Відколи я була маленькою дівчинкою, батьки мені твердили, що я нікому не потрібна, і що з мене нічого путнього не виросте.
Кажуть, що рідня то найрідніші люди, особливо мами. Все ж вони тебе під серцем носили девять місяців, народжували, ночей не досипали й усе віддавали, аби дитя було щасливе.
Може, так і є, але не в моїй історії. Ми з мамою як небо і земля. Спільної мови ніколи не знаходили. Ні разу в житті вона мене не підтримала. Варто було мені чимось захопитися, як мама миттю гасила мої ідеї своїм «Все це дурня!».
На її думку, я страшенно нерозумна та нічого не вмію і, судячи з усього, ніколи не навчуся. Чому вона так мене «любила» загадка для психологів. Зате варто було їй щось знадобитись одразу ж кликає мене на допомогу. Ось вона я ні на що не здатна донечка, зате мусить бігти рятувати маму! На щастя, тато мене любив і завжди підбадьорював. І хоч одна добра людина в родині!
Ось, надумала я виїхати із Запоріжжя до Києва шукати кращого життя й власного щастя. Як тільки мама почула одразу включила весь арсенал драми: й сльози, й «кому ти там треба», й «як ти без мами». Основна мета не віддати таку вигідну робочу силу. Але я встояла, психіка не здалася й зробила все, як захотіла!
Ось тепер мешкаю в Києві: просторе світле житло, своя маленька справа, чоловік козак, двоє діточок і песик Барсик. А мама казала: «З тебе нічого не буде!» Та я змогла! І кожен, хто вміє затиснути вуха й просто повірити в себе теж зможе! Слава Україні і впертий характер не підведе!






