Нікому не віддам. Оповідь. Вітчим ніколи їх не кривдив: не дорікав їжею, не сварив за навчання — лише, коли Аня поверталась пізніше, міг прикрикнути. — Я мамі обіцяв за тобою наглядати! — кричав він у відповідь на її шепітливе: «Я ж уже доросла». — Я краще знаю, що тобі можна, а що ні! Думаєш, атестат отримала — й усе дозволено? Спочатку знайди нормальну роботу, а вже потім дорослу з себе показуй! Згодом, охоловши, говорив спокійніше: — Він тебе покине, я ж бачив, що за хлопець тебе привозить. Машина дорога, обличчя красиве… Йому навіщо така проста, як ти? Будеш потім плакати, запам’ятай мої слова. Аня вітчиму не вірила. Олег був гарний, вчився на третьому курсі університету, хоч і на платному. Їй сама б не завадило на платному вчитись — за конкурсом не пройшла, коледж не сподобався, тепер роздавала листівки, газети, готувалась до вступу наступного року. Так і познайомилась з Олегом — простягнула листівку, а він узяв усі й запросив до кав’ярні. Вперше Аня погодилася без вагань. В кав’ярні Олег пригостив її піцою й морозивом, чим зазвичай з сестрою смакували лише на дні народження — грошей не було, а пенсію вітчим не дозволяв витрачати, казав: “Нехай на чорний день, якщо зі мною щось трапиться.” Вітчим зарплату мав непогану, але витрачав на машину й програвав у карти. Аня не нарікала — дякувала, що не вигнав їх із Алёною з квартири, мамину продали, коли вона захворіла. Звичайна плитка шоколаду чи газована періодично випадала, Аня віддавала все сестричці. І навіть у кав’ярні в Олега спитала — “Чи можна шматочок піци взяти для сестри?” Олег здивувався, а потім купив цілу коробку піци і велику шоколадку. Вітчим помилявся — Олег її не ображав. Навпаки, був добрим. І поруч з ним вона гостро відчувала свою невпевненість: ще більше вчилася, влаштувалась касиркою — гроші з’явилися, купила джинси й зачіску, аби Олег пишався нею. Коли він запросив її на дачу, Аня знала, чим усе закінчиться, але не боялася — вона не маленька, і кохає його, і він її. Лише переживала, що вітчим не відпустить, але той і сам став ночувати в іншому місці — у тітки Любові, медсестри. Тітка Люба — розлучена, довго опиралась невмілим залицянням, та нарешті таки здалася. Ані це було зручно, лише Алёна плакала, дізнавшись, що ночувати вдома доведеться одній, але Аня купила їй шоколадку, чипси й газовану — і та змирилася. Що вагітна, Аня дізналася пізно — цикл нерегулярний, не стежила. Другий касир, Вероніка Матвіївна, пожартувала: — Ти вся світишся, не вагітна часом? Аня купила тест — дві смужки, не повірила. Олег не зрадів, сказав: “Вчасно це все”, дав грошей на лікаря. Ніч проплакала, пішла… Виявилося, вже шістнадцять тижнів. Себто все сталося тієї ночі на дачі — а Аня й не думала, що з першого разу можна завагітніти. Певний час приховувала від вітчима, але живіт ріс. Довелося признатись — як же він кричав! — Де твій хлопець? Ожениться? Аня лише опустила очі. Олег зник, як тільки дізнався, що дитину залишають. — Ну що ж… Рожай. Але залишиш дитину: зайвий рот нам не треба. Я одружуюсь, Люба теж вагітна — в нас двійня буде. Розумієш: троє малюків під одним дахом — це забагато. — А вона реально тут житиме? — здивувалась Аня. — А де ж їй ще? Дружина моя буде, тут і житиме. Вітчим не жартував: щодня повторював, погрожував вигнати обох, якщо принесе дитину. Аня розуміла: це не його слова, а тітки Люби. Але легше не стало — вона не може залишити дитину. — Не переймайся, — сказала тітка Люба. — Такі дітки нарозхват, швидко усиновлять, любитимуть як свою. Аня плакала, дзвонила Олегу, думала, де жити з сестрою й немовлям, але нічого не вигадала. І тут Вероніка Матвіївна якось сказала, киваючи на пару, що нерідко приходила разом: — Он подиви — скільки років минуло, а все в чорному. Все життя лише для смутку? Могли б ще дітей народити. Або усиновити. Аня цю пару бачила часто — ввічливі, тільки трохи сумні. — Донька у них загинула — пам’ятаєш, гучна історія була, як маршрутка з дітьми розбилася? Їздили на екскурсію, водій заснув… Він лікар, вона англійську викладає. Люди гарні… Я до них приходила, коли біда сталася, — носили їй ангелят. Донька на екскурсії купила статуетку і тримала в руці, коли загинула. Її ледве знайшли… Я боялась, що від ангелят їй гірше стане, а ні — здається, навпаки допомагає. Аня згадала фільм, де дівчина віддавала свою дитину бездітній парі. Звісно, ці могли мати дитину, але Аня згадувала саме їх. Вона вже восьмий місяць працювала, не хотіла втратити місце — і ось одного вечора пара стояла на її касі, а чоловік спитав: — Даруйте, а вам не пора в декрет? Бо ще народите прямо тут. Ця турбота була такою ніжною, що очі в Ані стали вологі, як часто останнім часом. Через два дні, чоловік допоміг нести пакети з продуктами: — Дозвольте допомогти, важко ж вам. Аня була розгублена, але їй стало приємно. Він гарна людина. Ангелятко вона побачила у крамниці — літо, і на розпродажі нікому не треба. Купила, а потім попросила адресу й пішла. Натиснувши дзвінок, злякалась — раптом це буде зайве? Двері відчинила жінка — здається, впізнала одразу. Аня простягнула їй статуетку, похнюпилась, чекаючи, що та зачини двері, а може й накричить. Але нічого подібного — жінка взяла ангелятко, усміхнулася: — Проходь. Чаю хочеш? За чаєм розповіла свою історію, ще гострішу й боліснішу, ніж казала Вероніка Матвіївна. — Чому ж не народили ще? — ледве чутно спитала Аня. — У мене стався ускладнений випадок… Матку видалили. Більше не могла. Аня мовчала, дуже хотіла спитати про усиновлення, але не наважилась. — Ми думали всиновити, школу пройшли. Але… Я попросила у доньки знак, нічого не сталося, жодного. У цей момент у кімнаті дзенькнуло — ніби келих упав і розбився. Аня здригнулась, жінка застигла — вони пішли у залу. Там, замість склепу, було світло, фотографія лише одна і цілий полк ангелят. Одна статуетка лежала розбита — жінка довго дивилась на фарфор. — Це саме її ангелятко. Аня розчервонілася. Якщо це не знак — то що? Дівчинку вона народила вчасно, тітка Люба вже жила у квартирі, народила раніше, їхні діти ще лежали у лікарні, але вже купили дві білосніжні ліжечка з кокосовими матрацами. Ані не купили нічого — її малятко мали залишити у лікарні. Лише Алёна вечорами питала: — Може її десь ховати будемо? Щоби не сказали нікому, що твоя дівчинка тут. Я тобі допоможу. Від її слів Ані хотілося плакати, але при сестрі стримувала сльози. Записку Аня написала заздалегідь: не можу залишити собі дитину, вона здорова, можете бути спокійні. А ще — нагадала про знак: ангелятко, що впало. В конверт поклала накопичену пенсію. Має вистачити, вони ж добрі. Виписали з лікарні вранці, але підкинути дитину вдень було страшно. Весь день просиділа в торговому центрі, хоча боліло все. Головне — дитині знайти люблячих батьків. Як стемніло, Аня врешті зайшла у під’їзд, підкравшись за чоловіком із собакою, поставила переноску з донькою і конвертом біля дверей, вже хотіла дзвонити — а двері відчинилися. На порозі стояв чоловік, батько загиблої дівчинки. — Що ти тут робиш? Аня аж підскочила. Тоді він помітив переноску. — Що це? Сльози потекли самі собою. Аня розповіла все — і про Олега, і про вітчима, і про два роки у його квартирі, і тітку Любу з двійнятами. Він уважно слухав, потім сказав: — Галя вже спить, не хочу її будити. Вранці поговоримо. Пішли, я тобі стелю в залі. Спати серед десятків ангелят було дивно, але Аня заснула, притиснувши доньку міцно. Прокинулась від порожнечі — доньки не було. І в ту мить усвідомила, що розлучитись не здатна, ніколи. Хотіла бігти, знайти, забрати… Не встигла й ступити, як у кімнату ввійшла Галина, несучи дівчинку. — Держи, — усміхнулась вона. — Треба годувати, я її заколисала, хотіла дати тобі поспати, але надовго так не витримає. Поки Аня годувала доньку, боялася підняти очі на Галину. Що їй сказав чоловік? Може, вони вже вирішили всиновити? Як сказати, що передумала? — Скільки років твоїй сестрі? — раптом спитала Галина. — Дванадцять, — розгублено відповіла Аня. — Як ти думаєш, вона погодиться переїхати до нас? Запитання було таким дивним, що Аня підняла очі: — Що? — не зрозуміла. — Ну, Саша усе розповів. Що у вас немає де жити, що вітчим виганяє. Я подумала: якщо сестра залишиться там, з неї зроблять домробітницю. Хай і вона у нас поживе. — Що значить “теж”? — злякано спитала Аня. Галина кивнула на статуетку — склеєну, трохи дивну, але впізнавану. — Я думаю, це був знак. Ми маємо допомогти, — просто сказала вона. — Ми подумали — місця вистачить, переїжджайте. Я допоможу з дівчинкою. А дурниці про розлуку забудь. Не можна розлучати маму і дитину. Ані стало радісно і соромно водночас, аж щоки зашарілись. — То ти згодна? Аня кивнула, ховаючи сльози у ковдрі доньки, щоб Галина їх не побачила…

Нікому не віддам. Розповідь.

Вітчим їх не ображав. Принаймні, ані разу не дорікав шматком хліба, за навчання не сварився, лише коли Христина поверталася пізніше, ніж слід, міг розлютитися.

Я ж матері твоїй пообіцяв дивитися за тобою! кричав він у відповідь на невпевнені спроби Христини пояснити, що вона вже повнолітня. Я краще знаю, чого тобі можна, а чого ні! Повнолітня вона Думаєш, отримала атестат, і вже все можна? Влаштуйся спочатку на достойну роботу, а вже тоді будуй з себе дорослу!

Потім, трохи охолонувши, говорив спокійніше.

Кине він тебе, Христю. Я ж бачив того хлопця, що тебе підвозить машина дорога, обличчя таке гарненьке, навіщо йому така проста дівчина, як ти? Потім ще будеш плакати, побачиш.

Христина вітчиму не вірила. Олег був красивий, навчався на третьому курсі університету, платив за навчання, сам з гарної сімї. Христя й сама не проти була платити, але за конкурсом не пройшла, спробувала в коледжі, але не сподобалося роздавала листівки, газети, а в основному готувалася до іспитів на наступний рік. З Олегом познайомилася, коли дала йому листівку. Він узяв одну, потім другу, ще одну і сказав:

Дівчино, давайте так я забираю всі ваші листівки, а ви йдете з нами в кавярню?

Чому Христя погодилася й сама не розуміла. Вона, знаючи, що не можна в цьому районі просто викинути листівки, засунула їх у рюкзак і, повертаючись додому з кавярні, викинула в смітник.

В кавярні Олег познайомив її зі своїми друзями, пригостив піцою та морозивом. Вона з сестрою, Аліною, такі смаколики куштували тільки на день народження грошей особливо не було, а пенсію, яку отримували на матір, вітчим не дозволяв витрачати, казав хай лежить “на чорний день”. Зарплата у нього була непогана, але половину спускав на машину, яка вічно ламалася, а решту програвав у карти чи на тоталізаторі. Христя не нарікала добре, що не вигнав з Аліною з квартири, яку власне йому належала, бо мамину довелося продати, коли вона захворіла.

Звичайно, хотілося шоколаду, піци, солодкої води, але якщо щось перепадало, Христя все віддавала сестрі. Навіть в кавярні запитала Олега чи можна шматок піци забрати для Аліни? Він спочатку здивувався, а потім купив їй з собою цілу піцу й велику плитку шоколаду з горіхами.

Вітчим дарма думав, що Олег її скривдить. Він добрий був. Христя біля нього гостро відчувала власну провінційність, тому ще дужче готувалася до іспитів, влаштувалася на нормальну роботу в магазині на касу. Платили там непогано, і вона змогла купити собі пристойні джинси й зробити зачіску в справжньому салоні краси, щоб Олег міг нею пишатися.

Коли він запросив її на дачу, Христя зрозуміла, що буде і зовсім не боялася, вже ж не дівчинка. Тим більше, вони кохали одне одного. Спочатку вона переживала, що вітчим не відпустить, але той все частіше і сам вечорами не повертався додому ночував у тітки Люби, медсестри з їхнього району. Вона довго відмовлялася, бо й сама розлучена, але вітчим не відступав і зрештою вона поступилася його неповоротким залицянням.

Христині це було навіть на руку, хоча Аліна плакала, коли дізналася, що залишиться на ніч одна, та Христя купила їй шоколадку, чипси та лимонад сестра змирилась.

Те, що вона вагітна, Христя дізналася запізно. У неї завжди був нерівний цикл, та й не вела розрахунків. Перша помітила це Вероніка Матвіївна, інша касирка пожартувала:

Ти чого вся світишся, округлилася часом не вагітна?

Ввечері Христя купила тест. Дві полоски неймовірно. Не може бути!

Олег не зрадів. Сказав, що це все невчасно, дав грошей на лікаря. Христя провела ніч у сльозах, але вже було пізно шістнадцять тижнів. Виходить, усе на дачі й сталося, а вона думала, що вперше не можна завагітніти.

Довго приховувати не виходило, і живіт зростав, як на дріжджах. Довелося зізнатись вітчиму.

Як же він кричав!

А де твій хлопець? Одружуватися буде?

Христя опустила очі. Олега вона вже місяць не бачила, як дізнався, що доведеться залишати дитину, зник.

Ну, протягнув вітчим. Я ж казав, Христю

Недовго думаючи, чи то з Любою порадившись, заявив:

Раз так вийшло народжуй. Але залишиш дитину в пологовому. Мені зайвий рот ні до чого. Бо я одружуюсь, Христю. Люба теж вагітна. Двійня в нас буде. Троє малих в одній хаті це вже забагато.

Вона тут житиме? здивувалася Христя.

А де їй ще? Тепер вона моя жінка, хай живе тут.

Здавалося, вітчим жартує. Але ні, щодня повторював це й обіцяв вигнати Христю з Аліною, якщо принесе дитину додому. Христя розуміла, що це не його думка, а те, що Люба внушає. Проте відмовитися від дитини не могла.

Не хвилюйся, сказала тітка Люба, таких малюків швидко усиновлюють, і любитимуть її як рідну.

Христя плакала, дзвонила Олегу, думала, де їй жити із сестрою та немовлям, але все марно. І от якось Вероніка Матвіївна помітивши на касі подружню пару, сказала:

Уяви, скільки років минуло, а все ходять у чорному. Все життя горю присвятили Чому не народили ще дитину? Чи не всиновили?

Ту пару Христя бачила часто разом, окремо. Ввічливі, приємні, трохи сумні обличчя. Вона не знала, що там у них сталося.

У них донечка загинула, памятаєш, ту жахливу аварію? Їздили на екскурсію, водій заснув Донька й він загинули. Люди дуже хороші він лікар, вона викладає англійську. Я колись жила поруч, коли була заміжньою. Ми всі тоді приходили, приносили ангелочків. Уявляєш, донька їхня купила такого на екскурсії, і в руці тримала. Ленце вирвали. Не знаю, хто перший приніс їй ангелочка, а потім вже всі. Я боялась, що це тільки гірше, а ні їй це допомагало.

Христя у якомусь фільмі бачила, як жінка віддає дитину подружжю, яке не може мати своїх дітей. Звісно, ті могли, але не хотіли, ймовірно. Але Христя все думала про них. Восьмий місяць, вона ще працювала, не хотіла втратити місце. І тут ця пара на її касі, чоловік питає:

Мила дівчино, а вам не пора в декрет? Бо ще тут народите.

Христя не скаржилася, але справді тяжко спина боліла, печія мучила, ноги набрякали. Ніхто не питав, як вона, тільки лікарка сварилася. Їй ця турбота видалася такою зворушливою, що Христя ледь не розплакалась, як часто тепер бувало.

Через два дні коли Христя несла додому продукти, цей чоловік наздогнав її й допоміг. Христя зніяковіла й водночас їй було приємно, а ще подумала хороший він.

Ангелочка побачила у вітрині розпродаж, літо у розквіті, мабуть, вони не мали попиту. Христя купила його під впливом пориву, взяла у Вероніки Матвіївни адресу й пішла.

Коли натиснула на дзвінок, злякалася може, це недоречно, стільки років минуло? Двері відчинила жінка. Вона одразу впізнала Христю, бо здивовано підняла брови. Христя швидко віддала їй фігурку, втупилася в підлогу чекала, що та щонайменше захлопне двері, а то й накричить.

Та ні. Жінка взяла ангелочка, всміхнулася:

Заходь, попєш чаю?

За чаєм спокійно розповіла Христі їхню історію, яку та вже знала але ці слова були болючішими.

А чому ви не народили ще? ледве прошепотіла Христя.

У мене важкі пологи були. Довелося все видалити. Більше не можу народжувати.

Христі було ніяково яке вона має право питати? Хотілося спитати про всиновлення, але не наважилася.

Думали, наче почула думки, сказала жінка. Навіть школу прийомних батьків проходили. Але я в останню мить не змогла. Попросила доньку дай мені знак. Нічого не сталося, геть нічого.

У ту ж мить у кімнаті щось дзеленькнуло, немов склянка впала й розбилася. Жінка здригнулася. Оба пішли до залу. Христя боялася, що там як склеп темно, свічки, фото. Але ні, одне фото донечки, світло й багато ангелочків. Одна статуетка падала на підлогу, розбита. Жінка довго розглядала уламки. Потім дивним голосом сказала:

Це та сама фігурка. Її.

Щоки Христі зайнялися вогнем. Що це, як не знак?

Дівчинку Христя народила вчасно. Тітка Люба вже жила з ними, теж народила, але раніше строку. Дітей ще не виписали, вже купили дві біленькі ліжечка зі справжніми кокосовими матрацами для близнюків. Її дитині нічого навіть не планували купувати мала залишити її в лікарні. Лише Аліна вечорами шепотіла:

А не можна її сховати? Ну, щоб вони не дізналися, що це твоя донька. Я допомагатиму тобі.

Від слів Христі хотілося плакати, але при сестрі вона стримувалася.

Записку Христя продумала заздалегідь: написала, що не може забрати дитину, що вона здорова, вони можуть не хвилюватися. І згадала про знак статуетку. До конверта поклала пенсію все, що назбирала. Хай буде вони ж добрі люди.

З лікарні виписували вранці, але віддати дитину вдень було страшно. Христя цілий день просиділа в торговому центрі, хоча тяжко було сидіти, голова паморочилась, але найголовніше знайти доньці люблячу родину.

Коли ТЦ закрили, Христя ще годину сиділа на лаві, благо було тепло. Тільки коли на місто впали сутінки, вона зайшла у підїзд, коли чоловік з собакою виходив надвір.

Дочку несла у переносці, купила за свої гроші, попросила Вероніку Матвіївну принести її. Та не питала зайвого. Христя поставила переноску так, щоб двері не зачепили, поклала під одіяло конверт із запискою і грошима, вже хотіла дзвонити у двері й тікати, але одразу їх відкрив той самий чоловік батько померлої доньки.

Що ти тут робиш?

Христя аж здригнулася.

Він помітив переноску.

Це що?

Сльози покотились самі собою. Христя все розповіла про Олега, що її покинув, про вітчима, який сім років їх з сестрою тримав, а тепер одружився, і в нього близнюки, про Любу, яка підмовила залишити дитину.

Він вислухав спокійно, потім сказав:

Галя вже спить, не хочу її турбувати. Вранці поговоримо. Іди, покажу, де спати.

Спати серед десятків ангелочків було дивно. Але Христя майже одразу заснула, міцно пригорнувши доньку.

Прокинулася від порожнечі. Дочки не було! В цю мить зрозуміла: не може з нею розлучитися. Ніколи. Хотіла побігти й забрати її

Підійнялася, але не встигла зробити й кроку, як у кімнату увійшла Галина. В руках дівчинка.

Тримай, всміхнулася. Треба годувати, я її заколисала, хотіла дати тобі поспати, але довго так не протримається.

Поки Христя годувала доньку, не сміла зустрітися з Галиною очима. Що сказав їй чоловік? Може, вони вже вирішили взяти дівчинку? Як сказати, що вона передумала?

Твоїй сестрі скільки років? несподівано запитала Галина.

Дванадцять, розгублено відповіла Христя.

Як гадаєш, вона погодиться переїхати до нас?

Це питання було таким неймовірним, що Христя глянула на Галину.

Що? не втямила вона.

Ну, Сашко все розповів. Що вам немає де жити, що вітчим тебе виганяє. Я подумала, якщо твоя сестра залишиться там, зроблять з неї домробітницю. Хай теж живе у нас.

Що означає «теж»? ледве вимовила Христя.

Галина кивнула на статуетку біля фотографії склеєна, дивна, але впізнавана.

Думаю, це був знак. Ми маємо вам допомогти, просто сказала вона. Місця в хаті вистачить, переїжджайте до нас. Я допоможу з донькою. А дурниць не вигадуй не можна розділяти матір і дитину.

Христі стало так радісно і водночас соромно, що щоки знову заіскрились.

То ти згідна?

Христя кивнула, ховаючи обличчя в ковдрі доньки, щоб Галина не побачила її слізХристя не одразу знайшла слова. Її губи тремтіли, а очі наповнювалися сльозами цього разу не від болю, а від несподіваного щастя. Вона притиснула доньку до грудей, мов намагалася захистити її від усього світу, що раптом перестав бути таким чужим.

Аліна погодиться, нарешті прошепотіла Христя. Вона завжди мріяла про справжню родину Але ви впевнені?

Галина сіла поруч, взяла Христю за руку ту, яка не тримала доньку.

У нас колись була велика сімя. Можливо, вона стане ще більшою. Ми маємо в серці місце для всіх вас, якщо ви хочете залишитися.

Ці слова зробили майбутнє реальним. Христя уявила, як Аліна сміється на кухні, як малечу колишуть двоє люблячих, мудрих людей, як джазова мелодія лине з кімнати, і запах домашньої випічки наповнює дім.

Я Я хочу, сказала вона нарешті. Більше всього на світі.

Галина зітхнула з полегшенням і усміхнулася. Вони сиділи удвох, тихо, між ними спала маленька донька, і здавалось, що всі ангелочки мовчки спостерігають, схвалюючи цей вибір.

Зранку Христя подзвонила сестрі. Аліна кричала від радості, збиралася, не зважаючи на протести Люби й роздратований вигляд вітчима. Їх більше не лякала чужа злість: вони вже знали, що таке бути потрібною, мати дім.

Коли Христя з дочкою і Аліна переступили той поріг світлим запахом чаю, дитячим сміхом і спокоєм зустріла їх нова родина. Цього разу, тримаючись за ручку сестри, Христя впевнено сказала:

Я нікому не віддам.

І знала: це вже назавжди.