Літо. Повертаюся додому пізнього вечора після тренування. По дорозі бачу: старенький дідусь упав на асфальт, а підвестися сам не може. Люди проходять повз, відвертаються, декому він здається нетверезим. А дідусь щось бурмоче собі під ніс і тягне до людей руки. Мене мама ще з дитинства навчила допомагати всім, кому тільки можу. Отож підійшла ближче й питаю: «Вам допомогти?» А він мені не може нічого нормально відповісти лише бурмоче й хапається за мене.
Тут проходила поряд жінка, і сварить мене: мовляв, відійди від нього. Не бачиш пяний! Ще й заразити може, та й брудний весь. Забруднишся!.. Я ж приглянулась і помітила: в дідуся руки всі в крові. Мене охопив дуже сильний страх. Запитую, що трапилося у відповідь знову лише кволе бурмотіння, він лише опустився за якусь торбинку, що лежала поруч. У тій торбі були уламки пляшки з-під пива. Він ще зібрав із землі якісь скалки, склав усе до пакету. Ось чому руки в крові. Я витерла йому долоні вологими серветками, аби потім підвести додому (чесно, не хотілося забруднити у крові свій одяг).
Допомогла піднятися, спробувала дізнатися адресу дарма. Дідусь щось недоречно бурмотів, а я ніяк не могла зрозуміти. А потім він, видно, здогадавшись, що я не розумію, почав показувати рукою, куди йти. Так я відвела його до багатоповерхівки навпроти. На домофоні він показав два числа пальцями. Я здогадалася, що це номер квартири. Подзвонила. В динаміці раптом почувся стурбований жіночий голос, а дідусь у відповідь почав щось бурмотіти.
За кілька секунд з підїзду вибігли жінка та чоловік. Вони кинулись до дідуся роздивляються, цілий він, чи ні… Чоловік подякував мені, взяв дідуся на руки, поніс додому. Жінка питала, як може мене віддячити. Я відмовилась, вже збиралась йти, як вона схаменулась, попросила зачекати. За мить повернулася з великою корзиною малини: «Своя», пишається. Я їй вдячно відмовилась, але вона наполягала: «Бери, бери. Ми ж з розуму зійшли, коли з дачі приїхали, а дідуся вдома нема».
А далі вона розказала мені його історію. На війні фашисти взяли його у полон. Щоб не виказати таємниці, дід, тоді начальник важливого підрозділу, покалічив собі язика. Та в тих умовах про гігієну не могло йтися поки добрався додому, почалось зараження, йому частину язика довелося ампутувати. Тепер він розмовляти майже не може, тільки звуки якісь видає. У дворі вечорами підлітки стали пиво пити, кидають пляшки абияк. Скаржилися навіть у поліцію, марно. Діти страждають, ріжуться об скло, ті ще й руками беруть це все сміття… І коли Соня, їхня донька, порізала ногу, дід узяв собі за звичку щовечора збирати скло, щоб діти не поранились. Він старий уже, ноги його не слухають… Скільки не відмовляли, ключі не ховали він по-своєму робить. Якось упав просто під підїздом поки зі зміни прийшла, пять годин на землі пролежав. Ніхто не допоміг. Тільки-но зібралися вже йти шукати тут дзвінок у двері. Дякуємо тобі.
Я стояла приголомшена. Вона вручила мені кошик, а я вклонилася (так, просто вклонилася слів знайти тоді не могла) й попленталася додому. Десь на півдороги просто розплакалася. Чому в нашій країні так? Чому думаємо тільки про себе? Прошу кожного: якщо бачите людину, котра впала й не може встати не поспішайте приписувати її до пяниць. Підійдіть! Можливо, їй конче потрібна ваша допомога! Особливо молоді давайте памятати, що ми ЛЮДИ, а не свині.
