Життя в гармонії: — Ладо, забороняю тобі спілкуватися з сестрою та її родиною! У них своє життя, у нас — своє. Ти знову дзвонила Наталі? Скаржилась на мене? Я ж попереджав. Не дивуйся, якщо щось буде, — Богдан міцно схопив мене за плече. Як завжди, у такі моменти я мовчки йшла на кухню, з очей котилися гіркі сльози. Ніколи я не скаржилась рідній сестрі на своє подружнє життя — ми просто спілкувались. У нас були літні батьки, мали про що поговорити й обговорити. Це дратувало Богдана. Він терпіти не міг мою сестру Наталю. У них у сім’ї панували злагода і достаток, на відміну від нас із Богданом. Коли я виходила заміж за Богдана, щасливішої дівчини на землі не було. Він закрутив мене у вирі пристрастей. Мене зовсім не знітило те, що він на голову нижчий за мене. Я не звернула уваги й на його матір, яка на весіллі ледь трималася на ногах. Пізніше з’ясувалося — свекруха багаторічна алкоголічка. Закохана, я не помічала лиха. Але вже через рік шлюбу моє щастя затьмарилося. Богдан почав пити, додому приходив п’яніший вина, завів романи на стороні. Я працювала медсестрою, зарплата була невелика. Богдан волів компанію друзів по чарці. Забезпечувати мене він не збирався. Раніше я мріяла про дітей, тепер же лишилась лише з породистим котом. Не хотілось народжувати від чоловіка-алкоголіка, хоча все ще його любила. — Дурненька ти, Ладо! Он скільки чоловіків біля тебе в’ються, а ти вчепилася в свого карлика! Що ти в ньому знайшла? Синці під тоналкою видно ж, — лякала мене подруга-колега. Богдан не раз давав волю гніву, піднімав руку. Одного разу так побив, що я не змогла вийти на зміну й до того ж замкнув мене в квартирі, забравши ключі. З того часу я панічно його боялась — душа стискалась, серце калатало, коли чула, як він відчиняє двері. Я думала, він мститься за те, що я не змогла народити дитину, що я “погана дружина”. Я не пручалася ні побоям, ні приниженням. Чому ж я ще любила Богдана? Колись його матір-нечиста так казала: — Ладо, слухай чоловіка, люби його усім серцем, забудь про родичів і подруг — вони до добра не доведуть. Я підкорилась, забула про родичів, підкорилась чоловікові, була цілком у його владі. Мені навіть подобалось, коли Богдан на колінах просив вибачення й обсипав ліжко пелюстками троянд (зірваних у двора сусіда-гульвіси). Але цей “рай” щоразу розлітався на друзки. …Та сталось так, що доля втрутилась: — Відпусти Богдана, у мене від нього син. А ти — безплідна, — прямо заявила незнайомка. — Не вірю, іди геть! — вигнала я її. Богдан мовчав. Я все зрозуміла… — Ладо, ти завжди така сумна. Проблеми? — несподівано поцікавився головлікар нашої лікарні Герман Львович. Я віджартувалася, але його слова “Добре, коли у людини все в порядку” глибоко мене зачепили. А в мене ж у душі — хаос… …Я пішла від Богдана до батьків: — Ладо, що трапилось? Тебе вигнав чоловік? — Ні, потім усе розповім, мамо… Згодом на мене кричала мати Богдана, а сам він почав погрожувати — але я вже знову відчула себе живою, вдихнула вільно повітря. — Богдане, не витрачай на мене час, краще займися своїм сином. Я перегорнула цю сторінку. Прощавай. Я повернулася до сестри Наталі й до себе самої. Подруга одразу зауважила переміну: — Ладо, тебе не впізнати! Ти розквітла, як наречена! А Герман Львович освідчився: — Ладо, давай одружимось! Не пошкодуєш. Одне прохання — зви мене просто Герман, без по-батькові. — А ти ж мене любиш? — Ой, жінкам такі важливі слова… Люблю, мабуть, та більше вірю в справи, — відповів Герман. — Я згодна, Германе! …Минуло десять років. Герман щодня доводив свою любов. Він не цілував ноги і не сипав пустими словами, як мій колишній. Піклувався, беріг, дивував щедрими вчинками. Своїх дітей у нас не було — мабуть, я й справді “пустоцвіт”. Але Герман не дорікав, а донька подарувала нам онучку Сашеньку — вона стала нашою улюбленою дитиною. Богдан, на жаль, допився до смерті, не доживши й до п’ятдесяти років… А у нас з Германом усе в порядку. Життя — прекрасне!

ЖИТТЯ ЯК СОН

Оксано, я забороняю тобі спілкуватися з Марією та її родиною! В них свій світ, у нас свій, чула? Ти знову телефонувала Марії? Жалілася на мене? Я попереджав. Не дивуйся, якщо щось станеться, Артем стискає мені плече так, що в уяві воно стає з глини, що тріщить і кришиться.

Я, як завжди у таких розмовах, мовчки йду на кухню, яка перетворюється на човен у тумані сліз. Ніколи я не скаржилася рідній сестрі на свою долю ми говорили про маму з татом, про їхні мрії про малинове варення та городню траву Але Артема бісило навіть це. Особливо, що у Марії в будинку панує спокій і добробут а в нас з Артемом лише тінь од щастя, що розмазалася плямою по стелі.

Коли я виходила заміж за Артема, не було щасливішої дівчини на всій полонині. Він підхопив мене у карпатському вітрі пристрастей. Мене не бентежила його зріст Артем був менший на голову, ніби він пустотливий гном зі старої казки. Як і не взяла до уваги його матір, яка зявилася на весілля, ледь тримаючись на ногах. Уже згодом я дізналася: вона пє, як висохлий криниця у весняну повінь.

Засліплена коханням, я не помічала нічого злого. Але минув рік і моє щастя розчинилося у вечірньому серпанку. Артем запивав тривогу дешевою горілкою і, повертаючись додому, здавався мені кораблем, що заблукав між берегів. Потім все пішло у нескінченну спіраль: зради, брехня, порожній гаманець. Я працювала медсестрою у лікарні, моя зарплата як усмішка місяця у крижаній воді. А Артем обирав дружбу із пляшкою в барі на околиці міста.

Життя, яке ми мали, було схоже на золоту клітку, в якій я доглядала породисту кицю Лєлю замість омріяних дітей. Я не могла вже уявити дітей від чоловіка, який за літеркою алкоголю бачив лише відблиск самоти. Але серце ще тріпотіло для нього, мов пташка, що не може летіти, але забула, як ходити.

Оксано, очі розплющ! Дивись, навколо тебе хлопці рояться, у вітрі за тобою полюють, а ти вічно у полоні За цим коротуном! нагнітає Катерина, моя подруга з лікарні, жартома, а по-справжньому. Думаєш, ніхто не бачить твоїх синців під тональним кремом? Викинь його з голови, поки зла не наробив, бідолашко.

А правда Артем часто перетворювався на вітер злості, що нищить усе на своєму шляху. Бувало, так побив, що я не могла вийти ні на роботу, ні в двір. Навіть у квартирі замкнув, загубивши ключ у лісі свідомості. Тоді я почала боятися його, як дитина боїться зламаної іграшки та хоче полагодити. Кожен подих Артема за дверима був для мене громом над хатою.

Його мати, Марфа, нагадувала мені відьму нашіптувала на вухо:

Оксанко, слухай чоловіка, люби його до самозабуття, забудь про родичів й подруг добром то не скінчиться.

Я забувала про все навколо, втрачала саму себе, виконуючи її настанови. Але як дивно коли Артем благав пробачення, ставав навколішки, цілував мені пальці і сипав квітковими пелюстками ліжко, світ ставав іншим. Він підбирав троянди у дворі від друга Льоні Пияка. Жінка Льоні вирощувала їх із ніжністю, а він таємно міняв за пляшку і всі на мить прощали всі гріхи.

Я жила б у тому вигаданому раю вічно, збираючи осколки і повертаючи їх на місце, якби доля не привела мені дивну гостю. Вона зявилася, мов привид на туманній зупинці, і просто сказала:

Відпусти Артема, у мене від нього син. Ти ж безплідна, пуста квіточка.

Не вірю! Йди геть, кричу я, хоча земля під нігтями пече.

Артем брехав, як міг, але по очах було видно: син його. Світ зсувся зі своєї осі

Оксано, чого ти така задумлива? Проблеми? несподівано запитав Ярослав Петрович, головний лікар. Раніше він здавався мені прозорим і байдужим, а тут наче з нізвідки простяг руку у мою темряву.

Все гаразд, відповідаю, ковтаючи сором і вітер у грудях.

Якщо в людини все гаразд життя казкове, промовив він, і наші погляди переплелися, мов дві стежки на згаслому снігу.

Ярослав Петрович давно сам. Ходить у старомодних окулярах, дихає якимось польським лосьйоном, пахне весною після дощу. Біля нього у мене розквітала жага не до чоловіків, а до іншого життя.

Від його слів я не знаходила собі місця: Як добре, коли все гаразд. Скільки простоти, скільки болю! В мені хаос, а роки біжать Мукачево, як дикий вітер, не спиниш, не покличеш назад.

Я втекла від Артема до батьків, на старий наш двір, під вишню. Мама здивувалася:

Оксано, що сталося? Артем вигнав тебе?

Ні, мамо, потім розкажу важко було зізнатися у всій правді життя.

Згодом дзвонила Марфа, мати Артема, проклинала і лаяла мене так, ніби я вкрала у неї весну. Але я вже розправила плечі, вдихнула повітря з запахом полину, відчула свободу. Дякую, Ярославе Петровичу

Артем злився, шукав мене по всіх закутках міста, марно він уже не мав наді мною влади.

Артеме, не витрачай час, краще подбай про свого сина. Я перевернула сторінку. Прощавай, казала я впевнено, без страху.

Повернулася до Марії, до батьків. Я знову стала собою не лялькою, а живою. Катерина відразу помітила зміни:

Ти мовби світлом наповнилася, аж сорочка на тобі як нова! казала вона, сміючись і киваючи на мій румянець.

А Ярослав Петрович якось запропонував:

Оксано, давай застелимо наші роки разом? Я обіцяю бути поряд завжди. Тільки не називай мене по батькові вдома.

А ти кохаєш мене, Ярославе? була я вражена цією пропозицією.

Ой, пробач, забуваю, що жінкам потрібні слова. Кажу кохаю. Хоча вчинки мені ближчі, і вклонився, поцілувавши мою руку.

Так, Ярославе, я згідна. Мені здається, твоє серце я полюблю ще більше, від щастя у грудях світанок.

Десять років пролетіло, як літній дощ над полем конюшини. Ярослав щодня доводив мені свою любов. Він не клався до ніг, не сипав порожніми словами, а був надійним прихистком. Дітей у нас не було мабуть, я й справді пуста квітка. Але Ярослав не дорікав, не журився, не ранив словом.

Оксанко, значить, маємо прожити у двох і це моє щастя, щоразу говорив, коли я сумувала над порожньою колискою.

Його дочка подарувала нам онуку Соломійку. Вона й стала нашою радістю, якого чекали у снах.

А Артем? Він остаточно зник заблукав у хмарах горілки й невдач, не доживши й до пятдесяти. Його мати іноді бачить мене на базарі, палить поглядом, але її стріли вже не долітають вони розсипаються у повітрі над соняшниками. Мені її просто шкода.

А у нас з Ярославом усе гаразд. Життя ніби дивний сон, а все довкола як у казці.