Не просто няня
26 лютого
Сиджу я сьогодні у бібліотеці нашого університету і знов відчуваю, як земля тікає з-під ніг. Колись мріяла просто навчатися на філфаці, мати щось схоже на студентське безтурботне життя. А насправді гори підручників, конспекти, записи на серветках, кава з їдальні за десять гривень і головна думка: не завалити контрольну. Викладач у нас відомий на всю Львівську політехніку: пролітаєш раз чекай перескладання, і якраз тоді, коли вже усі інші жити починають по-новому.
Саме в цю гарячу хвилину біля мене зявилася Маряна. Вона сіла на край столу, ніби про щось таємне зібралася шепотіти:
Тобі ж підробіток потрібен?
Тільки коротко кивнула, геть не відриваючись від сторінок. Адже часу обмаль, а ще й стільки залишилось вчивати.
Ммм, нарешті відгукнулася, не бажаючи рвати себе навпіл. Але коли? Самі знаєте: пари до двох і прогули не варіант.
Маряна розуміюче посміхнулась. Вона давно знає, як я ставлюся до навчання. Зітхнувши, вона перейшла на шепіт, дивлячись на мене змовницьки:
Слухай, у мене є сусід, Іван. Так сталося, що він сам виховує дітей дружину поховали рік тому Не любить він про це говорити, та й я не пліткарка. Але тепер він у роботі по самі вуха, довідки тягне і дітей практично не бачить. Йому няня потрібна на вечорами, десь із четвертої до восьмої.
Я нарешті відірвалася від конспекту й глянула на неї уважніше. Серце смикнулося робота десь поряд, наче відповідь на мої молитви.
Ти дітей любиш. Четверо менших братів, та й досвід є: і в садку, і вдома. Для тебе це ідеально! щиро захоплено додала Маряна.
Справді Я навчилася не зводити з розуму малечу ще у власній сімї. Це тяжко, але дає щось надзвичайно тепле всередині.
А скільки малечі у нього? запитала я мимоволі, відчуваючи в собі тривожну відповідальність.
Дві дівчинки, близнючки їм шість. Старший, Степан, вже дорослий, його й дома не буває постійно на секціях. Йому тринадцять. Батько сам все тягне, пояснила Маряна.
А раптом мене не візьмуть? Я ж ще студентка, освіта лише на четвертому курсі
Дітей люблю, працювала і в садку, та бути нянею це вже повністю відповідати перед кимось чужим.
Візьмуть! безапеляційно махнула вона рукою. Іван учора мене питав раптом знаю гарну дівчину. Дати йому твій номер?
Подивилась я на конспекти, на годинник (пари через двадцять хвилин), і раптом відчула: ось воно, моє рішення. Ця підробіток шанс. Тут, біля універу, а головне для дітей.
Перехопила подих, швидко кивнула:
Давай!
***
12 березня
Перший робочий день. Хвилююсь неймовірно. Хоч ночами гралася з братами у хованки, зараз це відповідальність. Все перевірила сто разів: телефон, ключі, записник, яблука з булочками для дівчаток. Все є.
Вчора знайомство минуло на диво легко. Іван спокійний, уважний, одразу розповів розпорядок. Дівчаток звуть Даринка й Соломія: спочатку тихенько трималися за тата, а за десять хвилин сміялися, тягнули мене у свою хатку з подушками, показували вирізані з паперу ляльки. Видно, що вже трохи потеплішали душею.
Іван не пробачу Маряні, що забула згадати: він дуже гарний чоловік. Високий, з лагідними очима й щирою посмішкою. Доводиться тримати себе у руках, щоб не розкрасніти біля нього.
Не втрать голову. Це просто робота, повторювала собі біля воріт дитсадка.
Яскрава гойдалка, малеча з пісочницями, галас на весь двір. Одразу побачила Даринку із Соломією біля гірки.
Підійшла тихо, щоб не злякати. Присіла навпроти, посміхнулась тепло:
Ну що, дівчатка? Підемо додому? Я зроблю вам щось смачне.
Даринка поглянула на Соломію, потім обережно підійшла ближче:
А що ви зробите?
Можемо спекти млинці з вишневим варенням. Чи печиво з шоколадом.
Соломія миттєво пожвавилась:
Печиво! Обожнюю шоколадне!
Тоді вирішено! подала їм руки.
Маленькі долоньки вкладають у мої, і раптом тривога зникає. Може, все вийде?
Є в них щось Недитяче. У погляді мудрість, у жестах схожість одна на одну. І ця серйозність не для шести років.
Згадала Степана. Вчора він мене відвів убік:
Вони змінилися після смерті мами… Колись відкриті такі були, до всіх тягнулися. А потім… закрилися. Постійно питають: Чому мама не з нами? Чи ми погані? Ми з татом пояснюємо це не їх провина. Але Як до них дійти, не знаю. То бабуся допомагала, а зараз вона хворіє. Тато вже на межі.
Я кивнула мовчки, всередині все стислося. Це не просто діти, це величезна довіра.
До мене близнючки поставились приязно. Я їм показала кілька фокусів з хустинкою сміялись до сліз.
Степан серйозно глянув:
Батько одразу помітив ти їм сподобалася. Головне не підведи нас, добре?
У його очах цілісвітляна надія.
Не підведу, чесно, пообіцяла я йому.
***
25 травня
Два місяці минуло, як я у родині Опанасюків (саме так звати Івана з дітьми). Даринка й Соломія вже зустрічають мене з обіймами та сміхом. Тепер вони навіть не хочуть, щоб я йшла ввечері.
Сьогодні, як завжди, складала іграшки після гри, тихо наспівуючи Ой, у вишневому садочку…”. Даринка й Соломія сиділи на дивані і раптом Даринка вигукнула:
Залишайся у нас! Будь ласка!
Вона підбігла, обняла мене за талію, зарившись носиком у спідницю.
Я усміхнулась, пригорнула у відповідь, погладжуючи волоссячко:
Мені ж треба до університету готуватися завтра пара.
Однак Соломія підскочила і обійняла нас обох:
Ми вже сумуємо за тобою! Залишайся!
Глянула я на їх щирі обличчя таке тепло в серці. Присіла біля них:
А де ж я спати буду, га?
Даринка радісно блиснула очима:
У татовій кімнаті! Там велике ліжко!
О, тато не буде проти! підхопила Соломія.
І хоч розуміла я, любов у дітей небездоганна, все одно незручно стало. Яку б радість доставило просто затриматися поряд не на татівському ліжку, хоч з горнятком чаю, у тихій бесіді з Іваном…
Заспокойся, це робота, ти не гість, твердо нагадала собі і хутко вирушила додому.
На виході спіймала себе на тому, що перебираю ремінець сумки, нігті, поправляю волосся соромно, а серце вистрибує. За цим моїм хвилюванням спостерігав Степан з коридору. Підліток посміхався він усе зрозумів значно раніше за нас, дорослих: коли я поруч, і Іван розквітає, і діти щасливі.
Ох, як би одній людині зробити цей перший крок Чи то бояться, чи що, чула у голові його думки.
***
1 червня
Коли Іван повернувся з роботи, Степан не витримав:
Тату, ну чому ти нічого не робиш? Тобі ж подобається Аліна!
Іван розгубився, почервонів, довго ховався за столом:
Сину, це ж няня!
Ну й що? Ви ж цілими вечорами на кухні сидите! Вона на тебе дивиться, а ти на неї, і все боїшся щось сказати!
Іван сумнівався, торкався до перенісся, і нарешті зітхнув:
Стіпе, це не так просто. Якщо вона піде через мене? Дівчата її люблять Не витримаю, якщо втратимо цю рівновагу.
А хіба треба все одразу? не відступав Степан. Хоч прогулянку, або разом в парк, чи до кавярні запроси, з усіма. Щоб усім комфортно було.
Іван задумався. Ідея була розумна. Сімейною ходою у парк гарний компроміс.
Спробую, погодився він, із полегкістю в очах.
***
7 червня
Теплішає не тільки на вулиці, а й у нас вдома. Наші сімейні прогулянки стали новою традицією: парк Погулянка, морозиво у Львівській майстерні шоколаду, вечори з книжкою. Я з Іваном залишаємося після вечірніх казок ще на кухні, пємо чай, сміємося, ділимося спогадами. Усе вже далеко вийшло за межі няня-роботодавець.
Степан, задоволений, тяжко зітхає:
Казав же, що все буде!
Я усміхаюся у відповідь.
***
12 липня
Увечері після того, як діти лягли спати, ми з Іваном сиділи на веранді. На столі дві філіжанки чаю, на обрії захід сонця.
Алінко, тихо мовив Іван, я вже не уявляю свого життя без тебе. Я тебе люблю. Хотів би, щоб ти була не просто нашою помічницею а моєю дружиною.
Я затримала подих. А потім обійняла його й прошепотіла:
Я теж люблю тебе. І хочу бути з вами.
***
2 жовтня
На весіллі було скромно й душевно на подвірї маленької кавярні під містом, із найближчими. Головні герої Даринка, Соломія й Степан: дівчата у рожевих сукнях з бантами гордовито носили кошики з пелюстками, а Степан тримав обручки.
Тату, ти сьогодні найкращий, шепотіла Даринка, обіймаючи Івана.
А Аліна як казкова фея! додала Соломія.
Степан гордо посміхався:
Я ж казав, усе буде!
Після церемонії святкова трапеза, сміх, дитячі забави. Під вечір, коли всі розійшлись, ми з Іваном стояли на терасі під зоряним небом.
Оце й є справжнє щастя, прошепотіла я, пригортаючись до нього.
У нас попереду ще багато таких днів, відповів він.
Я посміхнулась і зрозуміла, тепер у мене є найголовніше: любов, сімя і майбутнє поряд із тими, хто навчив мене бути справжньою собою.
