За гривні я стала «молодшою». Минуло багато років, мій чоловік дізнався правду, і ми розлучилися.
Я народилася у маленькому селі десь поміж золотих полів Полтавщини. Коли закінчила восьмий клас, пішла в кулінарне училище, що закінчила через чотири роки. Далі працювала в райцентровій їдальні кухаркою, але за п’ять літ зрозуміла: так далі не можна. Платили мізер, а я мріяла про щось більше, тягнуло у великі міста.
На роботі познайомилась із Тарасом, він жив у Києві й мав потрібні звязки серед столичних людей. Я приїхала до Києва, домовилася з Тарасом на зустріч біля Володимирського собору. Попрохала, щоб допоміг вступити до університету. Не відмовив, але сказав, що це коштуватиме недешево. Я мала трохи заощаджень. За ту допомогу віддала грошей більше, ніж колись мріяла.
Мені вдалося навіть купити нове свідоцтво. За нові папери також віддала добру суму. Тоді ще всі документи були паперові, з печаткою та кутком. По нових паперах мені відняли пять років, і у свідоцтві стояли самі «пятірки».
Тарас таки зробив справу я стала студенткою.
Для мене почалося цілковито нове життя, сповнене гарячого, недбалого сміху молодих хлопців. Роком пізніше я вийшла заміж. Мого чоловіка звали Остап, йому було девятнадцять. Він виріс у столичній багатоповерхівці, а я прописалась у квартирі його батьків.
Щойно скінчила навчання у країні почалися дива. Радянська доба рушилась під ногами. Ми з Остапом швидко зібрались, винайняли маленьке приміщення і відкрили власну кавярню під сонцем Липок. Згодом змогли її викупити й стали повноправними господарями бару.
Жили ми з Остапом непогано, хоч дітей не мали. І ось якось зібрались відвідати село, де в мене минула юність. Я зустрілася зі шкільними друзями. Мої будні сильно відрізнялися від їхніх, і виглядала я, мушу сказати, куди молодшою за них. Вони дивилися з подивом і заздрістю. Один із колишніх однокласників під час частування сказав Остапу: я працювала кухаркою і років у мене більше, ніж на вигляд.
Остап почав мене докоряти, що я приховала правду. Різко змінився, узявся хильнути горілки частіше, в очах його захмарилось. Ми розлучились. Довелося ділити спільну справу. Я купила невеличку квартиру, а чоловік набрав кредитів у банках під скажений відсоток, та й виплачувати не зміг. Все, що ми мали, розсипалось, мов мак дрібний.
Нині я досі працюю, хоч і маю вже пенсійний вік. Часто згадую Тараса, що колись мудро мовив: не варто фальшувати долю папірцями. Але ніхто не може переписати минуле й ніхто не виправить юнацькі дурниці.
Недавно навідалась до матері ледь упізнала своє рідне село. Зустріла однокласницю, Оксану: вона вже другий рік на пенсії, онуків няньчить, грядки сапає, до колін у томатній розсаді. А я досі працюю, сили вже не ті, хвороби наздоганяють. У молодості коїмо нерозумні речі, за які доводиться платити у дорослому житті.
Шукаю ради, як виправити дурницю, якої наробила багато літ тому.
