БОРОДА СИВА, А ДУША ЯСНА
“Ти весь цей час мене обманювала! Я припиняю наше спілкування. Дуже розчарований у жінках. Як ти могла так довго прикидатися, брехати? Я ж думав на тобі одружитися, а ти все зруйнувала. Не можна почати сімейне життя з брехні та недовіри. Прощавай. Не пиши мені більше. Я не відповім. Твій колишній джентльмен.”
Такого листа я отримав від англійця. Майже рік листувався з Константином. Все йшло до зустрічі десь у нього, в Шеффілді. Але не склалося
Мені тоді було сорок девять років. З дружиною давно розлучився, мав дітей і онуків. Хотілося ще раз відчути себе чоловіком, бо роки пливуть, діти розїхались. У кожного свої справи, турботи. Я не міг сидіти в чотирьох стінах і згадувати молодість. Так і життя пройде повз сиди, май светри або вишивай серветки. Друзі зайняті, в парі, часом не мають навіть порозмовляти. На роботі всіх “наречених” вже оцінив не знайшов якусь свою.
За порадою колеги вирішив зазирнути на сайт знайомств. Втрачу небагато.
Заповнив довгу анкету, старався описати себе якнайкраще, додав непогане фото. Чекаю дива. Сам нікому не навязуюсь. Тримаю гідність.
Минуло кілька тижнів і побачив повідомлення, одне-єдине, на електронці. Сиджу у Черкасах, з трепетом відкриваю іноземний лист.
Отже: англієць, 59 років, бізнесмен, розлучений, має двох дорослих синів. На фото солідний, доглянутий, статний чоловік біля великого триповерхового будинку. Запропонував познайомитись. А там, диви, може й одружитися захоче!
Мені уявлялось ось воно, безтурботне щастя. Треба лише руку простягнути, гарно написати відповідь… Від радості аж «Червону руту» наспівую. Хотілось одразу відповісти: мовляв, згоден, хоч зараз до вашого Шеффілда та під вінець. Але написав, що потрібно гарно все обдумати так мовляв, багато кандидатів, всім не встигаю відповідати. Константине, не ображайтесь.
Константин у відповідь був делікатний: мовляв, розумію така жінка (чи то пак, чоловік на свій лад) не може не привертати увагу. Я після таких компліментів злітав над собою.
З Константином завязалася щира, відверта переписка. Здавалось ми створені один для одного. Чому доля так розвела по різних країнах? Він називав мене “Загадковою трояндою”, а я його “Моїм джентльменом”. Звик до його ніжних слів, і вже не уявляв життя без них. Думками я вже був у його просторому будинку, ранками розмовляв з ним за кавою одним словом, рай наяву. Ми ставали рідними душею.
Дітям сказав, що скоро їх залишу, квартиру їм залишу, з роботи звільнюсь. Син і донька спробували повернути мене до реальності:
Тату, ти що, себе не впізнаєш! Пенсія на носі, а ти весілля! Це якесь безумство. Нащо ти там потрібен? Твій джентльмен через рік сам стане дідом, тиск скакатиме, вночі по сім разів до вбиральні… Хочеш доглядати за англійцем, бути йому сиділкою? Потім ще й бурматітиме цілими днями. Не поспішай, тату, задовольняти англійців.
Але мені діти не наказ. Я хочу бути джентльменом, і все. Змінюю гардероб, зачіску, манери готуюсь до подорожі. Візу вже чекаю. І тут ляпас від Константина: “Ти не «Загадкова троянда», а проста брехуха. Не пиши мені я не відповім”.
Чим і коли я збрехав? Нічого не розумію, думки, здогадки, версії крутяться в голові. Все-таки, написав Константину листа. Даремно чекав півроку відповіді не було.
Коли вже остаточно опустились руки, навіть уйнявся з думкою про заповіт, раптом зявилося повідомлення від “Мого джентльмена”:
“Загадкова трояндо, прости! Я довго лежав у лікарні, прощався з життям. Було дуже погано. Не хотів тебе тривожити. Попросив сина Олівера вести нашу переписку. Сказав бути ввічливим. А він, виявилось, написав, що ти раптово припинила контакт. Чому?
Я вже одужав і готовий прийняти тебе у свій дім як дружину.
Прочитав листа кілька разів і сльози полились. Що писати йому, не знав. Ясно було одне Олівер не хоче, щоб його батько одружувався. Це Олівер і наговорив на мене, звинувативши у брехні.
Подумавши, вирішив не відповідати Константину. Навіть якщо й поїду в той Шеффілд, син йому на мене всякого нашепче, або чого гірше підсипле щось в мій борщ. Константин швидше повірить синові, ніж мені і прожене «богиню» зі свого дому. Навіщо мені цей головний біль? Хай самі сваряться, вони ж рідня.
А в мене онуки восени до школи підуть. Треба ж їм з читанням, з математикою допомогти. Та й на дачу ще зїздити: помідори висадити, траву викосити, квіти полити… Рідна груша й тому зайцю дорога.
Відпочину від нових знайомств, забирають вони забагато внутрішніх сил. А життя йде собі далі…
Доброго дня, сусіде! Давно не бачив тебе, рідко навідуєшся! Турботи чи заміж вийшов, га? сусід по дачі, Степан, не давав мені проходу, з цікавістю заглядав у вічі.
Привіт, Миколо! Знаєш, я скучив за тобою. А ти, бува, не женився? Дрова порубаєш? Запрошую на чай після роботи. Справ, як завжди, повно…
Я був радий бачити Миколу, навіть міг би обійняти з радості.
Що ти, Анюто? Як я міг одружитися, якщо нареченої рік не було видно! жартівливо відповів Микола.
Ой, не прикидайся! все чудово розумію, але треба ж пожартувати.
Тож, виходь за мене, Анюто. Чого нам ще придивлятися Сто років знайомі! Стара груша скрипить, а все росте.
Що ж, в мого нареченого борода сива, а душа ясна.
З Миколою ми щасливо разом уже сім роківЯ подивилась на Миколу рідна постать, очі сміються. І ніжно стало на серці: скільки років ми поруч, поруч і радість, і печаль, і тиша після дощу, і клопоти домашні, і сміх онуків, і смак липового чаю зі старої още не вмерлої чашки. Любов вона, мабуть, зовсім поруч, просто не завжди її шукають там, де є.
Я змахнула сльозу по щасливій зморшці на його щоці та й своїй теж.
Бачиш, Миколо, ти смієшся, а я вже й згоду даю.
Сонце ковзнуло по сивій бороді, і зашепотіли грушеве листя:
Як добре, що любов не з паспортом приходить, а з чистим, теплим серцем.
Покотилася наша осінь уперед, а попереду ще стільки нового та красивого хай навіть із сивиною над скронями.
