Я ніколи не уявляв, що можу ненавидіти дружину. Але останній рік такий час, коли кожен її ранок дратував мене до нестерпності. Марія, моя Марічка… Ми прожили разом пятнадцять років. І тільки нещодавно всі її звички стали видаватися мені чужими аж до відрази. Найбільше не міг терпіти, як вона, протягуючи тонкі руки ще сонною у ліжку, завжди казала: «Доброго ранку, сонечко! Сьогодні буде чудовий день». Проста фраза, але її навіть сонне обличчя викликало в мені лють.
Вона підіймалася, підходила до вікна, декілька секунд вдивлялася у сіру вуличку рідної Коломиї. Потім повільно скидала улюблену нічну сорочку з льону й ішла до ванни. Колись, на початку подружнього життя, я милувався її тілом, тією свободою, яка тоді здавалася розкішшю. Тепер же, коли тіло Марічки було, хоч і молодим, як для своїх років, кожен рух тільки розпалював у мені злість. Я іноді зупиняв себе зусиллям волі, бо ладен був її штовхнути, аби прискорити її щоденний ритуал.
Вона не поспішала жити усе відчувала та знала. Їй було відомо про мій роман з Оленкою навіть її вона знала. Марічка не зчиняла скандалів, не дорікала, просто жила, ніби заново навчилася цінувати кожну мить. Мушу визнати: вона вибачала мені агресію, невдячність, мої марні намагання прожити молодість заново. Вона більше не дозволяла мені втручатись у ритм її повільного життя.
Це почалося з того дня, коли вона дізналася про хворобу. Недуга поїдала її місяць за місяцем, даруючи прозорість й почуття Божої мудрості. Перше, що праглося зробити розповісти все: батькам, подругам, мені. Але перші дві доби вона провела на самоті, дивлячись в очі смерті. На третій зробила вибір мовчати. Її життя поволі витікало, а разом з ним приходив спокій і схильність до споглядання.
У відлюдькуванні Марічка знаходила втіху в сільській бібліотеці. Годину-півтори в добру погоду треба було йти пішки до околиці, де, між полицями з написом «Таємниці життя і смерті», вона шукала книжку, в якій, як їй здавалось, знайде відповіді на всі питання.
А я приходив до Оленки додому у Франківську. Тут було світло, тепло, затишно й по-іншому. Три роки зустрічей промайнули у коричневому запаху кави й пристрасті. Ревнував, принижувався, навіть плакав після сварки, але без неї не вмів дихати.
Цього дня вирішив усе остаточно. Чого мучитися? Я не люблю Марічку, більше того зневажаю. В Олени буде нове життя, у мене теж. Спалив світлину дружини, розірвав її навпіл, ніби хотів розлучитися не з нею, а зі спогадами.
Ми зустрілися у ресторані, де пів року тому святкували наше пятнадцятиріччя. Вона прийшла першою стримана, ніжна. Я ж перед тим заїхав додому, шукав документи для розлучення. Обшукав усі шухляди й випадково натрапив на захований синій файл. Не бачив його раніше. Роздер скотч у середині були аналізи, папери, яких я б не хотів ніколи бачити Усюди її імя: Марія Іванівна Біла. Діагноз, про який я доти й не здогадувався. Забив у Гугл. Від 6 до 18 місяців. Шість місяців уже минуло.
Поїхати в ресторан не зміг. Вилетіла з голови фраза: шiсть-вісімнадцять місяців. Не памятаю, як ходив по хаті, як трясся; тільки відчуття холоду в спині і дика, самотня провина.
Вона просиділа за столиком сорок хвилин, дзвонила, але я не відповідав. Заплатила 450 гривень за вечерю і повільно вийшла. Осінній Львів зустрічав її лагідним сонцем, шарудінням жовтого листя під ногами. Вперше відчувала до себе жаль: мала сили тримати в собі найстрашнішу таємницю, полегшити життя чоловікові, мамі, подрузі, але ціною власної руйнації.
Повертаючись додому, дивилася, як люди посміхаються, хтось несе додому буханку пахучого хліба, а попереду зима і, звичайно, буде весна… Вона знала: їй більше не дано відчути цієї надії. Печаль і образа вкрили її хвилею сліз.
Я носився кімнатою, шукав собі місця у світі, де так раптово все стало скінченним. Згадував, як колись любив Марічку; ніби раптом двадцять років життя зникли а попереду новий початок, молодість, тепла хата, не зіпсутий спогадами ранок І тільки тоді зрозумів: любив її, хочу бути з нею.
Останні два місяці ми провели разом. Я біля неї постійно, Марічка ніжна, терпляча, без слів вибачила за все. Я молився до Бога про диво, був ладен обміняти своє життя на її. Якби мене хтось спитав про ненависть, яка жила в мені ще місяць тому, я б тільки знизав плечима: «То був не я».
Я бачив, як їй важко прощатися з життям, як ночами тихенько плаче, думаючи, що я сплю. Я бачив, як вона хапається за найменший промінчик надії.
Марічка померла у лютому. Я засипав квітами дорогу від хати до цвинтаря у рідному селі. Плакав, як дитина, коли опускали домовину. На очах сивав за кілька днів.
Повернувшись, знайшов під її подушкою маленьку записку, написану на Новий рік: «Бути щасливою з ним до кінця своїх днів». Кажуть, бажання під Новий рік збуваються. Напевно, це правда; бо в той рік я загадував: «Стати вільним».
Здійснилося усе, про що ми мріяли. Кожен отримав те, чого, здавалось, хотів найбільшеЦього року сніг випав рано, танцював колами за вікном і не танув до весни. Я повертався щовечора в порожній дім, де пахло її чаєм з мятою і лежали недочитані книги на столику. Десь поруч, у ящику, ховалися старі листи й записки, які вже не було сил перечитувати.
Я почав вирощувати квіти на нашому підвіконні ті ж, що любила вона: фіалки, ромашки, крокуси. Дивився, як маленькі пелюстки тягнуться до світла, і раптом помітив, як змінююся і я сам. Зі звичної самотності виростала тиша не порожня, а сповнена Марічкиної ніжності. Вона, здавалось, жила в кожній дрібниці, у вечірньому сонці, в легкому пересуванні хмар за вікном, у несподіваних снах, де я знову чув її голос: «Сьогодні буде чудовий день».
Якось у березні я повернувся з кладовища з гілкою кульбаби перша ознака весни. Заціпенів посеред кімнати і раптом відчув: мені більше не боляче дихати. Замість каяття лишився спокій бо любов, навіть розтрачена і втраченa, ніколи не зникає зовсім. Вона залишається у квітах, у словах, у памяті. Вона дає сили не забувати себе, коли світ обламує крила.
Того вечора я таки вимовив уголос, хоч і сам до себе: «Доброго ранку, Марічко. Сьогодні точно буде сонячно». І посміхнувся, знаючи десь там, де минає біль, вона теж усміхається мені у відповідь.
