Мені вже шістдесят. Чесно кажучи, я давно не чекаю в своїй квартирі друзів і родичів.
Більшість близьких вважають мене за надто пихату, але, якщо по правді, мені абсолютно байдуже, що там про мене думає пані Ганна з девятого поверху чи дядько Михайло з села. Хвилюватися про чужі думки вже не для мене.
Головна причина, чому я перестала приймати гостей у себе суцільна лінь. Господарювати вдома мене просто виснажувало. Треба було не тільки все прибрати, а ще щось смачненьке наготувати, а на це й сили, й гривні шкода. Тепер ні бажання, ні можливості не лишилося. Хочеш спілкування ходімо до кавярні на Льва Толстого, випємо по фільжанці кави! Чого обовязково тягти всіх до себе?
Друга причина чужа погана енергетика. Не всі, хто стукає у твої двері, мають чисту душу. Навіщо мені чуже горе та біди? Після кожної «теплої зустрічі» вдома я ходила, як мокра відро, і сили відновити не могла. Я більше не маю бажання приносити в жертву свій спокій. Як тільки зачинила двері для гостей сни перестали жахати, і засинати стало легше.
Я ж на пенсії і вдома мені геть нудно. Хочу гуляти, відкривати нові місця і хоч трохи відчути себе живою. Навіщо привязувати всіх до своєї кухні, потім прибирати за всіма і сумніватись, чи сподобалось їм моє печиво з маком? Сидять, балакають а ти потім все те намитою і ще вдячності дочекатися не можеш.
У нашому Києві стільки чудових місць для відпочинку! У сучасному світі гадати, коли люди зберуться на день народження в залічаючому хрущобі це вже минуле століття. Я ж хочу тішитися життям і не ганятися з віником і ганчіркою цілими днями.
Моя квартира мій маленький всесвіт. Тепер тут немає тих, хто мені не потрібен. Якщо назвете мене замкнутою антисоціальною бабцею смійтеся, але це буде далеке від істини.
А чи ти розумієш мою точку зору, га?
