Сиділка для дружини
Ти це серйозно? Марисі здалося, що вона ослу́халася. Куди мені виїжджати? Навіщо? За що?
Тільки не починай сцен, добре? скривився він. Що тут незрозумілого? Доглядати тобі вже нікого. Куди підеш байдуже.
Богдане, ти що? Ми ж збиралися одружитися?..
Це ти собі надумала. Я нічого обіцяти не збирався.
У 32 роки Маруся вирішила кардинально змінити життя й залишити рідне село на Полтавщині.
Що їй там робити? Слухати докори матері?
Ніяк не могла вона заспокоїтися й все докоряла, буцім розійшлася з чоловіком. Мовляв, як ти могла такого доброго чоловіка упустити?
А той Вася, що був колись чоловіком нічого не вартий пяниця і бабій! Як вона взагалі примудрилася тоді за нього вийти?
Розлучення ж Маруся пережила спокійно навіть, навпаки, легше дихати стало.
А от із мамою через це й сперечались постійно. Ще й через гроші їх катастрофічно бракувало.
От і вирішила рушити до обласного центру до Полтави, влаштувати там жити-не тужити!
Он Наталка її шкільна подруга пять років вже заміжня за вдівцем.
Ну і що, що він на 16 років старший та й зовсім не красень, але ж має трикімнатну квартиру у центрі та й статки непогані.
А вона, Маруся, хіба гірша за Наталку?
Нарешті! підтримала її ідею подруга. Швидко збирайся, перший час житимеш у нас, а з роботою допоможемо.
А твій Петро Михайлович не буде проти? засумнівалась Маруся.
Та ти що! Він для мене все зробить. Не хвилюйся, прорвемось!
Та довго у подруги не затрималась.
Пару тижнів там перебула, як трохи заробила, і зняла собі кімнату.
А за декілька місяців їй неймовірно пощастило.
Що ж така жінка, як ти, на ринку торгує? з жалем промовив постійний покупець Богдан Романович.
Постійних Маруся вже по іменах знала.
Осінь, холодно й голодно, справа важка.
А що поробиш? знизала вона плечима. Якось заробляти треба.
І, трохи жартуючи:
А ви мені іншу роботу запропонуєте?
Богдан Романович зовсім не був схожий на принца на білому коні: на двадцять років старший, з обличчям, що набрало кілограмів, лисуватий, погляд суворий.
Завжди придирливо овочі вибирає та розплачується до останньої копійки. Але ж їздить на хорошій іномарці, одягнутий пристойно не алкоголік, не ледащо.
Одначе й обручка на пальці була, тож як на нареченого, Маруся його не розглядала.
Бачу, ти відповідальна і охайна жінка, Богдан Романович одразу перейшов на ти. Чи мала ти коли догляд за хворими людьми?
Було таке, допомагала сусідці. В неї інсульт трапився, а діти далеко, не мали змоги приїхати. От вони й просили мене глядіти.
Чудово! зрадів чоловік і лице його стало сумним: А моя дружина, Оксана Сергіївна, лягла теж інсульт. Лікарі кажуть, шансів небагато. Додому забрав, а доглядати ніколи. Допоможеш? Заплачу, як годиться.
Маруся довго не вагалася. Ліпше в теплій квартирі, хоч і з горщиками морочитись, ніж мерзнути на базарі по 10 годин!
Крім того, Богдан Романович запропонував їй жити з ними не треба платити за квартиру.
Там три окремі кімнати! раділа Маруся подрузі. Дітей у них немає.
Мати Оксани Сергіївни справжня штучка, у 68 років ще молодиться, за другого чоловіка нещодавно вийшла. Хто має хвору глядіти?
Вона важко хвора?
Дуже Лежить колодою, тільки стогне. Не факт, що виживе.
А тобі аж ніяк не весело через це? глянула Наталка внимательно.
Ні, не рада, відвела очі Маруся, але ж якщо Богдан Романович стане вільним
Маруся, що ти таке говориш?! Бажаєш людині смерті заради квартири?
Я нічого не бажаю, але й шанс не проґавлю! Ти й так сито живеш.
Тоді сильно посварилися, і тільки через пів року Маруся поділилася з подругою, що у неї з Богданом Романовичем роман розгорівся.
Жити не можуть одне без одного, але він, мовляв, не кине хвору дружину не такий чоловік! та будуть вони поки коханцями.
Хіба ти не розумієш ви тут розважаєтесь, а дружина в сусідній кімнаті помирає? Це ж бридко, Марусю! Чи зовсім сліпа стала від того багатства чи є там те багатство? уколола Наталка.
Та від тебе доброго слова не діждешся! образилася Маруся.
Знову перестали спілкуватися, але винуватою вона себе не почувала (навпаки, десь глибоко трохи совість мучила).
Он які всі святі! Ситий голодного не зрозуміє” недарма кажуть. Переживу й без подруги.
За Оксаною Сергіївною Маруся доглядала старанно і совісно. А коли розпочалися стосунки з Богданом і всі домашні справи на неї.
Чоловікові треба не лише у ліжку догодити, а й смачно нагодувати, сорочки випрати-попрасувати, підлогу вимити аби пилюкою не дихав.
Марусі здавалось, що коханець задоволений, та й сама отримувала радість від життя.
Якось пропустила й те, що гроші за догляд за дружиною Богдан їй вже не платить. Та й навіщо ті гроші, коли вони вже як майже чоловік і дружина?
Гроші Богдан давав лише на харчі, ще й на інше трохи, тож бюджет вела сама, навіть не помітивши, що ледве вкладається у виділену суму.
Зарплата ж у цеху в нього була добра. Але коли одружаться все буде по-новому!
З часом до коханди охолодили, і додому Богдан не так вже поспішав, та Маруся списувала це на втому від хворої дружини.
Чого той стомлювався, заходячи до хворої раз на день на хвилину, вона не знала, але йому щиро співчувала.
Хоч і передбачала таке, але все одно заплакала, коли Оксана Сергіївна померла.
Адже півтора року доглядала цю жінку це не жарти. Організацією похорону займалась теж вона Богдан від горя ледве дихав.
Грошей дав мало, але Маруся все пристойно зробила, щоб ніхто не докорив.
Навіть сусідки, що кидали косі погляди через її роман з Богданом хіба тут щось сховаєш?! на похороні схвально кивали. Теща теж залишилась задоволена.
І от такого вона від Богдана не очікувала.
Тепер, розумієш, твоя допомога вже не потрібна, тож даю тобі тиждень, щоб зїхала, байдуже сказав він на десятий день після похорону.
Як це? Куди я маю йти? Чому?
Без сцен, будь ласка, скривився коханець. Доглядати нікому, живи де хочеш, мені байдуже.
Богдане, ти що?! Ми ж говорили про весілля
Це в тебе в голові. Я слова такого не давав.
Вранці після безсонної ночі Маруся ще раз спробувала поговорити, але той повторив усе слово у слово та тільки настирливо попросив швидше переїжджати.
Моя наречена хоче ремонт до весілля зробити, кинув Богдан.
Наречена?! Хто вона?
Не твоя справа.
Як не моя?! Добре, піду, але спершу віддай гроші за мою роботу. Не кривися! Обіцяв платити 15 тисяч гривень щомісяця. Заплатив двічі. Всього винен 240 тисяч гривень.
Ой, як все швидко рахуєш! посміхнувся коханець. Не розкатуй губу
Доведеться ще й за домогосподарку додати! Гаразд, не буду до копійки даєш 350 тисяч, і прощай.
А якщо ні? У суд підеш? Без договору нічого не доведеш.
Розкажу Олені Василівні твоїй тещі. Це ж її квартира. Як дізнається ще й без роботи лишишся. Її ти краще знаєш.
Обличчя Богдана змінилося, та він зібрався й холодно кинув:
Не вірить тобі ніхто. Забирайся зараз.
Три дні маєш, коханий. Не буде грошей буде скандал, зібрала речі та поїхала до гуртожитку. Трохи заробленого встигла відкласти.
На четвертий день, не отримавши відповіді, вона навідалась до Богданової квартири. Якраз там була й Олена Василівна.
З погляду Богдана Маруся зрозуміла: платити він не збирається. Тож одразу вивернула все тещі.
Бреше вона! Не вірте! спробував переконати вдовець.
Я дещо й на похороні чула, ще тоді не повірила, кинула суворий погляд теща. Ясно тепер усе. І тобі, зятю, має бути зрозуміло. Не забув ще, що квартира на мені записана?
Богдан сторопів.
Тож щоб духу твого за три дні вже не було тут!
Олена Василівна теж рушила до виходу, але біля Марисі зупинилась.
А ти, , чого завмерла? Нагороду чекаєш? Геть звідси!
Маруся вискочила з квартири як опечена. Тепер вже точно ніхто їй нічого не віддасть. Доведеться повертатись на ринок там робота завжди знайдетьсяДощ ринув так несподівано, що Маруся навіть не встигла відкрити парасолю усе, що було в руках, випало, і вона лишилася стояти під під’їздом майже гола від болю й безнадії. Сльози змивали туш на щоках, дощ промивав душу. Перехожі кидали жалісливі погляди й поспішали далі.
Маруся не знала, куди йти: у гуртожитку, на базарі скрізь почувалася нічиєю, зайвою. Згадалася мама і навіть Вася, якого вже давно ніхто не чекав додому. Але з гіркотою зрозуміла: усе життя бігла від себе і чужої думки.
Вона підняла обличчя до похмурого неба, вперше за довгий час прийнявши свою невдачу: а може, і в цьому теж є воля Божа? Хоч би як було боляче, у цю мить Маруся відчула полегшення. Справжня свобода вона не в чужій квартирі, не під чиїмсь захистом, а у здатності почати все спочатку без страху втратити зручність чи примарне щастя.
Витерши сльози, зібрала речі і рушила вперед. Попереду пуста вулиця, дрібний дощ і довгий шлях додому чи, може, зовсім у невідомість. Але вона крокувала вперше сама для себе, без чужих обіцянок і тим більше без мрій про легкий достаток. Бо, можливо, справжнє щастя знайде тільки той, хто не розмінює гідність на тимчасову вигоду.
Десь далеко зателефонував телефон Наталка.
Пробач мені, дурепі Приїжджай, чай поставила, пролунало у слухавці.
Маруся посміхнулась крізь сльози й рушила крізь дощ, цього разу туди, де її справді чекають.
