Головна сцена театру у Львові сяяла під вечірнім світлом старовинних люстр. То була урочиста відкриття Міжнародного фестивалю класичної музики подія, що збирала у один зал найбільш шанованих музикантів світу. Глядачі у вишуканих костюмах і вечірніх сукнях розмовляли різними мовами й чекали захоплених хвилин. Цього вечора сцену присвятили виключно класичній європейській музиці: Бах, Моцарт, Бетховен. Славетний німецький піаніст, професор Фрайбурзької консерваторії Теодор Ернст Ціммерман, щойно завершив віртуозне виконання Моцартівського концерту 21.
Гучні аплодисменти наповнили театр. Теодор, у чорному костюмі й з ідеально зачесаним сивим волоссям, всюдисущий переможець сцен Берліна, Відня, Києва, кланявся впевнено, як людина, що об’їздила світ. Та у останньому ряді, під тінню завіси, сиділа молода львівянка Соломія Гончар, 25 років. Її вишиванка білого полотна з барвистими узорами разюче контрастувала з офіційними сукнями й смокінгами залу; в руках вона тримала рідну для цього краю цимбали невеликий і скромний інструмент, який для Західної України значить більше, ніж просто музика.
Ніхто не передчував, що саме цієї ночі перетвориться у свідомості присутніх, змінить уяву про справжню музику. Соломія потрапила до театру на запрошення організаторів фестивалю: вони хотіли додати п’ятихвилинний народний номер у кінці академічної вечері європейської музики. Така собі формальність, жест вшанування культури України, що нагадує про неї лише на фоні тривалого вечора світових майстрів.
Соломія народилася у містечку Вижниця біля Черемошу, де народна музика не просто ремесло, а стиль дихання, спосіб кохати, святкувати і сумувати. Її дід, пан Іван, був знаний цимбаліст на всій Буковині. Вчив її не лише торкатися струни, а й вкладати душу у кожну ноту: Цимбали це не пальці, доню, це серце говорить. Він помер півроку тому, залишивши їй свої цимбали із єдиною настановою: Візьми їх у світ, дитино. Покажи їм, що наша музика не гірша. Вона інша, але рівноцінна.
Соломія дивилася на Теодора, що ловив оплески і вітався з глядачами. Він жива легенда, учень Лейпцігу, записав понад 30 альбомів, його руки національний скарб в Німеччині. Але коли він пройшов повз її кімнату, на шляху до гримерки, вона почула, як він заклопотано запитав директора фестивалю, пана Остапа, А після мене тут буде folk? Так, маестро, ще коротка програма народної музики, – відповів той зі зніяковінням. Теодор глянув на Соломію й цимбали з ледве прихованою насмішкою.
Народна музика, так? Чув трохи. Все це шум без техніки, правда? Прості акорди, жодних складних гармоній, відсутність структури. Не музика у формальному сенсі. Соломія відчула, як всередині все закипає. Стиснула старі цимбали, які ювілеями співали на весіллях, плачах, торжествах… Директор лише поклав їй руку на плече: Не переймайся, це ж німці… Вважають, що винайшли музику. Слова не втішали Соломію. Вона згадала діда, який вчив її відчувати, а не просто виконувати. У скромній гримерці, відмінній від розкішної Теодорової, сиділа й тримала цимбали на грудях.
Шум без техніки, лунало у голові. Так він назвав музику, яка була мольбою, надією, памяттю цілого народу. Закрила очі, згадала себе семирічною на ганку діда в Вижниці, як той з дядьками грав до світанку, як люди самі збиралися, починали коломийки, вичитували жарти, мудрість, правду у коротких куплетах. Наша музика молитва, доню, розмова з Богом і землею, серцем нашого краю, казав дід. Кожен ритм пульс нашого життя.
Влаштувавшись у вишиванці, Соломія відповіла Марянці організаторці фестивалю, яка нервово переступала, Ти готова? Так, готова. Не зважай, що казав той німець. Я вірю в тебе. Побачить, що таке наша музика. А якщо не зрозуміє його втрата.
Ведучий піднявся на сцену: Шановна громадо! Для завершення нашого музичного вечора, маємо честь представити короткий виступ народної музики коломийку у виконанні пані Соломії Гончар! Аплодисменти були стримані, але не такі, як після німецького маестро. Соломія вийшла, звук її постолів лунав по деревяній сцені між порожніми рядами, де залишилися лише ті, хто був готовий уважно слухати. Теодор сидів у третньому ряду, поруч із іншими іноземними музикантами: французькою віолончелісткою, італійським скрипалем, австрійською сопрано. Всі з виразом далеких думок.
Соломія сіла на стільці у центрі сцени такого тут ще не бачили. Цимбали здавалися смішно малими на фоні величного концертного роялю, що тільки-но залишив сцену. У залі переглядалися: Оце й усе? Одна дівчина з цимбалами? А де оркестр, ансамбль, постановка? Соломія пальцями торкнулась струн. Відчула хвилю скепсису, байдужості. Згадала діда, думала про всі покоління музик. Спомянула ритми, що прийшли з гір Буковини, мелодику Розточчя, душу, вплетену у ці звуки, і почала грати.
Перші акорди несміливі, тихі. Але цей звук прорізав ніч Львова, привніс щось незвичайне, людське, справжнє. Теодор скептично нахмурився. Техніка присутня, та музика проста, без складних гармоній. Все, як він і очікував. Але щось змінилося Соломія заплющила очі, музика охопила її повністю. Руки оживали, ритм української коломийки набував сили відлуння африканських, словянських, корінних українських мотивів, і вона заспівала. Її голос вирізнявся, мов дзвін: Черемош моя річко, ти мені друга мати. Не покину тебе, навіть йдучи у вир життя.
Сопрано австрійка, яка вже нудьгувала, підняла очі. У цьому голосі було щось справжнє, просте, людяне, те, чого не мали академічно треновані вокалісти. Голос Соломії став голосом народу, голосом предків.
Соломія співала і грала, розповідаючи без слів всю історію України терпіння, боротьбу, велич, трагедію і радість. Її пальці літали по струнах у складних ритмічних малюнках, не менш майстерних, ніж у класичних творах. Соломія імпровізувала: Каже пан з-за кордону, що моя музика шум. Але цимбали співають те, чого його рояль не згадає. Моя музика не в нотах, а в душі моїх бабусь. Салон насторожено замовк. Скрипаль і віолончеліст переглянулися це вже цікавіше, ніж просто “фольклорна вставка”.
Життєві рядки з уст Соломії ставали чимось більшим за поезію, це були молитви памяті, гімн усім, хто втратив, прокликав, шукав себе. Домішок техніки, хоча він і не спирається на європейську академію, був беззаперечним. Ритми, поліфонія, глибина усе, що відчувала її душа. Теодор нахилився вперед сам не помітив, як музика зачепила його.
Соломія відкрила очі, поглянула прямо на залу виклик у цьому погляді був зрозумілий кожному скептику. Ці руки прості, коричневі, як земля, яку люблю. Вони не мають дипломів, але знають, що грають. Марянка за лаштунками плакала з гордості і болю. Скрипаль з Італії схилився ближче, зачарований. Для нього музика завжди була емоцією, і тут її було вдосталь.
Соломія грала вже не коломийку, а танок-душу, мелодію, яка обєднувала сум і радість. Її пальці знаходили старий, буковинський мотив Поля зелені, трагічний, глибокий, повільний справжній, як життя. Але вона імпровізувала: Щоб зрозуміти нашу музику, треба відпустити своє его, зняти корону й стати простим.
Щось корпнуло в Теодорі роздратування, а потім спогади дитинства: як бабуся грала просту німецьку народну пісню на розстроєному піаніно, як плакав від щастя… Коли він забув цей почуття? Коли перестав шукати душу, віддаючи перевагу техніці? А Соломія грала з закритими очима, пальці летіли по струнах, вологи краплі поту котилися лобом, але душа світилася. У залі запанувала тиша ніхто вже не клікав телефоном. Всі слухали, забувши про все.
Соломія дійшла кульмінації, виконуючи струни, що звучали на похоронах її діда. Це була мелодія Світи наші зорі, яку грали, коли в селі ховали найдорожчих. Сльози лилися у Соломії: вона не плакала з образи, а з відчуття присутності діда поруч. Мій дід ніколи не читав нот, ніколи не був у консерваторії. Але знав музику краще, ніж той, хто має дипломи, бо жив для музики, а не для титулів.
Теодор закрив очі і його вперше за життя без зусиль потекли сльози. Француженка з віолончеллю плакала відкрито, сопрано схопилася за серце. Весь театр плакав: не ідеально, не академічно, але щиро, людяно.
Наприкінці, коли Соломія почала притопувати деревяними постолами, ритм був не просто шумом, а другою мелодією. Запліталося все в єдиний танець душі й тіла. Це був заклик: Розкрити руку значить прийняти іншого. Теодор розплакався зовсім вільно. Всі барєри, які будував у себе 40 років професійності, розсипалися попелом. Він вже не міг стримати себе гучно аплодував стоячи.
Соломія стояла в центрі сцени, з цимбалами на грудях, тремтячи від сліз і хвилювань, під захопленими оваціями. Теодор піднявся з місця, не ховаючи сліз, пішов до сцени. Соломія не знала, чого чекати: конфлікту, докору чи добрих слів. Теодор піднявся на сцену, став навколішки перед Соломією. Вся зала ахнула. Пробачте мені, пані Соломіє, я був сліпим і гордим, він з силою стискав її руки. Ви показали мені: музика не у дипломах, а у серці. Ви маестро, якого немає у моєму житті.
Соломія плакала і стояла мовчки. Я прошу вас навчіть мене вашої музики. Не називайте мене вчителем. У справжній українській музиці всі подорожні, всі вчаться разом. Теодор крізь сльози усміхнувся: Я хочу бути подорожнім.
Директор фестивалю схвильовано піднявся: Ми стали свідками чогось нечуваного мости між культурами, між серцями! Він запропонував: Чи погодитесь ви зіграти щось разом? Теодор глянув на Соломію: Я не знаю ваших народних пісень, але хочу вчитися. Українська музика річка, яка приймає всі потоки, усміхнулась Соломія.
Принесли рояль, і вперше в житті Теодор грав без нот тільки імпровізацію. Соломія ввела його до ліричної Ой у вишневому саду, співала мяко, а Теодор додавав гармонію, не домінуючи, а підсилюючи народний мотив. Це був міст між класикою і традицією, вперше справжнє співтворення. Ой у вишневому саду, там соловейко щебетав… підспівував йому зал у сльозах. Музиканти різних країн збагнули, що український фольклор не менш високий за європейські стандарти.
Коли пісня скінчилася, театр вибухнув у оваціях щирих, символічних, із радісними вигуками. Теодор і Соломія обнялись, а у цьому обіймі був смирення і відкриття. Дякую за мужність і правду, прошепотів Теодор. Дякую за готовність вчитися, це більше, ніж будь-яка академічна чесність, сказала Соломія.
У наступні дні Львів та вся Україна гуділи від новин відео з Теодором, що стоїть навколішки перед Соломією з цимбалами, обійшло весь світ. Маестро з Німеччини навчився музики від української вчительки. Теодор залишився у Вижниці на два тижні, навчився грати на цимбалах, слухав співи та танці у місцевих вечорницях. Дід Іванів молодший, зберігач сімейних традицій, усміхнувся: Музика ріка. Як її заморозиш вона згине. Маєте дати їй плинути.
Теодор днями сидів у хаті Соломії, з Іваном, з сільськими музикантами, вчився співати українські співанки, вперше не аналізуючи, а просто відчуваючи і відкрив у собі забуту здатність слухати серцем.
Перед відїздом до Німеччини Теодор провів пресконференцію у Львові: Я приїхав до України із зарозумілістю навчитиму, а сам був у темряві. Народна музика не дешевий розвага, а память народу, його молитва, його дух. Багато років ми, класики, творимо легенду, що все народне другорядне. Це неправда, яка ранить. Абсолютна цінність музики у її здатності зєднувати серця. Журналісти запитали: Чи цінуєте ви академічну освіту менше? Ні, мовив Теодор, але це лише інструмент. Наймереживніші дипломи не замінять чистої правди.
Він оголосив, що бере рік відпустки поїде вивчати музику Азії, Африки, Латинської Америки, допоки не стане справжнім подорожнім. Почався новий етап у його житті, і у музичному світі України час, коли народне нарешті зазвучало поряд з академічним, як рівне до рівного, як жива душа, а не просто шум на тлі.
