Син не хоче забрати маму до себе жити, бо в домі повинна бути лише одна господиня, і нею є я – Це неправильно! Вона ж його мати! Може поселити її у власному домі! – такі слова часто чую від родичів чоловіка. Знаю, що навіть мої знайомі так думають, але ніхто не скаже мені цього прямо у вічі. А вся справа – через ситуацію з моєю свекрухою. Барбара – 83-річна, важить понад сто кілограмів, часто хворіє. – Чому не заберете Барбару до себе? – питала кілька років тому моя двоюрідна сестра. – Добре, що ви допомагаєте їй щодня, але що буде, якщо щось станеться вночі? Їй важко самій. Адже твій Данило її єдина опора. Очевидно, що за бабусею має доглядати її єдиний син, його дружина й онук. За останні п’ять років Барбара жодного разу не полишала квартири. У неї болять ноги, вага заважає рухатися. Все почалося тридцять років тому – тоді свекруха була енергійною, молодою, здоровою та дуже владною. – Кого ти до мене привів? – обурилася мати мого майбутнього чоловіка Данила. – Я усе життя присвятила тобі заради «цієї»? Після цих слів мовчки пішла на автобус. Тоді мати чоловіка жила у престижному передмісті в великому, гарному будинку. Її чоловік обіймав поважну посаду, тому Барбарі жилося добре навіть після його смерті. Того дня Данило мене наздогнав і поїхав зі мною – мала я щастя з чоловіком: не слухався сліпо матері, проте шанував старших. Він намагався мене заспокоїти та пояснював, що це просто такий характер у мами. Після весілля ми почали збирати на власне житло. Данило поїхав працювати і повернувся аж через пів року. За кілька років ми купили дім і зробили там ремонт. Рідко навідували Барбару. За цей час вона встигла наговорити про мене Данилу і всім знайомим купу нісенітниць: бачиш, невістка не дозволяє йому допомагати мамі. Як це – не дозволяє? І так далі. Вирішила переїхати у місто, але грошей, отриманих за будинок, не вистачило. Запропонувала нам додати, пообіцяла, що квартира буде записана на нашого сина – її онука. Але у нотаріуса раптом сказала, що майно треба оформити на неї, бо їй знайома сказала, що інакше бабусі часто залишаються без житла. А потім заявила, що перепише житло на того, хто доглядатиме її в старості. Захотіла бути господинею! Казала, що ми її обдуримо і залишимо ні з чим. Відтоді минуло майже двадцять років. Всі у нотаріальній конторі чули її крики, а нам було ніяково. Вирішили відступити. Вона переїхала одразу ж і не дозволила нам навіть зробити дрібний ремонт. Жила там майже місяць, а потім почала нарікати, що все старе та ламається. Свекруха звинувачувала в усьому мене – мовляв, я знайшла їй погане житло та хотіла обдурити. Барбара любила дітей двоюрідної сестри, а свого онука ігнорувала. Навіть удавала, ніби не пам’ятає його дня народження! Кілька років тому свекруха захворіла й розповніла так, що вже ледь ходила. Я приносила їй корисну їжу за рецептом лікаря, а Барбара лаялася й відмовлялася їсти, казала – тільки кузина нормально годує, а я голодую. Торік чоловік став просити, щоб я забрала її до нас. На його думку, мама вже все зрозуміла і готова слухатися лікаря. – Добре, – погодилася я. – Але маю умови: на кухні господарую лише я, тільки я готую і вирішую, що їсти, і жодних її кузин у нашому домі. Свекруха була обурена й їхати не захотіла – мріяла командувати у нашому домі. Але ж у нас лише одна справжня господиня! Це я! Мені довелося доглядати її на відстані: прибирати, готувати, навіть ночувати. А улюблена кузина переймалася лише по телефону. Свекруха телефоном жалілася родині, ніби я її голодую: не даю солодощів і ковбаси. Просила, щоб кузина приїхала і привезла торт. Та та, посилаючись на зайнятість, щоразу відкладала візит. Хоч жила утричі ближче за мене. Приїздила лиш раз на місяць і привозила щось шкідливе, а я доглядала Барбару щодня. Якось свекруха покликала кузину й поскаржилася, ніби зникли ланцюжок з хрестиком. Повідомила, що того дня ми обидві до неї заходили, але була впевнена, що це я забрала. Мовчки поставила їжу на стіл і підняла ланцюжок з хрестиком – лежали під тумбою. Прийшла додому, все розказала чоловікові і вирішила більше до неї не ходити. Запропонувала віддати її у будинок для літніх людей. Данило погодився.

10 червня 2024 року, Київ.

Знову цей одвічний спір: чому ж я не хочу забирати свекруху до себе додому? почув недавно у розмові моїх родичів. Це ж твоя мати! Може й повинна жити у сина! нерідко чую такі репліки, особливо від родичів Світлани, моєї дружини. Знаю, багато хто з наших знайомих такої ж думки, але ніхто мені цього прямо не каже. Усе це через ситуацію з моєю свекрухою.

Олена Михайлівна їй 83 роки, важить вже більше ста кілограмів, хворіє майже постійно.

Чого ви не заберете Олену Михайлівну до себе? ще кілька років тому питала Світлана, двоюрідна сестра дружини. Допомагаєте по дрібницях, і то добре, але а якщо щось станеться вночі? Їй реально важко самій. Ваш Назар єдина їй підтримка.

Усі вважають само собою зрозумілим: доглядати за матірю повинен її єдиний син, його дружина і онук наш Артем. За останні пять років Олена Михайлівна жодного разу не виходила з квартири. Болять ноги, а вага не дає й кроку ступити. Та ще тридцять років тому свекруха була зовсім іншою енергійною, молодою, здоровою і дуже гоноровою.

Кого ти до мене привів? колись голосно обурилася мати майбутнього Назара, мого чоловіка, коли він привів тоді ще молоденьку Світлану. Заради цієї дівчини я все життя поклала?

Після цих слів Світлана насупилася і мовчки поїхала на тролейбусі додому. А тоді ще Олена Михайлівна мешкала у великому гарному будинку під Києвом, у престижному районі. Чоловік її мав солідну посаду, свекруха не знала проблем ні при ньому, ні після його смерті. Того дня Назар побіг слідом за Світланою, приїхав з нею. Хороший в мене чоловік: не слухав матір сліпо, завжди шанував старших, але й мене завжди підтримував і пояснював все характером мами.

Після весілля почали зберігати гривні на власне житло. Назар поїхав на заробітки, повернувся тільки через півроку. За кілька років придбали будинок під Броварами та поступово його добудували. Навідувати Олену Михайлівну не любили вона розповіла Назару і всім знайомим, ніби це я не дозволяю синові допомагати їй. Ось така в мене невістка Не пускає любила повторювати.

Переїхати в місто вирішила сама, та грошей від проданого будинку не вистачило. Запропонувала, щоб ми допомогли, а взамін пообіцяла переписати квартиру на нашого Артема. Але в нотаріуса заявила: переписуймо на неї, бо подруга порадила: так бабусі буцімто не опиняться без своєї домівки. А тоді пригрозила перепишу квартиру тому, хто догляне мене на старість. Хотіла бути господинею! Казала, мовляв, ми обдуримо її і вона залишиться на вулиці.

Минуло майже двадцять років. В нотаріальній конторі всі чули її крики відчували соромно. Вирішили не заводити знову суперечки. Олена Михайлівна відразу вїхала до нової квартири, навіть робити ремонт не дозволила. Місяць прожила почала скаржитися на квартиру: Стара, стіни осипаються, все ламається. В усьому винною робила мене: це я буцімто обрала їй погане житло і просто хочу ошукати.

До дітей своєї сестри Олена Михайлівна ставилася приязно, а Артема власного ігнорувала. Навіть удавала, що не памятає, коли у внука день народження! Кілька років тому захворіла, набрала стільки ваги, що ледь по кімнаті пересувалася. Я старався приносити їй страви, прописані лікарем. Але свекруха сварилася: мовляв я її голодом морю, а тільки Світлана її годує по-людськи.

Торік Назар став просити, щоб забрали маму до нас. Він вірив мама змінилася і зрозуміла, що потрібно слухати лікарів.

Гаразд, погодився я. Але маю кілька умов: кухнею розпоряджаюсь лише я, готую тільки я і вирішую, що їмо! Ніяких гостей і подруг теж у домі не буде.

Олена Михайлівна обурилась, але приїжджати не захотіла хотіла сама командувати у нашому домі. Але у нас лише одна господиня моя Світлана! Довелося мені і ходити до неї, і прибирати, і готувати, і ночувати, якщо треба. А її улюблена племінниця підтримувала тільки по телефону.

Всі її скарги лише нарікання, що я даю неправильну їжу: ні солодощів, ні ковбаси. Просила, щоб їй привезли пиріжків чи торт а Світлана раз у місяць навідувалась із гостинцем, хоча живе набагато ближче, ніж ми.

Одного дня Олена Михайлівна викликала Світлану й заявила: Зник ланцюжок і хрестик! Обидві сьогодні були але це ти, Славо, взяв!

Мовчки поставив її страви на стіл, знайшов ланцюжок із хрестиком, що впав за тумбочку. Дома розповів усе дружині, вирішили: досить, більше ходити не будемо. Я запропонував оформити її до будинку для літніх людей. Назар згодився.

Дуже все болісно, але зрозумів для себе головне: не можна навязувати собі чужу вдячність, а свої кордони захищати потрібно завжди навіть перед старшими. Спокій і повага в родині часто дорожчі за обовязок, надиктований іншими.