І як тільки земля носить таких матерів! Віддала свого хлопчика в дитячий будинок, бо не хотіла його лікувати, а малому всього лиш чотири роки.
Маю одну подругу, звуть її Соломія. Дружимо вже тридцять років, з тих пір як на піонерських таборах разом носили бантики. Соломія людина золота, й була би прекрасною мамою, та от власних дітей Господь їм з чоловіком не дав. Не склалося, але любов у них така міцна, що й циганка не розділить.
У мене дві доньки отож, кого я мала зробити їм хрещеною, якщо не найближчу подругу? Ще й живе біля самого мене. Чом би й ні! Все життя як сестри. Соломія з моїми дівчатками бавилася, стільки раз сиділа з ними, коли мене терміново кликали на роботу або в аптеку посеред ночі. Бували такі вечори, що ми разом на кухні плакали через те, що їй Бог власної дитини не подарував.
І тут якось задзвонили до неї родичі знайшлася далека сестра, десь там по батьковій лінії. Вирішила віддати свого синочка у дитбудинок. Лікарі поставили важкий діагноз, грошей на лікування нема. А мати така собі женихів міняє як серветки, про своє дитя й думати забула.
Соломія мені розказує: відчула, що мусить з’їздити й подивитися на того хлопця. Її чоловік був теж не проти. Далі все, як у кіно: подивилася малому в очі а там такий сум і надія, що Соломія одразу зрозуміла це її дитина.
Далі був цілий рік важкої праці, реабілітацій, лікарів, масажистів Хлопчик виявився особливим, з аутизмом. Але Соломія з чоловіком зробили неймовірне витягнули малого з того стану любовю і турботою.
Ви не повірите, але зараз Марко вже дорослий двадцять чотири роки! Освіта з відзнакою, ще й спортом займається, навіть медалі має.
От тільки повернулася з його весілля. Сиджу і посміхаюся таки світ не без добрих людей.
