Іди і не повертайся
Іди, чуєш? крізь сльози шепоче Михайло. Йди, будь ласка, і більше не повертайся! Ніколи.
Долоні хлопця тремтять, коли він розстібає важкий металевий ланцюг і веде Лесю до хвіртки. Відчиняє її навстіж і намагається виштовхати собаку на вулицю.
А та нічого не може збагнути.
Невже її виганяють? Чому? Вона ж нічого поганого не зробила
Іди, прошу тебе, знову шепоче Михайло, обіймаючи Лесю. Ти не можеш тут залишатися. Він от-от повернеться, а тоді
У цей момент двері у дім розчиняються на ґанок виходить пяний Василь із сокирою в руках.
*****
Коли б люди навіть на мить уявили, наскільки важким буває життя у собак, які не своєю волею потрапили на вулицю, більшість із них, мабуть, по-іншому ставилися б до братів наших менших.
Може, з жалем і співчуттям дивилися б а не з осудом і відразою, як це часто буває.
Та звідки людям знати, які випробування випадають на долю чотирилапих і через які муки вони проходять? Як тому дізнатися?
Пси ж не вміють розповідати.
І на свою біду не поскаржаться, весь біль в собі тримають.
Я ж, певно, розповім одну історію. Про любов, зраду і вірність
Почну з того, що Лесю не потрібною зробили ще змалку.
Чим саме вона не догодила своєму першому господарю нікому не ясно.
Можливо, просто тим, що народилась?
І от він нічого кращого не вигадав, як завезти ще двомісячне щеня до найближчого села та й
залишити край дороги.
Так, просто залишити.
І навіть у саме село не завіз, де хтось би точно взяв малу собачку.
Анітрохи не переймаючись, наказав на узбіччі залишитись і поїхав собі у місто.
А біля тієї дороги пролітали автівки, автобуси, фури, трактори.
Достатньо було просто неправильно ступити і в мить дитина могла опинитися під колесами.
Мабуть, на це господар і розраховував.
Навіть якби маленька і не загинула під машиною без їжі й води вона довго не протягла би.
Але того дня їй дуже пощастило.
Бо саме тоді і зустрів її Михайло.
Завдяки йому вона залишилась живою.
Адже того дня батько подарував Михайлу новісінький велосипед на день народження, й щойно хлопцеві виповнилось чотирнадцять, він вирішив покататися на подарунку.
Лише за межі села не їдь! гукає Олена, коли син вже береться за кермо й енергійно крутить педалі. Чуєш мене, сину?
Чую, мамо! вигукує радісний Михайло. Усе буде гаразд!
Втім за село хлопець таки виїжджає. Бо дороги там яма на ямі, не те що на ровері їздити ходити важко.
А недалеко від села до шосе буквально місяць, як проклали новий асфальт. Хлопцеві хотілося гарненько покататися.
Тим паче, автівок у неділю майже не було чи не всі вдома сиділи.
Та ось, коли Михайло майже доїхав до траси й зібрався вже повертати, помічає щеня, що бігає на узбіччі туди-сюди, кидається то під машини, то в останню мить відскочить вбік. Страшно було на те дивитися.
«Що з ним таке? І навіщо воно тут?» міркує хлопець, злізаючи з велосипеда.
А тоді обережно кладе ровер на траву, швидко прямує до беззахисного малого.
*****
Мамо, тату, дивіться, кого я знайшов! усміхаючись, каже Михайло, заходячи у хату. Її хтось викинув на дорозі. Можна ми залишимо її в нас? Вона така гарненька.
Мишко, ти ж за село виїжджав? обурено зітхає Олена. Я ж просила!
Мам, я тільки до траси і назад соромязливо відводить очі син. І, як бачиш, не дарма сходив. Якби я цю крихітку не підібрав, вона б загинула
А ти?! зітхає мама. Чи подумав ти про себе, сину? Самому на дорогу категорично не можна. Особливо на велосипеді.
Мам, я більше не буду, чесно. І що з нею робити? Можна, щоб у нас жила? Я буду про неї дбати! І взагалі давно мріяв Більше того, сьогодні в мене день народження.
День народження значить хитро посміхається Олена. Та тебе б гарненько висварити треба
Михайло міцно притискує до себе щеня, боячись, що батьки заберуть її.
О, Олено, ну годі сварити малого, втручається тато. Це ж свято йому чотирнадцять! Пригадай, що ми самі виділяли в його роки. І щеня гарне, породисте хазяйнуватиме. Хай живе собі в нас!
Ну, якщо тато не проти, і я теж, всміхається Олена.
Ура! Ви найкращі батьки у світі!
Михайло сяяв від радості.
Того ж дня він назвав її Лесею.
Спершу думав, що це хлопець, але при ближчому знайомстві виявилося: це дівчинка. Дуже добра, лагідна Лесюня. З нею відразу склалося надзвичайно тепле порозуміння.
Михайло відтоді забув за новий велосипед, весь час проводив із пухнастою Лесею.
Начебто, що може піти не так, якщо все наче чудово склалося?
Щеня врятоване, Михайло щасливий давно мріяв про собаку, хоча й думав, тато не дозволить.
І батьки тішилися радістю сина.
Казка, правда ж?
Та, на жаль, лихо було попереду аж через пів року.
Розпочалося все з того, що Василь, тато Михайла, втратив роботу, зажурився й почав пити.
Пив, не зупиняючись. Усю відкладену з Оленою гривню пропив.
Жодні прохання та вмовляння дружини не діяли. Більше того розятрювали.
Потім і сама дружина стала дратувати його. Зовсім іншою людиною зробила його горілка грубим, черствим, розлюченим.
Навіть руки піднімати став.
Через дурниці: то їсти нема, то дах тече, то ціни на цигарки й горілку виросли у всьому винна Олена.
Але ж винен був лише він.
Роботу знайти міг і в місті: водієм, вантажником Та Василь не хотів. У селі ж, після закриття агрофірми, роботи більше не було принаймні, гідної оплати.
Олено, куди ти заховала горілку?! кричав з ранку Василь, прокинувшись із похмілля.
Олена весь час намагалася його вгамувати але лише гірше виходило.
Достатньо було щось сказати всупереч скандал неминучий.
Якщо горілку заховала міг і вдарити.
Синові Олена суворо забороняла втручатися аби й він не потрапив під гарячу руку.
Рука у Василя важка. Краще не наражатися.
В такі хвилини Михайло йшов до Лесі, гладив її, мовчки дивився в бік будинку, де сварилися батьки.
А Леся облизувала його мокрі солоні щоки, підтримуючи, як уміла. Так само час від часу дивилася до хати.
Якось і сам Михайло потрапив під гарячу руку. Олена пішла в магазин, а він
ну, нічого такого, просто грався у дворі з Лесею. Василь побачив покликав сина до себе, грубо вхопив за руку й дав кілька потиличників.
Михайло спершу терпів, а потім не витримав закричав від болю. Хотів вирватися але тато стискав його руку, мов лещатами.
І тут Леся завжди добра і спокійна раптом загарчала й зайнялася на Василя. Так люто, що той аж розгубився.
Михайло скористався моментом висмикнув руку, а потім
а потім батько похитнувся, гримнув: «Убю!» і пішов до хати. Зрозуміло, що повернеться з чимось важким.
Що мав Михайло робити?
Іди, чуєш?! крізь сльози шепотів Михайло. Іди і не повертайся! Ніколи.
Тремтячими руками хлопець зняв важкий ланцюг, потягнув Лесю до воріт, і, розчинивши їх навстіж, намагався вигнати на дорогу.
А та не розуміла, що відбувається.
Невже її виганяють? Чому? Вона ж нічого поганого не зробила
Іди, прошу, ще раз повторив Михайло, обіймаючи собаку. Тобі не можна залишатися. Батько от-от повернеться, й
У цей момент двері зненацька розчинилися на ґанок вивалився пяний Василь із сокирою в руці.
Мишко! пролунало хрипке чоловіче. Навіщо ти одпустив собаку? Хто тебе просив?!
Тату, прошу, не треба, перелякано відступає Михайло.
Щиро кажучи, в ту мить йому хотілося втекти разом із Лесею, але
Михайло не міг залишити маму одну з цим звіром.
Що не треба?! гаркнув Василь, дивлячись скляними очима на сина і Лесю, яку хлопець прикриває собою. Не треба чіпати собаку? Вона на мене гавкає ще й ти захищаєш її? Я її годував, поїв, а тепер вона на мене гарчить! Ось зараз з нею розберусь, а потім за тебе візьмусь. Синам не можна перечити батькові!
Василь рушив вперед, оступився, ледь не впав, але встиг схопитися за стовп. Потім стрімко рушив до сходів.
Веди сюди її!
Василю, не треба, прошу вбігла додому Олена, лише щойно повернувшись із магазину. Це маленька тваринка, ти ж її вбєш!
Не «васякай» мені тут! Вона повинна памятати, хто господар! Михайле, веди її сюди, кому сказав!
Далі зволікати було не можна.
Михайло різко повертається до Лесі, дивиться їй просто у вічі, цілує її у чорний вологий ніс і з силою штовхає на дорогу:
Іди! Іди ж бо швидше! І прости нас, Лесю, прости Я не хотів, щоб так сталося.
Ах ти ж! розлютився Василь, нарешті зрозумівши, що син хоче відпустити собаку.
І Леся, ще раз подивившись на Михайла, побігла до лісу.
То було єдине місце, де вона могла сховатися.
«І не повертайся, Лесю він тебе вбє!» голосно кричав їй услід хлопець.
Що було далі, Леся вже не бачила.
Сподівалася лиш, що з її найдорожчими людиною і його матірю все буде добре.
*****
Від того моменту спливло
не місяць і навіть не рік.
Цілих сім років Леся жила надією на диво.
Вірила: коли-небудь знову зустріне Михайла.
Рік за роком віра та ставала все слабшою. Бо Михайла й Олени вже давно не було в селі.
У рідне село вона повернулась аж через півріччя після втечі в ліс. Стільки вистачило терпіння. Але
обережно підійшла до хвіртки, що була трохи відчиненою, штовхнула лапою та ледве скрипнула. А за нею згарище. Нікого.
Ні Михайла, ні Олени, ні Василя.
Вона приходила ще 3-4 рази нікого.
Втім Леся не відчувала, що з ними щось лихе трапилося. Мабуть, просто виїхали. Коли не знала, куди також.
Тільки розуміла: назад не повернуться.
Бо не було вже дому. Та й у неї самої ані сім’ї, ані даху
Рік чи навіть більше вона блукала від села до села, ніде не затримуючись.
Аж поки її не взяв до себе літній чоловік. Знайшлися вони на тій же трасі біля знайомого села тож Лесі пригадалось все, ніби ця історія повторюється.
Загубилась, га? посміхнувся дід із сивою бородою. Ходімо до мене.
Леся пішла. Бо іншого виходу не було.
Дід, хоч і був любителем чарчини, виявився добрим і лагідним.
Годував її бульйоном, кашею, цукровими кістками грошей не шкодував.
Ще й на роботу брав із собою нічним сторожем він працював, доглядав кладовище.
Спочатку було лячно ходити серед могил, але згодом Леся звикла. І до Миколи Петровича теж.
Справжньою доброю людиною виявився, тільки самотній надто. І нещасливий як і вона.
Якщо випивав не ставав звіром, навпаки, тяжко зітхав, ділився з Лесею своїми бідами. Як дружина покинула, дочка не хоче бачитися, бо вважає його невдахою
Леся слухала і сама згадувала часи, коли в житті все було добре.
Олену пригадувала, Михайла. А ось Василя намагалася забути назавжди.
Та сталося так, що під час чергового обходу Леся натрапила на його могилу.
Спершу не повірила: людини давно нема, а її власний ніс чує знайомий запах ненависті й алкоголю.
Що, зупинилася? промовив Микола Петрович, побачивши, що собака не йде. А, тут Василь Це той, що згорів у власній хаті.
Леся здивовано подивилася на чоловіка.
Був такий чоловік у нас. Жінка з сином у місто виїхали, а він пиячив, от і скінчився безглуздо. Люди казали, що родину мучив. Може, й заслужено. Але про померлих або добре, або нічого. Ходімо, Лесю.
Пять років прожила Леся із сторожем. Далі й він помер, і вона залишилася знову сама.
Куди іти? Вже немолода, ніхто її не візьме.
Тож Леся вирішила залишитися на кладовищі. Тут і їжу знаходила інколи й притулок.
Вирішила: хай це людське кладовище вона чекатиме тут своєї смерті. Іншого господаря їй не треба.
Аж до першого снігу тоді сталося дещо неочікуване.
Того дня Леся, як завжди, шукала щось їстівне, як раптом почула голоси.
Люди на кладовище у вихідні ходять рідко, а тут відразу двоє: чоловік і жінка.
Стояли біля могили Василя.
Лесі стало цікаво хто прийшов до «господаря».
Кажу ж тобі, Ксено, це дурна ідея навідуватись на могилу батька! Що я тут забув? Я його й знати не хочу після всього, що він зробив, а ти кажеш: прости
Треба простити, Михайлику Відпусти його з Богом. Скільки вже можна мучитися? Я впевнена, як простиш обом стане легше. Навіть тобі.
А ти звідки знаєш?
Так казала мені моя бабуся. Прости і всім легше буде. І тобі, і йому.
Гаразд Може, ти й права.
Михайло подивився на могилу, насупився, потім розпрямився і каже:
Я прощаю тебе, тату. За себе, за маму, за Лесю Шкода тільки, що через тебе я вигнав із дому найкращого друга. Сподіваюся, з нею все добре.
Увесь цей час Леся тихо стояла за спиною Михайла й не вірила очам.
Адже це був він. Її найдорожчий друг.
Так, минули роки. Він виріс, змужнів. Але Леся впізнала його з першого погляду.
Михайло теж відчув чийсь пильний погляд, різко обернувся і завмер.
Мишко, що з тобою? стурбовано питає Ксенія. Наче привид побачив.
Не привид, а собаку, задумливо відповідає він.
І що? На кладовищі це не дивина. Злякався?
Та схоже, я її вже бачив Стривай, це ж
Михайло робить кроки назустріч Лесі.
Зупиняється за кілька метрів не відводить погляду.
І Лесюня обережно похитує хвостом, теж наближається, а потім вони одночасно кидаються один до одного.
Ксенія не встигає нічого сказати, як Михайло, ставши навколішки, обіймає Лесю вперше за сім років а вона, закинувши лапи на плечі, лиже йому обличчя, щоки, ніс, підборіддя.
Збулась її найзаповітніша собача мрія. Нарешті зустріла свого господаря, якого так довго чекала
*****
Михайло, звісно, забрав Лесю до себе. Вона відразу подружилась із Ксенією.
Стали всі жити разом.
Перший час утрьох. Потім учотирьох (якось Леся принесла додому кошеня, і одноголосно вирішили залишити його), згодом уп’ятьох.
У двокімнатній квартирі зявився й людський малюк на імя Нікіта.
А невдовзі Михайло відбудував стару хату в селі, і кожного літа вони разом їздили туди відпочивати.
І, незважаючи на всі труднощі, через які довелося пройти і Михайлу, і Лесі, обидва були щасливі.
