці… смерть. Останні дні Раїса Петрівна пробула в реанімації, навідувати її не дозволяли. Олеся, божеволіючи від страху, зателефонувала матері. Та спочатку відмовлялася їхати, але коли дізналася, що бабуся у реанімації, приїхала. Але не встигла на похорон тільки на сороковини. А через три дні після похорону сунула дочці під ніс заповіт:
Цей дім тепер належить мені й моїм синам! Незабаром приїде Олег. Я знаю, що ви з ним не ладнаєте. Тому поживеш у тітки Галини, добре?
Голос матері не мав у собі ані краплі жалю. Здавалося, що вона зраділа, коли бабуся померла адже тепер вона спадкоємиця!
Олеся, розбита горем, не знайшла сили чинити їй спротив. І який сенс, коли в заповіті усе чітко написано? То й жила вона тимчасово у тітки Галини по батькові. Але та була легковажною і ще не полишила мрію вигідно влаштуватись, тому вдома постійно збиралася весела, напівп’яна компанія, що стало для Олесі просто нестерпним. А ще, деякі гості почали приділяти Олесі не такий інтерес і це її злякало не на жарт.
Розповівши про все хлопцю Павлу, Олеся отримала відповідь, яка її здивувала й потішила:
Ще тільки цього бракувало, щоб якісь старі мужики з тебе очей не зводили чи домагалися! розсердився він, а рішуче, незважаючи на свої девятнадцять, додав: Я сьогодні ж поговорю з батьком. У нас є однокімнатна квартира на околиці міста. Батько обіцяв, що дозволить мені жити окремо, коли я вступлю до університету. Свою обіцянку я дотримав, тепер його черга.
Яким тут чином я? здивовано перепитала Олеся.
Як це яким? Ми ж разом будемо тут жити!
А твоя родина дозволить?
У них вибору немає! Сьогодні я офіційно роблю тобі пропозицію: ти згодна стати моєю дружиною і жити зі мною у цій квартирі?
Олеся була на межі сліз від щастя.
Звісно, так!
Почувши про майбутнє весілля, тітка зраділа, а мати просто люто зиркнула:
Значить, заміж вирішила? Он яка спритна! До університету не вступила шукає, де краще влаштуватись інакше! Я грошей не дам, запамятай! І цей дім мій! Тобі нічого не світить!
Слова матері боляче зачепили Олесю. Павло ледве зміг зрозуміти крізь її ридання, що відбулося. Взяв дівчину додому, де його батьки почали її заспокоювати і нагодували чаєм.
Андрій Семенович уважно вислухав щиру розповідь майбутньої невістки, на яку за кілька місяців звалилося більше неприємностей, ніж на деяких за все життя.
Бідна моя дівчинко! Оце мати, так мати! зітхнула мама Павла, почувши усе, що сказала Тамара.
Мене інше цікавить… задумливо відповів Андрій Семенович. Чому вона так чіпляється до цього дому, якщо є заповіт, і весь час тобі цим дорікає?
Не знаю… схлипнула Олеся. Вона завжди сварилась із бабусею через цей дім. То вимагала, щоб його продали та дали їй гроші, то хотіла, щоб бабуся оформила дім на неї. Бабуся не погоджувалась казала, якщо так зробить, ми з нею опинимось на вулиці.
Якось все це підозріло! Скажи, ти пішла до нотаріуса після смерті бабусі?
Ні, для чого?
Встановити свої права на спадок!
Але спадкоємиця мама. Я просто онука. Вона показувала мені заповіт.
Насправді усе трохи складніше, сказав Андрій Семенович. Після вихідних підемо разом у нотаріальну контору. А зараз відпочивай!
Олеся за цей час зустрілась з мамою. Та принесла якісь папери та намагалась примусити дочку підписати, але втрутився Павло:
Вона нічого не підписуватиме!
А ти хто такий взагалі? Вона доросла і сама вирішує! обурилася Тамара.
Я її майбутній чоловік і не дам робити їй шкоду. Тому нічого Олеся підписувати не буде.
Тамара вибухнула образами, але їй довелося піти ні з чим. Після цієї події у Андрія Семеновича тільки побільшало підозр.
За кілька днів, як і обіцяв, він і Олеся рушили до нотаріуса.
Уважно слухай, але коли будеш щось підписувати, все перевіряй! наказав він їй.
Нотаріус був сумлінний. Він прийняв у Олесі заяву, і вже наступного дня вони отримали відповідь: на Олесю відкрито спадкову справу. Виявилося, що у Раїси Петрівни був рахунок у банку, де вона відкладала кошти для внучки на навчання. Олеся про це не знала.
А що з будинком? цікавився Андрій Семенович.
Щодо будинку давно оформлена дарча на дівчину. Інших документів немає.
Дарча? здивувалася Олеся.
Ваша бабуся зверталася сюди кілька років тому і оформила дарчу на дім на вас. Тепер, коли вам виповнилося вісімнадцять, ви маєте повне право розпоряджатися будинком.
А як же заповіт?
Він був написаний сім років тому, але анульований. Ваша мама про це, ймовірно, не знає. Дім належить вам.
Всі підозри Андрія Семеновича підтвердились.
Що ж тепер робити? розгублено спитала Олеся.
Як що? Повідомити матері, що дім твій, і вона має звільнити його.
Але вона ж не піде! Вже мої речі склала, аби виставити з дому!
Для цього є поліція!
Тамара почула про заяву дочки й вибухнула люттю:
Ах ти невдячна! Мати з дому виганяєш? Сама забирайся звідси! Думаєш, я віритиму твоїм побрехенькам? Хто тебе напоумив? Твій жених із батьком? А у мене на руках документ я маю право на цей будинок! Є заповіт, де я спадкоємиця!
То забирайтеся з будинку, а то зараз поліцію викличу! вступився Олег, спостерігаючи за конфліктом. Але Андрій Семенович із Олесею залишились на місці.
А за погрози, чоловіче, вас можна й до відповідальності притягти! урівноважено, але з твердістю сказав Андрій Семенович.
Ти хто такий, щоб мене вчити? Забирайтеся! Я скоро продам цей дім покупці вже мають приїхати!
Та замість покупців приїхала поліція. Встановивши всі обставини, вони вимагали у порушників звільнити житло, інакше кримінальна відповідальність. Тамара з чоловіком і синами шаленіли від люті, але протистояти поліції не змогли. Олеся нарешті повернулася у свій дім. Павло не відпустив її одну, побоюючись загроз від вітчима, тому переїхав із нею.
Він мав рацію Тамара з Олегом довго не давали дівчині спокою. Дізнавшись про рахунок після Раїси Петрівни, Тамара заявила права на нього через нотаріуса. Частину грошей дісталось їй. Але забрати дім вона так і не змогла, що б не робила. Лише порадившись із усіма юристами, Тамара нарешті здалася і зрештою поїхала. З того часу Олеся з нею більше не спілкувалася.
З Павлом вони одружилися. Наступного літа Олеся вступила до університету на спеціальність своєї мрії, а на третьому курсі у них народилася перша дитина. Вона була вдячна чоловіку й його родині за підтримку у найважчі часи і прожила з ними щасливе життя.
Автор: Одета
—
—
Загадка
Будинок був старий, але цілком доглянутий. Недовго простояв він пусткою, не встиг занепасти і зруйнуватися. «Слава Богу! думає Марічка. Чоловіка у мене зараз немає і, мабуть, вже не буде. Я ж не з тих міцних українських баб, що й цвяхи забють, і коня спинять, і хату від пожежі врятують!»
Вона піднялася на ґанок, дістала з торби ключ і відчинила важкий замок.
***
Цей будинок Марічці чомусь заповіла баба Любов. Старенька, хоч і родичка, була мало знайома. Дивно, але хто знає, як працює розум у таких поважних людей. Бабці Любові, за підрахунками Марічки, було під сотню. Марічка їй чи то внучата племінниця, чи то двоюрідна онука. Словом, щось родинне й далеке.
Марічка бувала в баби Любові у юності. Вже тоді вона була немолода, але жила одна, ні до кого не звертаючись за допомогою. А от зовсім нещодавно пішла з життя.
Коли Марічці зателефонували і сказали, що у селі Загадка померла бабуся, вона спочатку навіть не згадала про бабу Любу. А тим паче не ожидала, що отримає у спадок її будинок і дванадцять соток городу.
Оце подарунок до майбутньої пенсії! пожартував тоді її чоловік, Михайло.
Та ще до пенсії як до Львова пішки! відмахнулася Марічка. Мені ж лише пятдесят чотири. А поки дотягну до шістдесяти, там її ще, дивись, й відсунуть. Отже, це просто подарунок. Не можу лише зрозуміти, за що така честь. Я навіть і не знала, що баба Люба досі живе. Думала, вона давно вже на тому світі. Скільки ж їй років… Але обирати не доводиться: дали користуватимусь.
Або продамо! потер руки Михайло.
***
Добре, що не продали. Минає два-три місяці після того, як Марічка стала власницею землі, і на неї чекав черговий “сюрприз”, вже не такий приємний, як спадок. Зясувалося, що її коханий Михайло їй зраджує. Такі справи… Сивина в бороду, біс в ребро як кажуть у народі…
